ЛЮБЛІНСЬКИЙ ГЕОПОЕТИЧНИЙ КОМПАС

Українські фахівці з євроінтеґрації були б вельми здивовані, потрапивши на фестиваль документального кіно «Rozstaje Europy», що проходив днями у Любліні. Там не лунало жодних гасел стосовно «польського шляху до Європи», адже свою європейськість сучасні поляки доводять не риторичними, а мистецькими засобами.

«Проблеми Європи. Точки притягнення — відторгнення» (Rozstaje Europy. European Point of Divergence ( Convergence) нинішнього року вп’яте зібрав документальні фільми з усіх реґіонів Центральної та Східної Європи. Концепцію фестивалю можна назвати геопоетичною: до його конкурсу потрапляють фільми, які художніми засобами викривають больові точки сучасного європейського життя. Емблемою «Rozstaje Europy» є компас: фестиваль показує, куди рухається східноєвропейська культура та яким є її майбутнє.

З усього огрому представлених на фестивалі фільмів зрозуміло, що найперше місце в рейтинґу польських зацікавлень посідає проблема єврейства. Три з шести відзначених журі фільмів оповідають трагічні історії на єврейську тематику. Польща, держава, що позбулася усього свого єврейського населення майже 40 років тому, сьогодні вельми переймається проблемами загубленої місцевої єврейської культури. Дехто бачить у цьому блюзнірство (адже польські туристичні центри успішно роблять бізнес на єврейських сувенірах), дехто задоволений можливістю зберегти хоча б пам’ять про єврейське минуле, як-от Анджей Мос, режисер фільму «Моя Атлантида» (до речі, єдиного в конкурсі, знятого на кіноплівку). До невтішних висновків приходять герої фільму «Час амбасадора» (режисер Малгожата Імєльська): єврейську культуру в Польщі винищено дощенту, органічно розвиватися вона більше не буде, а стосунки між поляками та євреями треба будувати наново, що і робить герой фільму, суперпопулярний у Польщі посол держави Ізраїль професор Шевах Вайс.

Зовсім інший масштаб роздумів над долею єврейства — в російській стрічці «Давид» (режисер Олексій Федорченко, Свердловська студія документальних фільмів, 2002). Працюючи над проектом Стівена Спілберга «Свідки Голокосту», Федорченко натрапив на унікальну долю Давида Левіна, котрий дитиною пережив нацистську окупацію Білорусі, ув’язнення в Освенцимі, нелюдські тортури в німецьких медичних лабораторіях, був чудом врятований від мученицької смерті, згодом воював за незалежність Ізраїлю, поки його на вимогу радянського уряду не «репатріювали» до СРСР. Наступні 23 роки Давид провів у концтаборах, але вже радянських — про його справу просто забули. «Давид» зовсім не вписується у звичну схему — століття на тлі долі однієї людини. Він просто показує абсолютну беззахисність індивіда перед всезнищуючим маховиком Історії, яка складається з безлічі безглуздих випадковостей та фатальних помилок. На відміну од більшості документалістів, Олексій Федорченко не будує жодної метаісторії, не намагається відшукати пояснень тому безумству, яке перетворило людину на піщинку в океані таких самих піщинок. У фільмі відсутній авторський коментар, відсутні емоції, виражальні засоби зведено до мінімуму: великим планом — обличчя Давида, що з дивовижним спокоєм та чисто єврейською мудрістю розповідає свою історію; його оповіді ілюструються кадрами кінохроніки, знятими «там і тоді». Такий художній мінімалізм виявився найбільш влучним способом розповісти про трагедію мільйонів. «Давид» Олексія Федорченка отримав Ґран-прі фестивалю.

Люблінський геопоетичний компас останнім часом відчутно хилиться в бік Сходу, до тих країв, де невдовзі проляже кордон Євросоюзу. Помітно, що найбільше східноєвропейських проблем сьогодні створює наш північний — ні, не північно-східний, а саме північний сусід, тобто Білорусь. Польські документалісти з Бялистоку (міста, де мешкає особливо багато білорусів) показали на фестивалі телефільм Єжи Каліни «Останній диктатор Європи?». З самої назви зрозуміло, про кого йдеться у цій дотепній, але погрозливій карикатурі на недалекого (в усіх значеннях цього слова) білоруського тирана. Для українців найцікавішим тут є натяк, вміщений у запитальному знаку наприкінці назви. Кадри закриття останньої білоруськомовної школи у Мінську навівають думку: мабуть, саме такі нічні кошмари сняться донецьким українцям...

Проте на фестивалі був показаний інший фільм, здатний затьмарити всі вироки європейських комісій та трибуналів. Це «Декамерон по-білоруському» метра сучасної документалістики Віктора Дашука. Матеріал Дашука — долі звичайних білоруських жінок, скалічені не менш від долі самої країни. Безпосередньо про злочини Лукашенка йдеться лише в одній із трьох новел фільму («Донька, мати, батько» — про сім’ю вбитого кагебістами бізнесмена Красовського), решта епізодів зачіпають цю тему лише побіжно. Проте вирок, виголошений цим фільмом лукашенківському режиму, переживе усіх тамтешніх можновладних злочинців. Дашук володіє феноменальною технікою роботи зі своїми героїнями: в його фільмі звичайні жінки, загнані в кут злиднями або залякані каральними органами, говорять у камеру те, що в іншій ситуації взагалі побоялися б сказати вголос (новела «Лєна і двоє шведів» — вражаючий зразок психологічного стриптизу в кіно). Завершується фільм кінематографічною панахидою по загиблим у штовханині в мінському метро молодих дівчат (новела «44 наречені й дощ»). Після перегляду Дашук розповів, що насправді новел у фільмі набагато більше. «Декамерон по-білоруському» існує в кількох варіантах, що розповсюджуються по Білорусі у формі старого доброго самвидаву. Білоруському опору дуже пощастило, що в його лавах досі є такі персоналії, як Дашук. Знаний в Європі документаліст, професор білоруської Академії мистецтв, він попри постійне стеження може собі дозволити робити безкомпромісне кіно. Після зустрічі з Дашуком віриться, що для Білорусі ще не все втрачено.

На такому похмурому тлі образ України, представлений на «Rozstaje Europy», був навдивовижу світлим та оптимістичним. Про дружбу й письменницьку співпрацю Юрія Андруховича й Анджея Стасюка йдеться у фільмі Олександри Чарнецької «В середині». Український і польський письменники разом плекають власний концепт Центрально-Східної Європи, що не вкладається у жодні політично-економічні викладки. Саме таке інтуїтивне геопоетичне відчуття «великої європейської діри» найбільше пасувало атмосфері фестивалю, налаштованого на відкриття нових культурних територій. Україну як етнографічну terra incognita освоюють навіть американські словаки: в конкурсі був дуже незвичний фільм Мішо Зухі «Піктограф», що цілковито складається з фотографій, знятих у карпатському селі Криворівня. До України він, ясна річ, ще не доїхав.

Сучасні українсько-польські стосунки, судячи з конкурсу, не ускладнені жодними нерозв’язними проблемами. У назві фільму Міколая Вавженюка «За діжку меду» — розмір хабара, даного колись польськими селянами прикордонникам, аби ті провели завітну лінію кордону з СРСР по східній, а не західній околиці їхнього села. «По той бік дзеркала» Алісії Восік взагалі змальовує ідилічну картину життя польської та української національних меншин відповідно в Україні і Польщі. А от спільне українсько-польське минуле не таке вже й безхмарне. Для того аби розібратися в історичних взаємних образах і травмах, організатори влаштували перегляд двох фільмів про одну трагедію — українсько-польський конфлікт на Волині 1943 року. Польщу в цьому тандемі представляла Агнешка Арнольд із фільмом «Очищення», Україну — чотирисерійна «Волинь. Знак біди» режисерів Олександра Радинського та Олександра Балабана. («ДТ» докладно писало про нього в 31-му номері за 2003 рік). Послання обох фільмів однакове: заклик до взаємного прощення та примирення. Відмінність між двома поглядами в тому, що польська режисерка спиралася виключно на свідчення безпосередніх свідків тієї катастрофи, тому її фільм виявився більш суб’єктивним та особистісним. Зрештою, навдивовижу спокійна як на таку «гарячу» тему дискусія з циклу «Подолати мури», що слідувала за переглядом українського фільму, довела, що цю гірку сторінку нашої історії врешті перегорнуто.

Отже, поляки цікавляться Україною незалежно від ювілейних дат і офіційно проголошених років. Поки що ж головною польською турботою залишається близький вступ до Євросоюзу. Орієнтація люблінського компасу невдовзі безумовно зміниться — сподіваюсь, не в протилежний від України бік.