ЛІТНЄ МЕНЮ ВІД ГОЛЛІВУДСЬКИХ КУЛІНАРІВ

Стан літньої розмореності, який виключає будь-яке інтелектуальне зусилля, але передбачає надлишок вільного часу й деякий запас дзвінкої монети в кишені, давно навіяв Стівену Спілбергу ідею спеціально готувати до пляжного сезону що-небудь украй необтяжливе для звивин, але надзвичайно ефективне в плані викиду адреналіну. Першою ластівкою такого «літнього кіношедевру» стали знамениті «Щелепи», котрі заковтнули рекордні на ті часи касові збори. З легкої руки культового режисера кінопродукція стала умовно поділятися на «літній» і «зимовий» асортименти, з відвертою претензією останнього на щось більше, аж до заповітних нагород від кіноакадеміків. Проте цього року той самий Спілберг вирішив традицію порушити, запланувавши саме на літо вихід на екрани свого останнього творіння, яке мало хто ризикне втиснути в рамки «літнього блокбастера». Хоча воно і зберігає всі його (блокбастера) зовнішні ознаки.

У основу фільму «Особлива думка» покладено невелике оповідання Філіпа Діка, творчо перероблене сценаристами Джоном Коеном і Френком Дарабонтом. Дія фільму переносить нас у не такий уже далекий 2054 рік, у якому людство так і не навчилося лікувати банальну нежить, зате здобуло можливість запобігати злочинам ще до моменту їх вчинення. Це уможливилося завдяки випадковому відкриттю феноменальних здібностей кількох колишніх пацієнтів психіатричної лікарні, здатних передбачити, хто, який і коли збирається вчинити злочин. А спеціальному підрозділу на чолі з чарівним Томом Крузом (виконавцем ролі Джона Андертона) надано владу не лише запобігати цим злочинам, а й навіть судити того, хто їх лише збирався вчинити. Природно, поки герой Круза знаходиться з «правильного» боку барикад, система здається простою до геніальності. Але от серед імовірних злочинців опиняється сам Джон Андертон, і тоді все постає в інших тонах (які Спілберг майстерно обігрує засобами кінематографу). При цьому з’ясовується, що провісники помилятися в «унісон» нездатні. Але в деяких випадках, коли в пророцтвах, як, приміром, у цьому випадку, спостерігаються різночитання, вирок може виявитися помилковим. Саме особливу думку Агати у виконанні Саманти Мортон і потрібно зафіксувати головному герою, аби довести свою невинність. Ось тепер Крузу надано можливість продемонструвати всю пишноту свого фетишизованого тіла й відмінної фізичної форми (що не зайве з урахуванням 40-річного ювілею, відзначеного 3 липня), а Спілбергу — вставити двійко сцен у дусі лейтенанта Коломбо, першу серію саги про котрого режисерував саме він.

Проте цим справа не обмежується. У глядачів (принаймні в деяких) виникає нестримне бажання осмислити ситуацію, яка склалася. І особливо це актуально для американської аудиторії, що досить чітко сформулював в одному зі своїх інтерв’ю сам Спілберг: «Саме зараз люди не проти відмовитися від значної частини своїх свобод в обмін на відчуття власної безпеки. Вони готові надати ФБР і ЦРУ необмежену владу для того, аби, як каже президент Буш, викорчувати тих індивідуумів, котрі є небезпечними для нашого способу життя. У даному випадку я на боці президента. Я готовий позбавитися частини своєї особистої свободи, щоб уникнути повторення 11 вересня. Але питання в тому, де ми повинні провести межу? Якої частини нашої свободи ми готові позбавитися? Ось про що весь цей фільм».

Від необхідності думати й розв’язувати неординарні проблеми не позбавляє іще одна літня прем’єра — «Розмовляючі з вітром», поставлена Джоном Ву. Дія цього фільму переносить нас у роки Другої світової війни, коли американська морська піхота воювала на островах Тихого океану з японцями, у цьому випадку вже точно життя свого не жаліючи. Причому не лише свого. З’ясувавши, що в індіанців із племені навахо є особлива мова, генштаб відправляє кількох із них як операторів-навідників для артилерії на передові позиції. А в генштабі сидять їхні побратими, із легкістю розшифровуючи послання, які японо-німецькому дешифруванню принципово не піддаються. Інтрига закручується ще більше після того, як до кожного індіанця (в кадрі великим планом показано двох — Бен Янзи (Адам Біч) і Чарлі Білий Кінь (Роджер Віллі)) прикріплюють охоронця (Джо Ендерс у виконанні Ніколаса Кейджа й Окс Андерсон — Крістіана Слейтера). Причому це ролі саме ТІЛОохоронців. Інакше кажучи, за загрози захоплення в полон шифрувальників цю загрозу слід відвернути навіть ціною життя самих шифрувальників. Саме тому герой Ніколаса Кейджа й застерігає свого напарника від зближення з цими «навахо», проте не даремно Ву й визнано майстром «батальної лірики», аби наводнити батальні сцени елементами ліричності, яка місцями переходить у сентиментальність. Особливо під час зображення динаміки розвитку відносин між «підопічними» та їхніми «охоронцями». Кінець помірно-щасливий (з урахуванням фінальних титрів із повідомленням, що японцям не вдалося взяти в полон ЖОДНОГО індіанця з племені навахо), який, проте, не захищає від спокуси замислитися над доречністю самого поняття патріотизм у країні, повністю поїденою іржею расизму (нехай навіть і в історичному аспекті).

Злі американські критики стверджують, що ламати власні «сезонні» традиції Спілберг почав після того, як його торішній «високочолий» шедевр — «Штучний розум», прийнятий ним по естафеті від покійного Стенлі Кубріка, не удостоївся нагород із жодного боку Атлантики. Проте в списку «пляжних» кінопрем’єр усе ще залишилася чимала дещиця тих, які для належного сприйняття нічого, крім кока-коли з поп корном, не вимагають. Для особливо потребуючих можна згадати «Погану компанію» (яку навіть участь Ентоні Хопкінса як «нормального» героя не врятувала від «пляжного» статусу), «Ідентифікацію Борна» з Метом Деймоном у головній ролі, і відпадний мультик «Скубі-Ду» про собаку, котрий розмовляє, та її менш інтелектуального, але більш начитаного господаря, які уявили себе детективами. Радує в цьому випадку те, що цей «пляжний» репертуар має всі шанси дійти до нас ще до початку «академічного» сезону.