Леонід Гамбург, «Неоконченная симфония», видавництво «Радуга»

Незнання літературної класики рівня Шекспіра, Сервантеса чи Гоголя вважається чимось, що межує з катастрофою. Неспроможність відрізнити Баха від Моцарта сприймається як щось звичайне. Музика залишається найбільш «темним» мистецтвом і, можливо, тому в ній так чітко, так жорстко і майже непримиренно відділені один від одного спеціаліст-музикант і дилетант-слухач, причому принаймні одна сторона намагається тримати кордон на замку. Та й друга не надто поспішає «посвячуватися». У результаті саме музика — іспит для тих, хто звик вважати себе культурним, інтелігентним тощо.

Книжку Л.Гамбурга «про музику в житті одного немузиканта», як сповіщає підзаголовок, за всього принципового «непрофесіона­лізму» автора сміливо можна рекомендувати музикантам. Хай навіть вони й не почерпнуть у ній нічого нового власне про музику. Та дізнаються щось не менш для себе важливе — що й як чує і любить у музиці слухач, заради якого (хочеться вірити) вони вечорами виходять на сцену. Автор — слухач. І своє пра­во на захопленість, безпосередність, певну наївність дилетанта захищає іноді навіть трохи агресивно.

Л.Гамбург трохи лукавить, коли пише, що книжка — про музику. Це швидше щось на кшталт автобіографічних нотаток. Вони діляться на три етапи життя самого автора — Київ, де минуло його дитинство; Лондон, пов’язаний зі зрілими роками, і Аугсбург, де він живе нині.

Київ Леоніда Гамбурга — це втрачений Київ інтелігента, відданого Булгакову. Втрачений не тільки тому, що більше немає того Києва. А тому, що більше немає тієї дитини, яка вперше відвідала київсь­ку оперу, не пішла в музичну школу на розі Воровського й Тургенєвсь­кої, бігала на Володимирську гірку до «старої естради-черепашки». Ця частина книжки поряд із дитячими музичними враженнями щедро й очікувано пересипана історією сім’ї, сплетеної з бурхливою історією «жорстокого часу» і цитатами з Булгакова і Паустовського.

Друга частина книжки нагадує туристичні нотатки. Вони уривчасті, трохи поверхові, й тому не позбавлені принадності свіжого погляду. Автор трьох книжок про англійську літературу й однієї про англійську музику вважає свої подорожі в Англію дарунком долі й беззастережно любить Лондон. Тут він захоплений екскурсант — концертними залами, традиціями, афішами, окремими творами. Тут менше лірики спогадів, замість неї — безліч вражень.

Аугсбург, куди автор переселився вже літньою людиною, наче знаменує собою «третій вік». Тут превалюють обережні «музичні вилазки» за добре відомими адресами. До наскрізь музичної Німеччини й навіть сусідньої Австрії Гамбург прислухається трохи недовірливо, вишукуючи спочатку щось монументальне, на що не страшно обіпертися — Моцарт, альпійські вершини, Лукіно Вісконті, Томас Манн... Сама земля, що дала світові Герберта фон Караяна — великого музиканта, котрий протягом одинадцяти років був членом націонал-соціалістичної партії, — здається, змушує єврея Леоніда Гамбурга прислухатися напруженіше.

Книжку написано в легкому есеїстичному стилі, вона являє собою зразок (можливо, згодом — пам’ятку) специфічно радянського літературного явища «лірики фізиків», закоханості представника «технічної інтелігенції» в Мистецтво, в якій змішані захопленість і недовіра. А як безпосередньо переходить автор від драматичних перипетій у творчості Шостаковича до «Моцарта кіномузики» Енніо Морріконе! Музикознавцеві таке просто на думку не спаде. Втім, він пише «про текст». А Леонід Гамбург — про любов.