«ЛЕСЯ УКРАЇНКА Й ТЕАТР» БЕЗ РОЗМЕЖУВАННЯ ТИСЯЧОЛІТЬ

Гостинна криворізька земля стала місцем проведення Всеукраїнського театрального фестивалю «Леся Українка й театр на межі тисячоліть». Чотири дні перетворили Кривий Ріг, це унікальне за протяжністю місто, на певний духовний центр, де увага концентрувалася на вічних і мудрих думках Лесі Українки, втілених у її драматургії. Ініціював проведення фестивалю такого творчого напряму криворізький театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху» (директор Антоніна Бєльська). Допомогли втілити ідею в життя Міністерство культури та мистецтв України, Національна Спілка театральних діячів та її Дніпропетровське відділення, місцева влада й управління культури.

У репертуарній фестивальній афіші, представленій на суд авторитетного журі (голова — нар. арт. України Лариса Кадирова) та глядачів, були два спектаклі, зміст яких можна визначити як «про Лесю Українку», і чотири — безпосередні втілення її творів. Літературно-драматична композиція Криворізького театру драми й музичної комедії ім. Шевченка «Усе про Лесю» (реж. Б.Мартинов) розчарувала підходом до життя та творчості поетеси. Заяложені штампи, відсутність сценічної культури й смаку засвідчили примітивність погляду на таїнство творчості й дискредитували саму ідею розповіді про нелегку долю Лариси Косач. Спектакль «I все-таки я тебе зраджу» (реж. Олександр Мірошниченко) Луганського українського музично-драматичного театру за п’єсою молодого драматурга Неди Неждани ніби «знімає» Лесю Українку з п’єдесталу й пропонує подивитися на неї як на звичайну жінку, котрій ніщо людське не чуже. У тканині спектаклю — три історії про кохання Лесі до трьох чоловіків, про страждання, яке зробило її сильнішою, але не зробило щасливішою. Образ спектаклю — конструкція великого куба, що стоїть посеред сцени. Його сторони затягнуті прозорою тканиною. Простір обмежений, суворо визначений, але водночас він проглядається, там усе відкрите поглядам. Чим не перебільшена модель творчості? Акторка Наталя Кутова, яка виконує роль Лесі Українки, — щира й трепетна в зображенні почуттів своєї героїні. Незважаючи на сильні переживання, вона непохитна у відчутті свого призначення. Жвавість і театральність спектаклю створюють два персонажі — Арлекін (Олеся Богданова) та П’єро (Наталя Недоступ), що коментують події. Вони грають визначення долі — її чорне й біле втілення, які незмінно супроводжують кожну людину. І хоча зосередження на трьох чоловіках, котрі зіграли певну роль у житті Лесі-жінки, не дає повного та довершеного враження про неї як про творчу особистість, такий погляд, теплий і людяний, робить із бронзової статуї привабливу жінку.

Версію «Камінного господаря» в перекладі російською мовою
М.Алігер представив на фестивалі Дніпродзержинський музично-драматичний театр ім. Лесі Українки (реж. Сергій Чулков). Відомий сюжет про Дон Жуана, про неможливість знайти повну свободу, пронизливий за своєю трагічністю, театр вирішує в полегшеній, іноді навіть грайливій манері. Брилу філософських роздумів Лесі Українки у спектаклі «розтягують» на цеглинки дрібних інтриг, несерйозних протистоянь, водевільних інтонацій. Можливо, режисер керувався передусім бажанням завоювати глядача, запропонувавши йому замість серйозних глибоких умовиводів полегшену для сприйняття історію чергової перемоги Дон Жуана, але, даруйте, для цього твори Лесі Українки придатні щонайменше.

«Лісова пісня» — драма, до якої найчастіше звертаються театри. Вона багата можливостями сценічних інтерпретацій, режисерських рішень, акторських імпровізацій. Версії «Лісової пісні» на фестиваль представили Криворізький театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху» та Херсонський український музично-драматичний театр
ім. М.Куліша. Особливості жанру, які припускають вже у своїй основі моменти узагальнення, допомогли театрові «Академія руху» чітко окреслити в пластичній драмі за феєрією «Лісова пісня» мотиви філософських пошуків Лесі Українки. Режисер спектаклю, він же автор і сценограф Олександр Бєльський, виразною пластичною мовою, насиченою асоціаціями й підтекстами, втілює на сцені тему призначення творця, тему вибору, тему розплати за зраду власного внутрішнього світу та руйнацію гармонії. Усі ці теми багатогранними пластичними партіями звучать «крещендо» в образах Мавки (Ганна Хілобок), Лукаша (Сергій Вольський) і Хлопчика (Євген Павлов).

Бажанням наблизити єднання двох світів — реального та світу природи — до сучасності керувалася режисер-постановник «Лісової пісні» Світлана Думинська в Херсонському театрі ім. М.Кулиша. У сценографії спектаклю (Віктор Балаш) чітко простежується її образна ідея. Усе на сцені вирішено з допомогою тенет. Тенета різних розмірів, ними обплутані всі предмети, увесь простір, здається, весь світ заплутався в їхньому переплетенні. Не дивно, що й душа людська вже «дивиться» на світ крізь вічка цих усесвітніх тенет. Спектакль багатобарвний, яскраво театральний, музичний і пластичний. Тему вічного потягу до гармонії, неможливості співіснування реального світу та природи режисер максимально осучаснює. У спектаклі використано елементи сучасного молодіжного одягу, сучасні ритми й танці. Це, на жаль, погано працює на задану ідею стикування з сучасністю, бо сприймається дисонансно з традиційною реалістичною дійовістю інших частин спектаклю. Плідність режисерського трактування двох площин спектаклю, як традиційного й сучасного погляду, очевидна, але її непереконливість поставила під загрозу саму доцільність такого рішення.

Трагедія «Руфін і Прісцілла» — п’єса Лесі Українки, до якої театри звертаються не дуже часто. Вона бідна на дію й більше наближена до розряду так званих «драм для читання». Те, що дніпропетровський молодіжний театр-студія «Віримо!» звернувся до цього твору, засвідчує намір порушувати в мистецтві серйозні теми та прагнути до адекватного їх втілення на сцені. Сюжет трагедії — з життя ранніх християн Римської імперії в II столітті н.е. Драму стосунків чоловіка та дружини, християнки Прісцілли й язичника Руфіна, режисер Володимир Петренко вирішує як непримиренне зіткнення двох світоглядів, сила яких перевіряється глибиною почуттів. Закладаючи асоціації з сьогоденням, режисер закладає в образи величезну внутрішню напругу, контрастну до зовнішнього спокою. Двоїстість характерів, внутрішня боротьба, наявність паралелей роблять образи об’ємними й переконливими. Сценографія (Марія Ткаченко), символізуючи хаос і крах зовнішнього світу, підкреслює руйнацію гармонії та краси людських душ. Вихід із нерозв’язного конфлікту між християнами та язичниками, можна припустити, що це один з варіантів сторін протистояння, Леся Українка, хоч як це дивно, підказує сама вустами одного з героїв. Справді, слід прислухатися до її поради й на місці пам’ятників колишнім ідолам посадити дерева, і тоді виникне чудовий сад.

Ось така була фестивальна афіша. Проаналізувати її, а ще докладно поговорити про драматургічну спадщину Лесі Українки можна було під час науково-творчої конференції, проведеної в рамках фестивалю. Зі своїми науковими та просто емоційними повідомленнями виступили Валентина Заболотна, Лариса Кадирова, Ростислав Коломієць, Надія Мірошниченко, Маргарита Терещенко.

Будь-який фестиваль важливий можливістю творчого спілкування, декларацією особистих ідей. Леся Українка — благодатний автор, усією своєю творчістю вона ніби пропонує тим, хто йтиме після неї: беріть мій досвід, користуйтеся ним, інтерпретуйте його по-своєму, вирощуйте на ньому власні ідеї. І тоді підтримуватиметься зв’язок часів, у такий спосіб сотвориться ще одна ланка в ланцюзі між двома століттями, і межа, що їх розділяє, стане ефемерною й умовною.