ЛІТЕРАТУРА ЯК ГУМАНІТАРНА СТРАТЕГІЯ: УМОВИ ГРИ

«Українська література статистично звернена до минулого», — невесело констатував мій приятель, черговий раз відвідавши магазин «Українська книга». Цю сентенцію можна було б узяти за епіграф до однієї з головних проблем україномовного літературного ринку, що полягає у нехтуванні сучасними темами, авторами, актуальною проблематикою, в облаштуванні дуже специфічного «альбомного-музейного» ландшафту вітчизняної літератури. Витоки цієї тенденції різноманітні, і провінційна інерція інтелектуальних ресурсів колишньої культурної колонії відіграє тут далеко не останню роль.

Вирішення проблеми неможливе без реального аналізу її складових. І вже тут ми наштовхуємося на синдром спрощенства, що незнищенно побутує серед культурологів. Так, наприклад, при розгляді національно-мовних проблем «літературного парку» України чомусь вперто, знову і знову відтворюється бінарна схема битви last man standing за державне культурне поле, яка відбувається нібито між українським і російським «лінгваментальними топосами».

Нагадаємо оглядачам цієї проблематики, що насправді в зазначеному змаганні беруть участь щонайменше п’ять «граючих інтелектуальних просторів» (назвемо їх, відповідно до актуальної термінології, дискурсами): 1) традиційний (діаспорно-львівський) український дискурс; 2) традиційний (інтелігентсько-петербурзький) російський дискурс; 3) реліктово-радянський російськомовний дискурс; 4) реліктово-радянський (неонародницький) україномовний дискурс; 5) багатомовний дискурс глобалістичного культурного субстрату.

Навіть недосвідченому в літальянсних іграх читачу не буде важко виявити спорідненість засобів висловлення записного львівського постмодерніста, скажімо, Іздрика, і російськомовного мешканця схожої дискурсивної території (на кшталт харків’янина Михайла Єлізарова). З іншого боку, між текстами того ж Іздрика і текстами львів’янина Романа Іваничука майже непрохідна різновекторність ціннісних і смакових пріоритетів. Нова ситуація на літературному ринку сприяє ще радикальнішим розмежуванням середовища, що продукує художні тексти.

Адже літературна карта десятилітньої давнини, коли і літератор-професіонал, і графоман, який випадково виявився родичем «нового українця», знаходилися в образливій рівності посеред ошелешеного «культурного» базару, уже стала історією. Невблаганно насувається епоха звичайного літературного виробництва з усіма його ланками, нормами, ритуалами. Книжкові ярмарки, найбільша з яких — Львівський форум видавництв, який виник 1994 року, стали дуже дієвими агрегатами трансформера нової української культури, аранжуючи (у міру своїх зростаючих можливостей) різнорідний і суперечливий матеріал. Загалом і в цілому визначилися із власними ринковими та смаковими нішами видавничі альянси (чи, якщо завгодно, протоальянси). До них примкнули групи менеджерів, літературтрегерів і критиків, готових презентувати й обслуговувати літературний продукт.

У новій ситуації змінюються не лише проектні пріоритети, але зсуваються контексти сприйняття цілих дискурсивних полів, які залишилися майже недоторканними з часів «єдиного і могутнього». Так у досить двозначному становищі опинилася російськомовна література України. З одного боку, та її частина, що обслуговує інтегрований київсько-московський сегмент масової культури (Юрій Рогоза, Андрій Курков та ін.), почувається досить комфортно і готова з українського простору стартувати до Європи, Америки і куди завгодно. «Місткий простір» цього сегмента цілком придатний для перебування в ньому ще двох-трьох десятків письменників зазначеного калібру, тим більше, що епоха телесеріалів і в нас, і в північних сусідів перебуває на піонерському етапі становлення, й обрії «другої телемексики» наливаються життєстверджуючим кольором купюрної зелені. З іншого боку, в Україні вже відсутня система генерації російськомовного літературного ландшафту в стилі Striders. Ентузіасти російського слова живуть здебільшого в малопомітних наслідувальних антологіях і, що найбільш значимо, не розраховують на визнання за місцем проживання, а везуть власні «нетлінки» до Москви чи Пітера.

Безумовно, у фундаменті спрощення російськомовної літератури в Україні лежить тенденція скорочення відповідного мовного поля, його наростаюча функціоналізація, яку навряд чи можна зупинити. Загалом правий був Юрій Стадниченко, коли писав про «імпортний характер» російської словесності, «високий стиль» якої відсутній на побутовому рівні в російськомовному середовищі на півдні та сході України. Комунікація, заснована на використанні російської мови, поступово розпадається на відсіки тусовочних і фахових жаргонів: кримінального, військового, технічного, базарного-вокзального...

Таке недолуге побутування російської може приректи її на безмайбутність, на перспективу перетворення на «бейсік-рашн», розповсюджений у цивілізаційній горизонталі, але позбавлений осмислюючих глибин. Водночас у найближчі десятиліття не виключений варіант появи територіально-групових феноменів якісної російської літератури на території нашої держави.

Ще складніші й неоднозначніші перспективи має процес становлення українського літературного середовища ХХІ століття. Тут переплітаються вектори двох тенденцій. Перша визначається тим, що вперше за багато десятиліть розвитку українського художнього слова літературний ландшафт не розбитий на окремі діаспорні й діалектні анклави. Відбувається живий діалог взаємозбагачення розділених у минулому «залізними завісами» (і не менш залізними забобонами) носіїв різноманітного літературного досвіду. Особливо помітний цей діалог на шпальтах таких журналів, як «Критика», «Ї», «Кур’єр Кривбасу». Друга тенденція, що базується на різкому неприйнятті письменниками-традиціоналістами реалій і нових засобів художнього висловлювання, характерних для ситуації постмодернізму, несе новий заряд відчуженості й ворожості між українськими літальянсами. Трибунами цього неприйняття стали таблоїди «Літературна Україна», «Українське слово», а останнім часом, на жаль, і «Книжник ревю».

Ці тенденції розвиваються на тлі неподоланого культурно-політичного протистояння Галичини й решти України, а також, що особливо доленосно, на тлі розпаду традиційного фольклорного середовища, яке розчавило ТБ, прийшовши в українські містечка і села. Створені таким чином розриви й пустоти спритно заповнюють різноманітні за якістю й драйвом міфи, форми, сенси і засоби комунікації, естетично й динамічно близькі новому міському поколінню. Домінує в естетичному експерименті нової субкультури веселий львівсько-станіславський варіант суто вітчизняної суміші парамодерну з постмодернізмом, густо замішаної на центральноєвропейських культурних пріоритетах. Гуманітарним стратегам нової України ця суміш знайома за першою редакцією «ПіКу», а в більш рафінованих розливах — завдяки Юрію Андруховичу і журнальним проектам «Четвер» та «Ї».

Андрухович, отримавши у травні поточного року премію Гердера (одну з найпрестижніших у Європі), як і раніше, посідає перші позиції й у рейтингах книжкових продажів «Книжник ревю», і за кількістю перекладів на іноземні мови.

Окрім Андруховича флагманський режим львівсько-станіславського літературного дискурсу забезпечується значним списком дуже плідних і «смачних» авторів. Серед них: Юрій Винничук, Іздрик, Тарас Прохасько, Тимофій Гаврилів, Галина Петросаняк, Мар’яна Савка, Наталка Сняданко, Іван Лучук, Віктор Неборак, Василь Габор, Мар’яна Кияновська, Олег Лишега, Володимир Мулик та ін. До цієї групи письменників естетично примикають тексти харків’янина Сергія Жадана і киян Володимира Яворського й Андрія Бондаря.

Переконливість галичанської літературної алхімії здатна, як тепер стає очевидним, регулярно викликати до життя ідеологічний привид європофобії, що об’єднує час від часу своєю фантомною установкою когорту не найгірших київських і поліських літераторів, які вважають себе традиціоналістами. Щоправда, столичні гуманітарні стратеги, полюбляючи розмірковувати про відродження традиціоналізму, часто забувають, що нове прочитання (і, відповідно, новий ренесанс неоязичницьких концептів) коріниться не в хуторянській фестивальності, а в оживленні містичних, сакральних джерел духу. Від усе інтенсивніших спазмів гуманістичного світу творці сучасної культури втікають не в ізоляціонізм старої гвардії Спілки письменників, а в нові умови гри.

Обітований континент нової традиції лежить, судячи з усього, десь на перетині кастанедівського меридіана та паралелей салонного консерватизму. Для його освоєння необхідна установка на сакральність літератури, жорстке сепарування елітарних пошуків нового від директивних вимог масової літератури. Здається, подібне бачення перспектив присутнє не лише у таких літературних зубрів, як Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Кость Москалець, В’ячеслав Медвідь, а й у представників наступного покоління: Ігоря Бондаря-Терещенка (Харків), групи донецьких інтелектуалів, які об’єдналися навколо альманаху «Кальміюс» (головний редактор Олег Соловей).

Окремий напрям українського літературного самовираження — феміністичний дискурс. Стилістично вивірені тексти Оксани Забужко, розкручувати яку цілеспрямовано почав 2000 року головний редактор видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн, сьогодні фігурують у списку найпомітніших явищ актуальної складової вітчизняної культури. Перспективними гуманітарними стратегами на цьому дискурсивному полі, крім Забужко, є Ніла Зборовська, Тамара Гундорова й Віра Агєєва.

Динаміка змін, що відбуваються на літературному ринку, іноді застає зненацька найзавбачливішого аналітика. Так близько року тому на літературному ринку закріпився і почав дуже агресивну наступальну політику альянс видавництва «Кальварія» (директор Петро Мацкевич) і маркетингового центру «Еліт-профі», яким керує аналітик і менеджер книжкового ринку Костянтин Родик. За підтримки Фонду сприяння розвитку мистецтва Анатолія Толстоухова цей альянс висунув пріоритетними рекламними брендами романи В’ячеслава Медвідя «Льох», Василя Кожелянка «Дефіляда в Москві» й Олеся Ульяненка «Сталінка», написані в оповідальному форматі соціально-патріотичної прози. Видавництво «Кальварія» намагалося підійти до створення «блакитних фішок» українського літературного ринку грамотно й грунтовно (тверді палітурки, замовлені рекламні матеріали і PR-консалтинг). Гадаю, список видавничих позицій «Кальварії», попри прагматичні вимоги книжкового ринку, буде розширюватися у бік експериментальної літератури. На такий висновок наштовхує видання Мацкевичем книги одного з найталановитіших і найбільш провокаторських українських парамодерністів — Леся Подерв’янського.

«Кальварія» взяла участь і в проектах неотрадиціоналістичного «реваншу», гонфалоньєром якого в останні роки виступило літературне об’єднання «Нова література». Наслідком такого «консервативного наступу» можна, мабуть, вважати й той факт, що офіціозна Шевченківська премія в галузі літератури за 2001 рік була присуджена одному з лідерів «Нової літератури» Євгену Пашковському, який неодноразово висловлювався проти застосування в українській літературі ментально «далеких формалістичних вивертів», принесених із Заходу. На жаль, жорстка (іноді справедлива) критика сучасних літературних експериментаторів, серед яких зустрічаються і відверті пройдисвіти, не супроводжується жодною більш-менш зрозумілою маніфестацією альтернативних постмодернізму літературних практик. На їх роль, як правило, пропонуються малочитабельні «потоки свідомості» із присмаком ненависті до всього нового й незвичного.

Ліберально орієнтована Асоціація українських письменників (створена 1997 року, президент Тарас Федюк), використовуючи видавничу базу «Факту», намагається організувати своєрідний «контрнаступ». З цією метою відтворений літературно-критичний орган АУП — газета «Література плюс» (головний редактор Світлана Матвієнко). На шпальтах цього видання поруч друкуються матеріали дуже серйозних гуманітарних дискусій і твори авторів, причетних до горезвісного покоління «дев’яностиків».

Одна з особливостей сучасного українського літературного процесу — спроби створити постійно діючу і суспільно значиму рецензійну трибуну для винесення остаточних, непідвладних легітимній касації вироків текстам, авторам чи навіть цілим літературним напрямам. Те, що такі спроби незмінно провалюються, свідчить про «дорослість» літературного співтовариства і про його небажання підпорядковуватися незграбним гуманітарним технологам. Делікатне творче середовище очікує на тонкий синтез й оптимізацію. Сподіваємося, що вони незабаром з’являться.