Леся Українка: на пагорбах Грузії

25 лютого виповнюється 144 роки від дня народження Лесі Українки, світоча нашої духовності, великого поета, перекладача, культурного і суспільного діяча. Все життя вона прагла чистоти, висоти . І знаходила їх - не тільки в рідній Україні, а й у Грузії. Їй здавалося, що тутешні численні фортеці та природні перешкоди надійно заховали її від хвороби, з якою вела виснажливу тридцятилітню боротьбу, а також від смутку трагічно втраченого кохання до Сергія Мержинського. І справді, почувалася вона тут набагато краще, ніж удома, чи в Єгипті або в Італії, куди теж виїздила на лікування.

Грузія подовжила їй життя. І коли це життя добігло кінця, першою заплакала над її домовиною…

Леся приїхала сюди разом зі своїм нареченим Климентом Квіткою у вересні 1903 р. Кльоня, як вона його лагідно називала, страждав від сухот, вона - від туберкульозу кісток. Навіть сьогодні ці хвороби вважаються тяжкими, а тоді були невиліковними.

Тож пара знала справжню ціну життю, коханню і часу.

Грузію вона полюбила задовго до приїзду сюди - завдяки грузинському студентові Нестору Гамбарашвілі, який квартирував у будинку Косачів у Києві.

Вона навчала його французької і любові до України, він її - грузинської і любові до Грузії.

Дехто з дослідників стверджує, що Леся і Нестор покохали одне одного, бо її лірика того періоду сповнена всепроникної хвилюючої ніжності. Митцю важко приховати свої почуття. Зрештою, він цього й не прагне. Він шукає його й намагається втримати у серці якомога довше.

Хлопець із Горі Нестор став для неї одним із дороговказів на Кавказ. Це була її грузинська доля. Може, саме спомин про щасливі хвилини, проведені з цим юнаком, і поманили її в далечінь? Вона шукала слідів Нестора, проте знайшла кохання до Кльоні…

Разом із ним жила у Тифлісі, Телаві, Кутаїсі, Хоні, Сурамі.

Можливо, ще якісь міста додалися б до цього переліку, якби не пробила її година.

Періодично поверталася в Україну, виїжджала на лікування до Італії та Єгипту. Проте завжди поверталася сюди, як на другу батьківщину.

Період, прожитий у Телаві, був найдовшим. Сьогодні це дуже гарне містечко, один із центрів туризму, куди з'їжджаються гості з усіх куточків світу. У всіх, хто опиняється на оглядовому майданчику чарівного парку Надикварі, від казкового краєвиду Алазанської долини, що простяглася вздовж білого хребта безсмертного дракона на ймення Кавкасіоні, з грудей мимоволі виривається захоплене "Ах!"

"Проза життя тут добувається тяжко, але поезію і добувати не треба, сама оточує навколо і ось із моєї квартири видно весь Дагестан, величний білоголовий хребет, він далеко верст за сорок звідси, але в ясні дні і місячні ночі він присувається так близько, що навіть страшно робиться. Він тоді ніби привид новоствореного світу, здається легше хмар і прозоріше льоду…" (Із листа до Г. Комарової від 10 березня 1909 р. "Вона" стоїть тут неподалік. На галявинці під берестом, закута в бронзу. На обличчі - вуаль задуми і смутку. Може, саме в цю мить її думка долає чергову перешкоду на шляху до істини, а може, вибудовує конструкцію нової драми?

Телаві. Пам'ятник Лесі в парку Надикварі.

У кожному разі, задум скульптора безпомильний, адже на обличчі поета ніколи не буває печаті безжурності. Вона прийшла сюди он тією стежкою зі старої частини міста, де збереглися будинки ХІХ ст. і старовинна фортеця Батоніс-ціхе - резиденція уславленого царя Кахетії Іраклія Другого. В часи правління мудрого правителя і великого воїна Іраклія в цьому місті було закладено освітянські та культурні традиції, які дожили до сьогодні. Наприклад, видатний грузинський просвітитель Давид Ректор заснував тоді філософську школу, добре відому в Європі та Азії. Всі грузини гонорові, проте у телавців ця риса набула гіпертрофованого масштабу, ще б пак - вони живуть не лише в головному місті Кахетії, яка є серцем країни, а й у столиці грузинського вина, котре, здається, тече Алазанською долиною.

* * *

Вулички міста, ніби струмки, збігають до центральної площі. Музична школа № 2. В цьому будинку, згідно з переказами, мешкали Леся і Климент.

Меморіальна дошка: "Здесь в 1909 году проживала украинская писательница Леся Украинка".

Двоповерховий, сірий, пошарпаний, облуплений, ніби крашанка, яку почали очищати, з великим скляним балконом, що виходить на Кавкасіоне. Під ним - невеликий садочок. Директор школи Ірина Годунідзе розповіла, що школі недавно виповнилося 35 років. Перед цим приміщення займала міська лікарня і музичне училище. Заклад утримується за рахунок грошей батьків та часткової державної субсидії. Діти навчаються вокалу, гри на народних інструментах, гітари, фортепіано, скрипки. Заходимо до крихітної кімнатки, в якій мешкали Леся з чоловіком. Судячи з її розміру (наче тюремна камера), подружжя не розкошувало. Тепер тут клас вокалу. За фортепіано - дев'ятирічний Нука Таліурі, поряд із ним наставниця Ніно Ксеришвілі. "У старих стінах дуже хороша акустика, враження таке, ніби вони зберігають звуки і після співу ще якусь хвилину звучать", - пояснює Ніно. Кілька років тому приходили сюди представники української діаспори та посольства, говорили про плани щодо створення тут музею поетеси, але їх досі не реалізовано. "Ми б хотіли потоваришувати з якоюсь музичною школою з Лесиного краю..." - висловлює бажання директор закладу.

У Телаві є ще один будинок, у якому жила Леся. До нього мене веде колишній редактор міської газети "Телавіс муамбе", краєзнавець Мері Заалішвілі. Загалом, інформація про перебування Лесі та Квітки в Грузії скупа. Дослідники черпали її переважно з листів поетеси. Проте Мері розповіла чимало нового. Вона перевела подих (ішли під гору) біля старого сірого одноповерхового будинку на вулиці Ахледіані (перед тим - Карла Маркса, 35) із меморіальною дошкою такого ж змісту, як і на музичній школі.

Олена Ахледіані - видатна грузинська художниця. Коли Леся приїхала в Телаві, їй було 8 років. Господарем помешкання на той час був місцевий інтелігент, учитель, літератор Михайло Амонашвілі: це він запропонував Лесі і Клименту поселитися в нього за символічну плату.

Окрім трьох кімнат, надав у розпорядження своїх квартирантів велику вітальню з фортепіано. Тож подружжя мало змогу вести доволі активне світське життя, запрошуючи в гості цвіт інтелігенції міста. Приходив брат Михайла Вано, родина Іраклія Ієралашвілі, Георгій Козманашвілі, засновник першого музичного училища в Телаві Закарія Чхіквадзе, Мартин Ієралові, Вано Пааташвілі. Останньому Леся дарувала вишиті власноруч сорочку і носові хустинки. Потоваришували з місцевим меценатом, покровителем музики князем Чиджавадзе, який жив у селі Кісісхеві. В маєтку князя відбувалися справжні фестивалі грузинського фольклору, що для Климента, який глибоко знався на класичній і народній музиці, стали новим джерелом його неперервних досліджень. Стукаю у двері будинку. На порозі постала бабуся.

- Гамар джоба… Чи можна зайти? - запитую.

- Будь ласка, ми гостям завжди раді.

Власниця будинку Єлене Манчараулі на вулиці Ахледіані в Телаві, в якому квартирували Леся і Климент.

Довідавшись про мету візиту, стала показувати будинок: "Ось спальня, вітальня, кухня..." Звати її Єлене Манчараулі, живе тут із онуком Мамукою, студентом. Колись вона була головним технологом на виноробному заводі. А знаєте, у кого придбали Манчараулі цей будинок 1962 р.? У родини Амонашвілі! Так, у нащадків того самого Михайла Амонашвілі! Коли я це почула, мене морозом обсипало. Нарешті вдалося намацати хоч і хисткий, але живий місточок між 1909-м і 2015-м. Це означає, що у 1950-тих можна було записати спогади про Лесю і Климента з вуст самого Михайла Амонашвілі. Єлене пишається тим, що її родина виконувала роль хранителя пристанища великої поетеси, але подробиць її життя в будинку не знає. Розповіла лише, що він капітально не перебудовувався: ті самі підлога, дах, захисне металеве мереживо на вікнах. Від Амонашвілі залишилося також старе фортепіано.

Тож цілком можливо, що клавіш торкалися Лесині пальці? Якщо трошки напружити слух, можна почути її улюблену сонату "Сі бемоль мінор" Фредеріка Шопена. Тут вона написала драматичні поеми "На полі крові", "В пущі", гумореску "Причуди музи", листи рідним. "Ми наймаємо чотири кімнати з них одна зовсім без грубки (не було ніколи) і служить кладовкою, друга страшно холодна (має 5 вікон і всі на північ) - ми там не живемо, а тільки дві обитаєми і доволі теплі, коли держатися дальше од вікон.

Правда, клімат тут ще дозволяє терпіти таку архітектуру: здебільшого вдень тепло і сонце крізь вікна нагріває хату (але ввечері дуже хутко робиться холодно) вітер буває дуже рідко і то західний - нехолодний (се після Ялти якось дуже аж дивує, бо там вітер до розпачу доводить), сніг певне тепер кінчиться, бо сьогодні йде дощ і вечір теплий, а вдень уже до 10 градусів у затінку буває. Люди наїзні лякають, що дощі тут весною (надто в маю) невсипущі бувають, але телавці обижаються і кажуть нічого подобного - побачим чия правда. Поки що сніг уже обрид, не так сніг як його розтавання, бо весь сей місяць ми тільки се й бачимо - боюся, що нам обом се далеко не на користь може бути на груди, однак се поки що не вадить. Підшукуємо собі потроху іншу домівку, бо наша для теплішого сезону непридатна: близька до базару і до рибних крамниць та й садок при ній злиденний (мусили взяти сю, бо ліпшої не було)".

В листопаді 1909 р. разом із Квіткою вона відбула на лікування до Єгипту...

* * *

Її життя - як клаптики різнокольорового скла: новоград-волинський, єгипетський, київський, італійський, тбіліський, телавський, кутаїський, сурамський періоди - така собі яскрава мозаїка. Ті пазли різняться не лише географічно, а й духовно. Це сходинки до творчої вершини й вічності, хоча всі скріплені ниткою одного життя. Переміщуючись у просторі, втікала від побуту, болю, сумних думок, смерті. Чи ж утекла?

Втекла…

Влітку 1910-го Лесиного чоловіка Климента Квітку, як судового чиновника, перевели до Кутаїсі. Вона вирушила за ним. Жили на Тифліській вулиці в будинку Хабурзанія. Потім - на Козаковській вулиці (тепер - Миха Цхакая). Тут прожили все літо. Кльоня копирсався у своїх судових паперах, вона ж писала "Лісову пісню" - свою лебедину.

Це був пік її творчості, любові до життя й Климента.

Таку творчу силу могло дати лише велике кохання.

Це відповідь тим, хто вважав їхні стосунки лише союзом самотніх сердець. А ще - благотворно впливали на неї лагідний клімат і щира гостинність старовинного Кутаїсі - столиці Імеретії.

Коли творча лихоманка сягала апогею й заважала зосередитись, вона тамувала її на березі бурхливого Ріоні. Десь на дні цієї річки, можливо, досі перекочуються, рокочуть камінчики, кинуті її маленькою рукою. "Тепер я буду в самій Колхіді жити, бо саме Кутаїсі і є те саме місце, де аргонавти золоте руно здобували на річці Ріоні, що в давнину носила назву "золота", бо в ті часи був там золотий пісок..." - писала в листі матері. У вересні 1911-го Климента перевели до містечка неподалік Кутаїсі, Хоні. "Хоні - трохи трущобка, але нічого собі - багато садів, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч воно саме рівне як Рівне, або як Колодяжне. Одне слово - кавказьке велике Колодяжне", - пише матері.

У Хоні жила в будинку Парцхаладзе. Тут написала драматичну поему "Адвокат Мартіян". "Здоров'я моє нічого собі, тільки t знов трошки повищала і вечорами болять ноги. Кльоня має велику роботу, бо сезон молодого вина дає себе знати на всяких убійствах, часом зовсім безглуздих. Взагалі се нещастя, що Кльоня мусив у свій час вибрати тую юриспруденцію - вона йому зовсім не по натурі", - пише до матері 9 листопада 1911 р. 21 січня 1912 р. вони повернулися до Кутаїсі. Жили в трьох будинках у Джаянівському провулку. Останній із них - родини Чхеїдзе. Тут написала "Камінного господаря", звідси вирушила у свою останню подорож до Сурамі. Колишнє Лесине помешкання виявилося за якихось 200 метрів від хостелу, в якому я поселився. Хоча доти уявлення не мав: де шукати той будинок? З великою охотою його показав пенсіонер, колишній військовий Григорій Жгенті. Тепер це вулиця Лесі Українки. На будинку - меморіальна дошка, встановлена за сприяння місцевої української громади. Вікна зсередини забиті дошками, на дверях павутина, на ганку -пробиваються ниточки травинок. "Давно не бачили господарів..." - кажуть сусіди...

Восени 1912 р. вона їде до Єгипту, звідти 23 квітня 1913 р. повертається в Україну. А в травні 1913 р.- знову в Кутаїсі.

29 червня Лесі зовсім стало зле. Квітці порадили перевезти її в Сурамі, який славився винятково сухим і цілющим повітрям. Дали телеграму матері. Вона приїхала в Кутаїсі 4 липня. Їй Леся за кілька днів продиктувала проект своєї драми "На берегах Олександрії".

Всі розуміли, що дні її лічені. Але, як за рятівну соломинку, хапалися за Сурамі, бо траплялися ж випадки, коли повітря і вода цього краю повертали тяжкохворих мало не з того світу. Їхали поїздом. Кімнату для неї найняли в районі Зіндісі на дачі залізничника Папава, вікнами на Сурамську фортецю. Леся перебувала під наглядом молодшої сестри Ісидори, місцевої жительки Софії Цуккірідзе та лікаря Д. Пашикова.
19 липня до Сурамі прибула сестра Ольга, її зустріла на пероні Ісидора.

Ні, не блукала Леся гірськими стежками, не обстежувала руїни фортеці та інші історичні місця, як це вона полюбляла робити у Тбілісі, Кутаїсі і Телаві. Їй навіть бракувало сил вийти без сторонньої допомоги на балкон. Їжа на таці біля її ліжка стояла незайманою. Сестра інколи підносила до її вуст склянку з боржомською водою. Просила їй щось почитати. 1 серпня згасла.

Вікіпедія

Є щось символічне і загадкове в тому, що українські світочі помирають на чужині. Місцеві жіночки спорядили її в останню путь. Чоловік Софії знайшов однокінку, в якій її повезли до станції.

Жалібно дзвонили дзвони храму Святої Марії на горі, обабіч шляху, на схилах пагорбів біля своїх домівок стояли люди, хрестилися: Сурамі проводжав велику Лесю на Батьківщину.

Отак навіки поєдналися міста, розташовані на віддалі кількох тисяч кілометрів, - Новоград-Волинський в Україні, де вона народилася, і Сурамі, звідки відлетіла в ірій.

Для обох міст вона стала духовною основою, на якій міста і побраталися.

Щороку делегація із Сурамі приїздить на фестиваль "Лесині джерела" у Новоград-Волинський. І навпаки - земляки поетеси беруть участь у святі "Лесяоба" в гірському містечку Сурамі. Грузинська "Лесяоба" заснована 1952 р., "Лесині джерела" набагато молодші - народилися аж 1987-го. В цьому теж є певна логіка тодішньої ідеології. Її цербери тривалий час боялися будь-яких великих зібрань вишиванок в Україні. Лише під час горбачовської відлиги їм дихнулося вільніше. Грузини ж навіть у сталінські часи почувалися розкутіше, тож могли собі могли дозволити більше, ніж українці.

Вшанування Лесі було для них не лише виявом великої любові до поетеси і поваги до нашого народу, а й чимось на кшталт шпильки "старшому братові", який боявся всього українського, ніби дідько ладану. Це була демонстрація незалежної і якоїсь окремої позиції в національно-культурному питанні.

…Сурамі - столиця грузинської любові до України. Не побувавши в цьому місті, не зрозумієте, наскільки близькі і рідні наші народи.