«ЛЮБОВЬ ЕЩЕ БЫТЬ МОЖЕТ...»

Усе, ХХ століття закінчилося і для мене. На 97-му році життя померла Марія Євгенівна Болховська, дружина й вірний друг актора Петра Масохи. Це страшне і прекрасне століття, яке передчасно забрало моїх батьків, дідів та бабусь, більшу частину мого роду, повбивавши їх у війнах, заморивши голодом, принизивши бідністю та безправ’ям. Їх давно вже немає, їх немає давно... А Марія Євгенівна була — всі останні тринадцять літ мого життя. Народжена 1907-го, у Києві, вона з’єднувала мене з тим століттям, і воно тривало й тривало; здавалося, не буде йому кінця...

Ще недавно сиділи в її кухоньці й вона розповідала про дитинство, що видавалося раєм. Про те, приміром, як її, дочку потомственого дворянина, полковника царської армії, просвіщали. Гувернантка працювала з нею за триденним циклом: один день говорила і навчала лише російською, другий — німецькою, третій — французькою. У результаті всіма трьома, та ще й українською, вона володіла досконало. Майже без розмовної практики... Нещодавно я привіз їй із Берліна пачку німецьких газет і через кілька днів почув у слухавці схвильований голос: «Що коїться з німецькою мовою? Я її не впізнаю. Відсотків сорок чужих слів». — «Як, що?» — здивувався я. Виявляється, німецька видається тепер надто англофікованою і тому вже не та, якою її знала дівчинка на початку минулого століття.

І багато чого було змито за її майже столітнє життя. Одного разу вона попросилася зі мною на екскурсію місцями свого дитинства. Прорізна й сусідні вулички — саме там минуло її дитинство. Ось будинок діда, відомого лікаря, ось тут жили з батьками. Та лишень усе, що змінило свій вигляд, чуже. Боже мій, адже раніше не відбувалося таких перетворень протягом одного людського життя. А тому Марія Євгенівна дедалі більше почувалася марсіанкою, вона була чужа на цьому святі. І всією душею хотіла піти.

Втім, її життя обламалося ще тоді, після сімнадцятого та громадянської війни. Батько, полковник Євген Болховськой, воював на боці білих і 21-го потрапив у табір для полонених під Феодосією. Мати, Марія Євгенівна, разом із дітьми переїхала до Криму й щодня відвідувала чоловіка. Прибувши в один не дуже чудовий день на побачення, вони побачили порожній табір. Нікого... Де, що? Відвезли в невідомому напрямі. Ніколи більше діти не бачили батька, не чули про нього. Не інакше його разом з усіма завантажили на баржу й утопили в морі. «Вороги народу», нічого було церемонитися. З тієї страшної хвилини назавжди в душі Марії оселився жах, відчуття безсилля перед обличчям безплотної, але могутньої і жорстокої до людей Системи. «Ну, скажіть, за що?» — вкотре запитувала вона, по-дитячому наївно дивлячись своїми блакитнуватими очима, одне з яких останніми роками вже не бачило. Жах пройшовся дитячими душами, брат Віктор став заїкою, а в ній, у її внутрішньому мовленні, утворилися якісь пустоти, що утруднювали зв’язок речей і явищ — вона просто не захотіла їх озвучити.

Ні в неї, ні в брата потім так і не народилися діти. Той страх і той жах убили їх, зрубавши родове дерево. Вона пишалася своїм старовинним російським дворянським родом Болховських, своїм родоводом... І все це перервалося. Система працювала на знищення чітко, в її арсеналі була високоточна зброя, користувалася вона нею вміло. Дворянський і селянський корінь потрібно було викорчувати, оскільки вони несли пам’ять, здатну перешкодити вибудувати Велику Індустріальну Вежу.

Вона навчалася в Київському кінотехнікумі й бігала на зйомки фільмів. Кіно було тоді у фаворі, хотілося доторкнутися до його таємниць. Ось там і зустріла одного разу актора Петра Масоху, молодого та гарного. Він саме знявся в одній з головних ролей у «Землі» Олександра Довженка, картині, що назавжди ввійшла в історію світового кіно. Почуття спалахнули майже миттєво. Через місяців зо два вони стали подружжям. Відбулося це буденно — розписалися, випили трохи вина й розійшлися по домівках. Своєї квартири ще не було. Так спочатку й жили.

Масоха (пізніше знаменитим стане і його брат Лаврентій; той самий, який співає пісню «Спят курганы темные...» у фільмі «Велике життя») родом із селянської родини. Яка, втім, село залишила й жила в Києві на Трухановому острові. Майже щовесни їхній будинок затоплювало й поставала картина, описана потім Довженком у його «Зачарованій Десні». До речі, знаменитий режисер не вмів плавати. Зберігся веселий спогад Масохи про те, як він боявся, щоб Довженко не потонув. Той стояв у воді, а актор крутився поблизу і пильно стежив за рухами його тіла...

Так само він беріг і свою Марію. Гарна була пара. Він продовжував зніматися, залишивши театр (не будь-який, а «Березіль» Леся Курбаса, де й розпочинав своє життя в мистецтві). «Вовчий хутір», «Фата моргана», головна роль у довженківському «Івані», знаменита картина Михайла Ромма «Тринадцять», «Вершники» Ігоря Савченка... А потім була війна, і вийшло так, що він опинився на окупованій території. І навіть грав у театрі. Війна закінчилася для них у Берліні, і вони разом із Марією брали участь у концертах для поранених радянських солдатів та тих, хто лише виходив із концентраційних таборів. Потім вони поїхали до Києва, додому. Вона пропонувала залишитися на Заході, оскільки небезпідставно боялася, що влада на Батьківщині закручуватиме свої улюблені гайки ще суворіше. Та він не захотів. Надто любив Україну і свою професію, у якій неможливо працювати з чужою для тебе мовою.

Звичайно, йому не вибачили перебування на окупованій території. Заборонили зніматися у фільмах і працювати в столичних театрах. Довгі роки він грав на сцені Дніпропетровського музично-драматичного театру. Потім у Київській філармонії — давав концерти, побудовані на текстах літературної класики. Вона йому акомпанувала. У 60 років, ані днем пізніше, виставили на пенсію. У кіно знімати, як і раніше, не хотіли — кількох невеличких епізодів не рахуватимемо. Спробував було вступити до Спілки кінематографістів, та й там відмова. Той, хто мав гріх перед владою, мав відчувати свою винуватість на всю котушку.

Тоді він почав писати — статті, мемуари, навіть сценарій. Друкували, але рідко й неохоче, з великими купюрами. Про нього просто забули. Передчасна соціальна смерть. Лише за рік до смерті фізичної його прийняли до Спілки кінематографістів. А 91-го він помер, йому було майже вісімдесят сім. І вона залишилася зовсім сама. Спочатку мало не щодня їздила до нього на Байковий цвинтар. Сама, а потім уже, частіше й частіше, зі мною. Добиратися з Лісового масиву (не близький світ), їй ставало дедалі важче. І вона палко просила свого Петра Омеляновича, щоб швидше забрав її до себе. Проте Бог утримував її на цій грішній землі.

Два роки тому спільно з режисером Юрієм Терещенком ми зробили невеличкий фільм про Марію Євгенівну та її чоловіка — «Любов небесна». Зніматися вона не хотіла: «Глядачі побачать молодого Петра Омеляновича і мене, стару...» Усе-таки зняли. Класичний прийом — людина їде і згадує минуле, в якому було кохання, романтичне й прекрасне. І яке все ще живе. На могилі чоловіка проситься до нього, і ми бачимо його — він чуйно прислухається з іншого світу, колись зафіксованого на плівці.

Фільм мав успіх, навіть виграв головний приз у короткометражному конкурсі Відкритого російського фестивалю неігрового кіно в Катеринбурзі. Ще до цього до неї навідувалися журналісти, яких вона цікавила не лише як дружина відомого артиста, а й сама по собі. Вона була чудовим оповідачем, і це найкраще виявилося в передачі на Радіо «Свобода», зробленій Іриною Колесниковою. Говорила про свій рід, про побут, традиції, культуру дворянської родини. Яка вже видається чимсь на кшталт Атлантиди, що пішла під воду.

Тепер хвилі часу зімкнулися і над її головою. Залишається пам’ять, залишається її здивоване «За що?». За що це випробування — жити так довго без коханої людини?.. Проте ж і нагорода велика — не кожному даровано таке кохання. Так, вона була трішки Душечкою. Та згадаймо, Лев Толстой дуже плакав, слухаючи оповідання Чехова. Немає нічого прекраснішого за жіноче кохання, віддану і навіть відчайдушну вірність. Невже це відходить, і назавжди? Не вірю, проте сльози й на моїх очах. Століття скінчилося, вони пішли — тепер уже всі.