Любити — не любити. Любов Рапопорт: унікальний випадок класичного експресіонізму

У виставкових залах Національного художнього музею України продовжує роботу виставка живописних творів київського митця Любові Рапопорт. Її творчість шанують колеги, особливо ті, які були опозицією офіційному соцреалізму в 70—80-х роках XX ст.
Утім, Любов Рапопорт — людина скромна, позбавлена будь-якого публічного хисту рекламної розкрутки і через це мало відома глядацькому загалу, а дарма. Те, що до 12 вересня можна побачити на стінах музею, вражає сміливим, навіть відчайдушним самоаналізом автора, її могутнім живописним даром та енергією письма.

Любов Рапопорт з родини спадкоємних художників. Саме в родині плекали її талант, оберігали незвичну індивідуальність, рано заявлене проникнення в сутність речей. Вона дозрівала під ослоною батьківської опіки, аж поки на межі 1970—1980-х років неочікуваною кометою, самобутньою, не схожою на інших, в усталену ментальність середовища увірвався її живопис. У виставкових залах почали з’являтися її натюрморти з квітами, але для друзів, які були своїми у майстерні, відкрився талант Л.Рапопорт як портретиста та автора київського пейзажу.

Її мистецтво аж вибухало міццю композиційних і колористичних структур, видовищною переконливістю, театралізованістю, тонкою іронією. У композиціях художниці все банальне ставало дибки, уявне та існуюче змішувалося за принципом алогізму. Реальність світу було реорганізовано на карнавальний
кшталт. Це була інтуїтивно відчута потреба не лише її особисто, але й цілого покоління художньої
молоді, у руйнації табу та деканонізації ще існуючої «залізної завіси».

Молода авторка, як і її колеги по цеху Т.Сільваші, Г.Неледва, С.Гета, С.Базилєв, інші, змінювала вектори, переакцентовувала сенси, створювала власну систему координат.

Навіть того не усвідомлюючи, Любов яскраво унаочнювала андеграундну артистичну тенденцію щодо маскування образу, іронічного зображення того, що в автентичному вигляді було б неприпустимим для регламентованого мистецтва тодішніх виставкових залів.

У 70—80-х роках езопова мова була на часі в колах опозиції. Абсолютно позасвідомо, лише завдячуючи художній правдивості, молода авторка опинилася на першій лінії опору системі соцреалізму. Саме тому її експресивний живопис довго не входив у широкий світ — був андеграундним.

Її художніми предтечами можна вважати представників експресіонізму —напряму, який виник на початку XX ст. у Німеччині та набув особливої актуальності в період інфляції, кризи, безробіття, трагедій «маленької людини». І хоча експресіоністський бунт, зосередившись на виробленні нової художньої форми, зрідка безпосередньо стосувався політики та соціальних проблем, але саме цей мистецький напрям втілив контрасти соціопсихологічного стану Європи між двома війнами.

Так само, як художники-експресіоністи, Л.Рапопорт використовує деформацію реальних пропорцій та звихрену збудженість художньої інтонації, а ще й дивовижно енергійний мазок.

Вона вдається до жорсткої, навіть жорстокої самоіронії, коли пише автопортрети. Так любити — не любити себе може лише могутня особистість. Портретовані нею персонажі — художники, мистецтвознавці, друзі — люди експресивного типу, що віддзеркалюють конвульсії світу у власних муках, відчаї та надриві. Київські пейзажі, переважно це район Подолу, над будівлями якого міська влада знущається десятиліттями, в інтерпретації Л.Рапопорт є живими «істотами». Пейзаж захлинається від болю, вулиці здиблюються, нібито волають про допомогу. Біля пейзажів художниці згадуєш сказане засновником Вашингтонської галереї мистецтв — Дунканом Філіпсом — про пейзажі Хаїма Сутіна: «Вони реагують на майбутні катастрофи, вони нібито передчувають агонії нашого світу, тотальної війни». Безперечно, експресіоністів Хаїма Сутіна, Ернста Людвіга Кірхнера та інших можна вважати безпосередніми предтечами Любові Рапопорт. Та їхня близькість не у стилістичному наслідуванні. Л.Рапопорт раніше і точніше, ніж більшість її молодих колег, прийшла до неусталеного, модерністського мислення, передчула розломи, травми, трансформації «чорнобильської ери», яка наближалася.

Але ж якою трепетною, делікатною робиться лінія її графічних робіт, коли сюжет нам дарує поезію любові, обійми двох.