Витягнути оглядовий матеріал про те, як позначилося десятиліття української незалежності на культурі й мистецтві Львівської області, одній людині досить непросто...
Тарас ВОЗНЯК, головний редактор культурологічного часопису «Ї»: «Мені здається, що, власне, на Львівщині, за винятком окремих нечисленних фактів, законсервувалася в найгіршому розумінні, я сказав би, радянська форма пропагандистського мистецтва. Вона лише змінила кілька визначників. Замість прославляння соціалістичної чи комуністичної країни нині прославляють незалежну національну державу. «Незалежництво» (чи політична ідея про нього) стало ніби гарантом того, що мистецтво є мистецтвом. А насправді це не так. Художнім об’єкт можна назвати, лише коли він є художнім актом, а не тільки пропагандистським.
Тому мені здається дуже прикрою ситуація у Львівській художній академії. На мою думку, вона не дала нового мислення, нового підходу до художнього матеріалу. Щось там відбувається навколо мистецького центру «Дзига», галереї «Гердан». Ну, іще окремі люди просто пробиваються власними силами. Так, є справжні художники: Володимир Кауфман, Ігор Подольчак, іще кілька. Але масштабним явищем образотворче мистецтво (мистецтво, а не ремесло) у нас ще не стало. Не можна сказати, що у Львові сьогодні існує певна творча школа. Скажімо, школа живопису, як було в шістдесяті роки. Або графічна школа, яку створив Левицький. Це, власне, проблема, провінціалізації.
Напередодні десятиліття Незалежності збираються нагороджувати «за творчі досягнення» на рівні обласної ради. І, в принципі, це дуже нагадує радянські часи. Як і тоді, сьогодні утворилась черга за нагородами. Як і колись, нагороди роздають за навколотворчі діяння: «Той уже при смерті, так йому треба дати, бо не дочекається. Той у близьких стосунках із коханкою такого-то місцевого управлінця, а він зараз у фаворі, тож і йому маємо обов’язково дати» й т.п.
Архітектура Галичини за цей час зазнала цілковитого фіаско. У Львові не споруджено нічого видатного не те що за останнє десятиліття, а й за останні років п’ятдесят. Останніми, по суті, пам’ятниками історії в обласному центрі є споруди аеропорту й Зооветеринарного інституту, зведені за часів товариша Сталіна. А ось чим відзначився цікавий для нас період в архітектурі Львова, так це наростаючим процесом руйнації цінної історичної забудови, вторгненням у стару частину міста будинків, які ні за естетикою, ні за масштабом не відповідають архітектурному середовищу. Із «застиглою в камені музикою» — проблеми.
Зате в музиці останнім часом усе-таки щось зрушилося в конструктивно-творчому напрямі. Результативно потрудилися композитори Козаренко і Ланюк. Гірше з виконавством. Багато музикантів, чиє творче становлення припало на 90-ті, на жаль, виїхали. Хоча, з іншого боку, Соломія Крушельницька також в Італії працювала, але залишилася з нами. У цьому розумінні, скажімо, Олег Криса начебто має вважатися нашим, але... Зрештою, музика є інтернаціональним мистецтвом. Ця неприв’язаність до вербального й дозволяє легко переноситися й адаптуватися.
З літературою набагато складніше. Щодо галицького літературного десятиліття — досягнення є, але, на сором львів’ян, літературною столицею Галичини є зовсім не Львів, а Івано-Франківськ. Цей феномен тримається на групі відносно молодих людей — Іздрику, Тарасі Прохаську... Найрозкрученіший із них, звісно ж, Юрій Андрухович. У Львові, за винятком Неборака — величини, що відбулася за останнє десятиліття, якщо і є постаті, то не настільки масштабні, вони не мають загальноукраїнського звучання.
Про найсинкретичніше мистецтво — театр. У Львові відбувся один, на мою думку, абсолютно блискучий театр — театр імені Леся Курбаса, який, поза сумнівом, є великим досягненням. Достатньо цікаві пошуки групи «Театр у кошику». А інші театри, офіціозні, — і оперний, і драматичний імені М.Заньковецької — навряд чи можуть похвалитися хоч чимось, крім ілюстрацій до історії козацтва чи української історії взагалі».
Здається, кваліфіковані учасники цього «круглого столика» не образяться, якщо автор спробує скромно доповнити змальовану ними картину кількома штришками. Передусім хотілося б нагадати, що у Львові за роки незалежності народився й розвинувся до рівня міжнародного Форум книговидавців. Ані одеська, ані харківська, ані київська книжкові ярмарки не можуть конкурувати зі львівською.
Щодо театру. Шановний редактор журналу «Ї», природно, керуючись власними суб’єктивними максималістськими смаками, залишив поза увагою деякі інші факти з життя Мельпомени у Львові. Скажімо, гріх було б не відзначити, що Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев», який здобув повагу у світі театру, має все-таки львівську прописку. Театр імені Марії Заньковецької, що справді грішить академізмом, останній сезон ознаменував спектаклем «УБН» («Український буржуазний націоналіст»). Він викликав чималий резонанс і у Львові, і навіть у Києві. Деякі київські журналісти, які спеціалізуються на мистецтві, зауважували, що нічого схожого у столиці України немає.
Наведений приклад — дуже примітний, але це лише епізод. Тенденція спостерігається в іншому. Якщо досі Львівщина вважалася майстернею національного українського культурного й патріотичного продукту, то нині утверджується трохи інша думка. Українізувати Україну Галичині не вдалося. Більше того, країна, включаючи й її західну частину, дедалі більше русифікується. Галичина дедалі більше акцентує увагу на локальній етнокультурній винятковості. Паралельно з розмовами про галицьку автономію розвивається думка про те, що галицька культура завжди була культурою полінаціональною, але неодмінно — європейською. Інтелектуали дедалі гучніше заявляють, що Галичина є батьківщиною як для українців, так і для поляків, вірменів, євреїв, німців... І твори представників різних народів, які мешкають тут, пропонується вважати нашими, галицькими.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google