Лихі дівчата рятують світ. Кіносимптоми всесвітньої гендерної революції

Цілком очевидний факт: світовий екран сьогодні переживає справжній бум кіногероїнь нового типу — войовничих супервумен. Тільки за останній час на екранах — «Убити Білла», «Еон Флакс», «Лара Крофт», «Доміно», «Жінка-кішка», «Електра», «Містер і місіс Сміт», «Бандитки»... На підході — «Ультрафіолет» з Мілою Йовович у ролі Вайолет, супербійця вампіричного опору кінця XXI століття. Цікаво, що й касові тенденції у зв’язку з таким «кіноматріархатом» досить несподівані. Блокбастери із супервумен у головних ролях часто кладуть на лопатки конкуруючі блокбастери, де в центрі супермени (див. окрему довідку). Наважимося стверджувати, що це зовсім не жанрове явище й не скороминуща данина черговій моді. Можливо, мову варто вести про прикмети глобальної трансформації «основного інстинкту» в сучасній культурі? Адже, схоже, ми стаємо свідками якихось реальних тектонічних зрушень у традиційному розподілі гендерних ролей.

Звичка вбивати

Загалом, образ жінки, яка всупереч природному дару привносить у світ не нове життя, а нову смерть, — це давній мотив. Із пітьми століть нам «роблять ручкою» як одиначки мокрих справ кола Юдифі, Клітемнестри, Баби-Яги, леді Макбет і Віри Засулич, так і цілі злочинні угруповання дам, які будували свої стосунки з протилежною статтю на основі гомоциду. Причому якщо в античній традиції амазонки або доньки Пелія рубали мужиків без зайвих естетських прибамбасів, то інші жіночі колективи залучали до справи всю свою природну спокусливість і художні обдарування. Так, сирени зловживали вокалом, русалки — водною хореографією, а вампіреси брали самців на «живця» у власній особі й тільки в останній момент показували зубки. Власне, такими й були перші досвіди конвертації сексапільності в сексаКІЛьність.

Треба бути запеклим антипатріотом-українофобом, аби тут не торкнутися й вітчизняного внеску в зазначену гендерну традицію. Так, я вам не скажу «за все Трипілля», з яким себе пов’язує всяк «свідомий», але не надто начитаний українець, проте, судячи з тамтешньої глиняної пластики, була, безсумнівно, феміноцентрична культура. І там, цілком імовірно, мали місце показові екзекуції для слабкої (тобто чоловічої) статі. Хай там як, за античними джерелами достеменно відомо, що зовсім недалеко від нас у часі (близько 2 тис. років тому) і в просторі (на споконвічно українській землі в Криму) упродовж тривалого часу справно функціонував храм Артеміди Таврійської, де жриці регулярно приносили в жертву виключно чоловіків.

Отже, сам по собі звичай ритуального чоловіковбивства, мабуть, сягає первинних матріархальних моделей соціальності, коли до сфери виняткової компетенції жінки, господарки дому й роду, входили й долі, і самі життя усіх домочадців. Включно і з «в’ючними» чоловіками. Шкода лише, що гіпотетична багатотисячолітня цивілізація жінок так і не встигла піднятися до власної писаної історії. Втім, до писемності теж. Воно й зрозуміло, було не до рефлексій: продукти, діти, дім, зрештою — ці примітивні мужики... Ну нічого, адже за пару-трійку міленіумів, що залишилися до сьогодення, патріархат надолужив згаяне і сформував-таки історичну свідомість. І навіть пішов далі — привів історію до її цілком відчутних меж.

«Ж» vs «Ч» у кіно

У ранньому німому кіно тема безпосереднього кровопускання за вектором «жінка — чоловіку» спочатку траплялася рідко й з геморагічною прямотою була порушена, мабуть, тільки в серії фільмів Луї Фейада «Вампіри» (1915) зі знаменитою тоді акторкою Мюзідорою у головній ролі. Набагато популярнішою тоді виявилася цілком реалістична версія фатальної жінки-кровопивці в переносному сенсі. Героїні-«вамп» безпосередньо руки й губи чоловічим гемоглобіном не мазали, але були схильні, не надто гаючись, відправляти вподобаних партнерів із ліжка прямісінько в труну на своїх двох. Напевно, Джозеф фон Штернберг став основоположником цієї теми в «Блакитному ангелі» (1930), довівши її до містичного апофеозу у фільмі «Диявол — це жінка» (1935). Що ж, така несподівана асоціація, схоже, насправді відгонить сіркою пророцтва. Цікаво, що в недавньому релігійному блокбастері «Страсті Христові» Мела Гібсона сам диявол дійсно явлений як жінкоподібна істота, роль якої виконала донька відомого співака й актора Розалінда Челентано. Тож зовсім не виключено, що Воланд-Басілашвілі у свіжоспеченому серіалі «Майстер і Маргарита» — це один із останніх гендерних бастіонів нечистої сили чоловічої статі.

Тим часом у 30-ті роки ідею жіночої рівності у забійній справі жваво підхопив радянський екран, як завжди гранично політизувавши тему. Так, Анка-кулеметниця з «Чапаєва» (1934) братів Васильєвих задерикувато косить із «максима» чоловічі раті, у яких вбачає класових ворогів. Примітно, що в самої Анки (Варвара Мясникова) із сексом у межах сюжету так нічого й не складається. Чи не цю обставину «червона» дівиця й сублімує у серійній ліквідації «білих» чоловіків? У «Сорок першому» (1956) Григорія Чухрая аналогічна колізія дає осічку: героїня Ізольди Ізвицької ліквідує свого загальним рахунком сорок першого класового ворога-чоловіка, а той, на лихо, виявляється її єдиною коханою жертвою. Особисте щастя знову відкладається до цілковитого торжества комунізму.

Озброєні й дуже небезпечні

І ось новітня кінонавала «кілервумен», для яких «мокруха» стає заняттям не просто серійним, а й професійним. Усе почалося, мабуть, трохи більш як десять років тому — зі знаменитого «Основного інстинкту» (1992) Пола Верхувена. Тут незабутня Шерон Стоун дала вихідний і водночас канонічний зразок нового образу. У її героїні під платтям немає трусиків, натомість під зачіскою вгадується мозок, який методично перетворює наявну сексапільність на цільову сексаКІЛьність. Причому саме з профміркувань: жінка, яка пише детективи, хоче довести чоловіку, практикуючому детективу, що її тексти перевершують його дії. Отже, сьогодні в основі перекрученого «основного інстинкту» чітко проглядається мотив саме гендерної конкуренції, котрий, утім, не є єдиним.

Відтоді ми можемо спостерігати в кіно й різні фази становлення жінки-вбивці, і найширше коло подібних сюжетних доль. Скажімо, Наталі Портман з «Леона-кілера» (1994) Люка Бессона — це німфетка на порозі мокрих справ. Логічно наступна фаза розвитку образу — героїня Анн Парійон з «Нікіти» (1996) того самого добродія Бессона. Нікіта — це вже готовий ідеальний термінатор, захисник батьківщини, універсальний солдат у тому розумінні, що на нього можна сміливо покластися не лише в бою, а й у ліжку.

Стук-стук: хто там? Це ми, бойові дівчатка-самурайки на прізвисько Чорна Мамба (Ума Турман) і Смертоносна Гадюка (Деріл Ханна) з «Убити Білла» (2004—2005) Квентіна Тарантіно. Ще два суто жіночі резони для зачищення чоловічого світу. Помста жінки-матері за зганьблене материнство й узагалі вся нещаслива жіноча доля, чого, виявляється, цілком достатньо, щоб довіку стати нещадною бой-бабою, на кшталт лютої від самотності серійної кілерші-надомниці Баби-Яги. Та ось у зовсім свіжому кінорепертуарі знаходимо, навпаки, ніби взірець ідилії у сімейному житті. Сатирична комедія «Містер і місіс Сміт» (2005) про чоловіків-дружин епохи розвиненого фемінізму й вогнепальної рівності статей. Річ у тім, що подружжя — високласні кілери, яким одного разу «замовили» одне одного: «Пробач, любий, нічого особистого, тільки бізнес. Ти бачиш, як тремтить пістолет у моїй руці? Напевно, все ж таки це любов...».

«Кілервумен» сьогодні стало справжнім амплуа. Скажімо, Шарліз Терон спочатку в «Монстрі» (2004) успішно (на «Оскар») зіграла щось на кшталт класичного містера Хайда, який прокинувся у пересічній місіс Джекіл. А тепер ось вона ж виходить на екран в «Еон Флакс» (2005) як комікс-агент нового матріархату: десь у недалекому майбутньому героїня твердою рукою усуває лідера «нехорошого» уряду, тобто найжорсткішими заходами формує новий політикум. Зрозуміло, що це дуже сучасний і навіть впізнаваний образ. Тільки одразу скажу: Еон Флакс стрижена, і немає в неї ніякої коси навкруг голови. Ось і симпатична дівчина на ім’я Доміно (Кейра Найтлі) з однойменного фільму Тоні Скотта (2005). Тут фотомодель якось вирішує не бути більше «екземпляром» у чоловічих каталогах «тьолок» і сама оголошує сафарі на самців. А в «Електрі» (2005) Дженніфер Гарнер дбайливо виліпила образ простої американської тітки, яка все ж таки взяла гору над своєю ж іпостассю зомбі-кілера: навідріз відмовилася вбивати «замовлену» 13-річну дівчинку. Тенденція наростає й іде в неозору перспективу.

Наш трагічний по суті мартиролог присутній і в російському кіно. У «Каті» (1990) жертва групового згвалтування розпочинає відстріл своїх кривдників, а в «Кавказькій рулетці» (2003) дана цілком натуральна історія снайперші-«білопанчішниці» на чеченській війні. Докотилася ця тема й до українського кіно, що приємно засвідчує як факт наявності останнього, так і його вписаність у світові контексти. Скажімо, образ жінки-вбивці витає над «Трьома історіями» (1997) Кіри Муратової, де, зокрема, просто дівчинка на смерть труїть просто дідуся. Зовсім недавно з’явився «Кавоман» (2004) Олександра Ітигілова-молодшого — притча про «синю бороду» у спідниці, яка вічно прагне вічного щастя й вічно розчаровується у чоловіках.

А програмним апофеозом усієї зазначеної тенденції можна вважати «Догвіль» (2003) Ларса фон Трієра. Тут Ніколь Кідман явила тотального суддю-ката воістину апокалістичного масштабу. Спочатку покірливу «попелюшку» принижують до всіх мислимих меж, але настає мить, коли крайня лагідність обертається такою ж максимальною жорстокістю. Вона мститься усім за все. Ціле містечко засуджене до поголовного винищення.

А чи не тому взагалі виникла тема жінок, які виходять на стежку війни? Мабуть, накипіло, і настав час розплати. У війни не жіноче обличчя? Застаріло! Вони вже прийшли у світ — невблаганні шахідки гендера. Найзатятіші «снайперять» по горищах або чекають замовлених клієнтів біля ліфта (вже краще б на панелі!), свавільничають у в’язниці Абу-Грейб або нарощують талію за рахунок пластида. І весь сум мій не стільки тому, що якісь там тітоньки на екрані й у житті пачками «мочать» якихось дядечків, скільки від рутинності таких подій. Підозрюю, що за тим — суїцидальний розворот усієї світової свідомості, яка нібито вже погодилась остаточно зрівняти зовсім різні за призначенням половинки людства у «брудній хатній роботі».

«В царство свободы дорогу грудью...»

Утім, ще більш багатообіцяючими, ніж усі збройні сутички «Ч» і «Ж», у наші дні виглядають «вавилонські» тенденції. Адже сьогодні стає чимдалі неочевидним, а кому, власне, до якої кабінки ходити для «миття рук»? Ох, не на краще це... Просто-таки есхатологією віє від формування всесвітнього «секс-мікса», яким, можливо, і буде маркований той самий фукіямовський «кінець історії», що має статися через тотальну вичерпаність її колишнього змісту.

Глобальне змішання «мов» (у тому числі й гендерних кодів) нині є самоочевидним й виявляється у безлічі дрібниць повсякденності, що зовсім не обов’язково пов’язане із прямими статевими міжусобицями. Навіть ніби навпаки: наявні чоловіча мода на те, щоб «бути як жінка» й аналогічна зустрічна течія з боку прекрасної статі. Тим часом по суті це — аж ніяк не знаки зближення, а навпаки, вважаю, прояв граничного сепаратизму статей. Щось на кшталт їх остаточного екзистенціального розлучення з переділом спільно нажитої культури. Ще кілька десятків років тому в кіно сюжети на відповідні теми були «клубничкою», сьогодні ж вони цілком банальні. Ось на екрани світу зійшов жіночний вождь народів «Олександр» Олівера Стоуна в парі з мужньою боксеркою з «Дівчини на мільйон» Клінта Іствуда. І з тією ж закономірністю, з якою на екрані вслід якійсь кіномишці на кшталт «Бетмена» кидається навздогін якась «Жінка-кішка», сьогодні в головні претенденти на «Оскара» виходить гей-ковбойська «Горбата гора» Енга Лі. Наростає розкіш і популярність міжнародної гей-культури, а щойно здійнялася і хвиля офіційних визнань одностатевих шлюбів. Воістину «гі-іірко!» молодятам.

Подекуди в Європі вже визнано право християнок на вищі церковні пости, і недалекий, очевидно, той день, коли папою стане «мама». А біологічно подібна ситуація в кіно вже відпрацьована: надмужній герой Шварценеггера виношував і народжував дитину. Штучне запліднення і клонування справді уможливлюють це. Поки ж архаїчне перевдягання чоловіків у жінок і навпаки доповнюють цілком справжні, хірургічні, обміни тілами й статями. Карнавали геїв і трансвеститів не виходять зі світової моди, і блідий відблиск цього впав навіть на пострадянську попсу нових російських «бабок» (себто «грошей»), де панує «наша» Сердючка. Знову ми в течії, ур-ра!

Бути жінкою — «модно» і на вищих рівнях соціальності, де ще недавно існували абсолютні чоловічі пріоритети: у політиці, бізнесі, юриспруденції тощо. Ми стаємо свідками просто-таки тріумфального дефіле жінок-президентів і прем’єр-міністрів: Ангела Меркель у Німеччині, Тар’я Халонен у Фінляндії, Вайра Віке-Фрейберга в Латвії, Еллен Джонсон-Серліф у Ліберії, Мішель Бачелет у Чилі, нарешті, Юлія Тимошенко в Україні. Далі — скрізь? Поки ж у нас дуже помітно, що напередодні найближчих парламентських виборів кожна політична сила, що себе поважає, як ніколи, намагається висунути на авансцену подій якусь власну жіночу іпостась, на якій іноді вся програма і грунтується. Так, ми говоримо ПСПУ, а маємо на увазі особисто й тільки товариша Вітренко. І так далі — БЮТ.., «Регіони».., «Наша Україна».., «Віче»... Хоча, нагадаємо, сьогодні, щоб бути жіночним, зовсім не обов’язково бути жінкою.

Отже, влада нині просто навально фемінізується, але, всупереч очікуванням, не стає від цього м’якшою і толерантнішою. Радше навпаки — ще більш вольовою, безкомпромісно-конфліктною й агресивною, ніж це демонструють найближчі чоловічі партнери «владних дам». Кинемо уявний погляд хоча б на такі парадоксально-контрастні за характерами дуети, як Кондоліза Райс при президенті Буші або — понад те — прем’єр Юлія Тимошенко при президенті Ющенку. Те, що прийнято вважати «чоловічим началом», тут очевидним чином ніби перетікає у фемінну оболонку й навпаки. А на підході до президентства в США Гілларі Клінтон — реінкарнація президента Білла Клінтона. Ним же колись і скривджена...

Апокаліпсекс

Відомо, як жахливо можуть раптом «злипатися» мікро- і макрорівні буття. Кілька необережних слів і — ба, вже «газова війна» надворі й хтось при тому з жалем згадує втрачений «ядерний щит» України. Загалом будь-яка війна починається саме на словах, а біля джерел грандіозного побоїща (на кшталт Троянської війни) може стояти банальний «трикутник». В Ежена Іонеско є мініатюрний кіносценарій, що починається з рутинної сімейної сварки чоловіка й дружини через те, який телеканал дивитися. Слово за слово, конфлікт розпалюється, і ось уже телевізор летить у вікно. А ось уже із усіх вікон усієї вулиці й усього міста летять на бруківку такі самі телевізори. На екрані одного з них, що не розбився, виникає диктор ТБ, який цілком буденно повідомляє глядачам у буквальному сенсі останні новини: «Шановні пані та панове, за п’ять хвилин кінець світу!» Воістину пророчий сюр великого абсурдиста.

І все б нічого в описаному вище стиранні граней на користь прекрасної половини, якби при цьому вона, ця історично принижена половина, попутно не мілітаризувалася (що й відобразило кіно) і не вимагала б із суто дамською експансивністю і специфічною «логікою» одразу, не відходячи від партійної каси, найповнішого звіту за всі завдані кривди — одвічні й учорашні, історичні й інтимні. А вслід за тим — найсуворішої відплати колишнім «сексплуататорам». І для такої поведінкової парадигми, як сказано, сьогодні зовсім не обов’язково бути біологічною жінкою, досить бути нею психологічно. Підозрюю, що багато проблем нинішньої української політики пов’язані саме з цим — з «переодягненістю» багатьох її фігурантів у чоловіків за базової протилежної орієнтації. А шила в мішку не сховаєш: то хтось вихорошується перед телекамерою, немов перед дзеркалом; то хтось дає слово й одразу забирає його назад, лукавить або каже «прийду», але не приходить. А «спати» відразу з кількома поклонниками — це й узагалі в порядку речей.

Тим часом, оглядаючись назад в історію, можна помітити: те, що сьогодні ми називаємо цивілізацією, є нічим іншим, як природним наслідком того самого вихідного Задуму щодо Великої Диверсифікації Світу, де різниця (зокрема, статей) суть дар Божий, тоді як уніфікація якостей — радше кара. Адже тільки між протилежностями можлива іскра нового (зокрема — дитина), а одноманітність породжує застій і передвіщає швидкий обвал усієї системи. Згадаймо хоча б долю СРСР, де «межі» програмно стиралися не лише між містом і селом, а й між народами і статями. «І де цей ваш СРСР нині?» — запитали б в Одесі.

На жаль, ніщо не вічне на Землі, і баланс спільностей-специфік колись має бути вичерпано. Тут і казці кінець. Уже сьогодні реклама, мода й мас-медіа зрівнюють усе з усім, і в результаті здається, що все-все «вже було». І байдуже, хто цьому найбільше посприяв — комуністи, шовіністи, феміністки, маскульт чи глобалізація. Важливо, що для влаштування тотального «кінця» вже існують цілком реальні технології, а на політичному олімпі обжився всілякий фундаменталізм і реваншизм — від етнічного й релігійного до класового й гендерного. І зовсім не виключено, що колись на заповітну кнопку може натиснути саме ніжний пальчик «лихої дівчинки». Із суто жіночих міркувань: «Ось вам, тримайте за всі приниження, противні!..» Недарма ж образ «дами з косою» на революційних барикадах «останньої й рішучої битви» чітко асоціюється не лише з тією чарівно квітучою особою, про яку ви щойно з приємністю подумали. Є ще й інша популярна «леді з косою». Через надмірну сухорлявість вік її невизначений, і близькості з нею зазвичай не шукають, хоча в неї щодо цього завжди були власні резони.

Цифри

Хто перемагає в касовій битві — «Інь» чи «Янь»?

«Містер і місіс Сміт» (бюджет — 110 млн. дол.; збори — 429 млн. дол.), «Лара Крофт» (245; 403), «Убити Білла» (60; 331), «Електра» (43; 56), «Жінка-кішка» (100; 82).

«Бетмен: початок» (150; 371), «Заручник» (52; 75), «Каратель» (33, 54); «Напад на 13-ту дільницю» (30; 34), «Збройовий барон» (50; 31).