«Листи щастя» — Януковичу. Ганьба & Євробачення

Тим часом кожен у нас зайнятий важливою справою. Бійці з «білосердечної» агітбригади, що її народ прозвав «Пающіє труси», перуть білизну, згадуючи минулі дні та битви, які хвацько програли вони. А переможці з біло-блакитної «Співочої ескадрильї» відразу вчепилися один одному в горлянки — за «галявину» під президентським сонцем.

Золоті голоси з однієї партії на всю країну таврують ганьбою... вокаліста зі свого ж стану. Той (у свою чергу) — спливає мало не хрипом екзальтованих клятв у відданості партійному Ідеалу.

***

Димова завіса навколо псевдоскандалу (див. в Інтернеті відкритий лист президентові від Т.Повалій енд компані, а також політінформацію від скривдженого євроздобувача В.Лазаровича) — якась зовсім «піротехнічна». Ніби під шумок інспірованого єврогвалту вирішили вивести нових людей на старі орбіти — у керівні крісла НТКУ. Не дивно, що в списку підписантів, які обурилися відбором на Євробачення, значаться найтонші поціновувачі євромузичних традицій — Є.Бенкендорф і В.Арфуш. Після повергнутого В.Ілащука їм і прописано керувати УТ-1.

У цілому, медійно-розтиражований сумбур із «листами щастя Віктору Федоровичу» бачиться мені чистою «опереткою». Для дурнів. І, фактично, кожна позиція в цих епістоляріях — або брехня, або вірнопідданство. Або фарисейство — задля власного корпоративного блага.

Далі — нічого особистого, виключно «лінгвоаналіз».

***

Лист перший: В. Януковичу — від «діячів культури». У ньому, як відомо, дванадцять обурених «митців» здивовані корупцією в телебізнесі, хоча одного без іншого, як ми знаємо, не буває ніколи.

«Ми, діячі культури України, звертаємось до вас...». Тут-таки й хочеться остудити громадянський запал. Які такі «діячі» і якої такої «культури» уявили себе «ревізорами» творчих цінностей?

Дуже цікаво дізнатися ці імена…

Більшість облікового складу (яка б’є чолом Януковичу) нашій країні, на жаль, невідома. Жодного імені, так чи інакше прив’язаного до участі України в Євробаченні, не те що немає — навіть не мариться (ні Пономарьова, ні Руслани, ні Кароль, ні Лорак, ні навіть затюканих «Гринджол»).

Симптоматично, однак: уже навіть видавець В.Арфуш, який підписав текст обурених, у нас іменується «діячем української культури». А його журнал, вочевидь, називається «Духовні скарби нації», а не… «Папарацци»?

Чим апріорні в «культурному просторі» такі чарівні феміни як О. Панасівська (продюсер «Нового») чи І.Лисенко (гендиректор «Нового»)? Тим самим, чим і тупуваті ситкоми («Щасливі разом» etc.), які цілодобово крутять на їх «наддуховному» каналі…

Певну розгубленість викликає і кандидатура ще однієї самопроголошеної «діячки» з того ж таки табору борців за єврокультуру — Руслана Писанка. Чий опосередкований стосунок до «високого» датується роком 2000-м, коли знімалася в Єжи Гофмана в ролі відьми у фільмі «Вогнем і мечем». Оскільки тяжко зарахувати до культури її нинішні надбання в антрепризній халтурі «Вендетта-Бабетта» чи в регулярно-телевізійній «тусі».

…І названі персони, і інші дбайливці-підписанти — продюсер-композитор К.Меладзе («найвродливіший українець», за версією глянцю), такий собі Ю.Молчанов (телеканал «Enter»), а також В.Багінський і О.Гончаренко (телепродюсери) — представники не української культури (у її одвічно-смисловій транскрипції), а лише телевізійної промисловості… Яка зайнята не вирощуванням духовного й істинно ціннісного, а — фасуванням телевізійних «продуктів» або розподілом рекламних «прибутків».

Ця підміна понять відверто вписується у лінгвістичну лінію – «окказіональність», певну «гру» мовних універсалій, коли значеннями слів можна іноді відверто жонглювати.

Іншої причини для місцевої чвари, крім бажання чергового переділу «надприбутку» на основі Євробачення (а також крім шаленого запаморочення від локальних телевізійних прибутків), немає і бути не може.

Культура, українська культура, в цій дикій казці — зовсім ні до чого. Хоч би як за неї хвилювались «чолобитники» (до речі, дивно виглядає в колективному доносі культурна сім’я Повалій—Ліхути, які тут явно за партійною квотою, і дуже жаль, оскільки раніше від бруду трималися подалі).

Пишуть: «зухвале рішення позбавило сотні обдарованих виконавців можливості позмагатися за високе право представляти нашу країну…»

Та від цих «сотень» уже голова тріскається — щовечора на ТБ.

Чи не кожен канал відкрив «шлюзи» для блиску й розквіту того чи іншого народного (чи професійного) таланту — хоч із Говерли він, хоч із терикона.

А адміністрації президента, вочевидь, більше нічим зайнятись, крім залагоджування попсових чвар, які прикриваються піклуваннями за імідж держави?

Правила Європейської мовної спілки, до речі, у тому конкретному випадку не порушено — ніяк, ніде, ніким. У чому самі «підписанти» натяком і зізнаються.

Єдине, що могло б послужити викривальним чинником у цій каламутній метушні, — то це щиросерде свідчення бодай одного представника журі, якому попереднє керівництво УТ-1, вочевидь, ставило праску на живіт, примушуючи таємно голосувати за нав’язану кандидатуру гуцула Васі… Ну ось і до нього нарешті добралися.

***

Лист другий: В.Януковичу — від «єврокандидата» В.Лазаровича. У всесвітню «історію епістолярію» це його послання має ввійти не на день, не на рік, а на століття. Оскільки тут — еталонний взірець провінційного сервілізму. І тут мало не в чистій формі — художня матриця (вибачте за різкість) відвертого блюзнірства. І ще: образ по-рабськи нахиленої співочої голови... «Я гордий тим, що ще в 2006 році моїм голосом зазвучав Перший Марш «Партії Регіонів», було проведено більше ніж 40 концертів по регіонам в підтримку Вашої партії…»

Це пише не приречений на розстріл в’язень ГУЛАГу, який безнадійно апелює до «лівого Маршу» і до кількості «проробленої ним партійної роботи»... Це — на початку XXI століття — звертається до політика, здавалося б, вільна людина з вільної країни... Співак, у якого, до речі, і голос кращий, ніж у деяких колишніх посланців на Євро. У якого є такі-сякі, а все-таки професійні заслуги в графі «кар’єра».

І все ж він сервільно продовжує… «У 2007 році під керівництвом режисера-постановника Олександра Ревзіна приймав участь у передвиборчому турі Партії на телемостах з регіонами України. У 2009—2010 рр. мої композиції увійшли до промо-альбому в підтримку Вашої кандидатури на пост Президента України. Не дивлячись на те, що я не був членом Партії Регіонів, своєю творчістю завжди підтримував виключно Партію, яку Ви очолюєте…» Відразу хочеться дописати — «...а якщо не повернуся з бою, то прошу вважати мене комуністом!»

Цікаво, звідки така рабська риторика в західника – в «сина простої української родини, який, проходячи до школи щодня по 10 км, мав на меті здобути певну освіту та розвиватися як особистість…»

Вочевидь, тривожний був цей шлях ( 10 км.), якщо «особистість» перетворюється в послужливого офіціанта (чего изволите-с? щас спою!), а не формується в гордого незалежного артиста (як його попередники з тих самих місць: Яремчук, Зінкевич, Івасюк), котрий повинен в подібній скандальній ситуації або сам піти (з піднесеною головою), щоб зберегти обличчя, або хоча б не знімати з цього обличчя... маску. (От тепер і здогадались, Кому була присвячена його конкурсна пісня «I love you»…)

…Ось такі «листи щастя» і летять звідусюди -- від різних гінців – нашому дорогому Віктору Федоровичу. Читає, мабуть у Межигір’ї, усміхається…

Замість P.S. Стоїть над горою Alyosha

Підсумки, так званих, чесних вітчизняних виборів на Євробачення-2010 (20 березня) – у студії Шустера (ведучий Шустер) – познайомили український народ не лише з маловідомою співачкою з російським чоловічим іменем Альоша, пісня якої «To be free» спочатку ніби-то перемогла, а потім «ніби-то» виявилась напівплагіатом… Але… Але й познайомила той же народ з деякими новітніми впевненими державними пріоритетами -- у медіа та культпросторі.

По-перше, нова президентська адміністрація, очевидно, визначила один з таких найважливіших пріоритетів – це відверте «підспівування» знахабнілій вітчизняній попсі. Відповідальні державні службовці, тільки-но обійнявши свої важливі посади, тут-таки і кинулись у прірву корпоративних поп-чвар. Дивно, хіба з проблем попси варто починати відлік культурних звершень саме цій адміністрації, якщо у руїні і у розпачі – як українська культура (в цілому), так і кожен її окремий представник, який мав небезпечну можливість спостерігати дивовижний поп-чемпіонат у студії Шустера 20 березня.

По-друге, розумом, честю, совістю, голосом, а також смаком українського Національного телебачення та ж таки адміністрація відтепер визначила – Валіда Арфуша. Одного з видавців знаменитого таблоїду «Папарацці». Далі цю тезу розвивати?

І по-третє. Заколотивши «бурду» у стакані місцевого Євробачення, та ж таки адміністрація, очевидно, посіяла і піщану бурю. Пісенька – забракована. Сам Сванте Стокселіус (виконавчий директор Євробачення) на цьому наполягає. І тепер запоріжській Альоші запропонували до 26 березня створити нову художню композицію… Цікавий поворот! Невже не знають і компетентні адміністратори, і найоб’єктивніше журі, що взагалі-то проводився конкурс не на кращу блондинку, а конкурс на кращу пісню… Отже, знову потрібно піднімати знамена, знову потрібно проводити чергові чесні поп-вибори. І так – аж до самого травня.

(А Alyosha – доволі симпатична, та й голос приємний…)