ЛЕНСЬКИЙ, ПАОЛІНО І НАВІТЬ... ФІГАРО

Ми вже звикли до того, що творчі ювілеї солістів Національної опери проходять без особливого розголосу і не завжди супроводжуються бенефісними спектаклями. Про такі ювілеї пам’ятають лише ті, хто, роками відвідуючи театр, стежить за успіхами співаків, яких давно полюбили. Нині виповнилося 20 років відтоді, як соліст Національної опери України, народний артист України Олександр Дяченко дебютував на столичній сцені. Уродженець Горлівки, він 1978 року вступив у Київську консерваторію до класу народного артиста України Володимира Тимохіна. На четвертому курсі за його плечами було вже кілька виступів у партії Ленського на сцені консерваторської оперної студії. Ірина Молостова, що тоді готувалася ставити «Онєгіна», прийшла на студійний спектакль і запропонувала йому взяти участь у відбірному прослуховуванні в театрі. Дійство це проходило прямо на сцені, серед членів худради був Стефан Турчак — диригент-постановник нового спектаклю. Отож уже в сезоні 1982/1983 рр. Дяченко двічі співав Ленського. Надалі доля співака складалася так, що йому не доводилося виступати в партіях другого плану. Деякі з них він проходив у класі, але на сцену не виносив. Його старші колеги вважали: Олександр і так «розспівається», ставилися до нього з належною бережністю і вірили в молодого тенора.

Довіру було виправдано. Партія Юродивого в «Борисі Годунові» стала другою партією, проспіваною Дьяченком на сцені Національної опери. Маестро Стефан Турчак тоді сказав співакові: «Ви проспівали її так, як я завжди хотів почути, але ніколи не чув». Хоча її не можна назвати партією першого плану, та чи варто говорити, яке місце вона посідає в російській оперній культурі після того, як була освячена ім’ям великого Козловського. У київському спектаклі частина партії Юродивого вирізана. Але на гастрольних спектаклях театр обов’язково показує і сцену під Кромами перед сценою смерті Бориса. Упродовж часу, протягом якого існує зазначений спектакль, Олександр Дяченко залишається беззмінним виконавцем цієї партії на сцені столичної опери.

З партією Юродивого в житті співака було пов’язане жорстоке випробування. Під час гастролей у Польщі перед самим спектаклем він одержав телефоном звістку, що дві години тому померла його мати. Заміни для виконавця партії Юродивого не було, і театр ризикував заплатити величезну неустойку за скасування всього спектаклю. Важко уявити, скільки самовладання знадобилося співакові, аби погодитися того вечора вийти на сцену й відразу після цього першим же рейсом відбути додому, ледве встигаючи в Горлівку на похорон...

Співак зізнається, що в опері його захоплює драматичне начало — взаємодія з партнерами, побудова мізансцен, «ліплення» образу. У цьому сенсі такі партії, як Дон Оттавіо в моцартівському «Дон Жуані», не зовсім йому близькі. Дон Оттавіо належить до розряду бездіяльних, «занадто хороших», так званих «блакитних» героїв. Недарма Домінго, відповідаючи на запитання про найнеулюбленішу партію, назвав саме Дона Оттавіо, бо в ньому «зібраний весь мармелад і солодощі Сходу». Не кажучи вже про те, що Моцарта важко співати, попри уявну легкість фактури. Хоча в київському «Дон Жуані» Дон Оттавіо у виконанні Дяченка відразу привернув до себе увагу. Філігранне звуковедення в обох надзвичайно складних аріях, стильова точність, органічність сценічного вирішення образу, переконливо виявлений властивий йому світлий колорит — усім цим запам’яталася робота Дяченка в «Дон Жуані». До партій класичного репертуару, проспіваних Дяченком, належить і Паоліно в «Таємному шлюбі» Д.Чімароза. Цей образ вирішено динамічніше, у дусі комічної опери. Спектакль поставлений з розрахунком на розвинені акторські здібності солістів. Безліч речитативів, ігрова взаємодія з партнерами — усе це вимагало від Дяченка складної координації комплексу притаманних йому артистичних рис. Гумор, чарівність, юнацький запал, пластичність — усе поєдналося в цій партії. Жаль, що нині «Таємний шлюб» практично сходить з київської сцени.

Однією з найзначніших партій, які продовжують цей ряд, є партія графа Альмавіви в «Севільському цирульнику» Россіні. Без найменшого перебільшення, Олександра Дяченка можна назвати найкращим виконавцем цієї партії на київській сцені. З «Цирульником» у нашого глядача асоціюється чимало цікавих спостережень і сценічних курйозів, Дяченко також бував до них причетний. Усім відомо, що протягом опери Альмавіва витягує зі своїх кишень незліченну кількість гаманців, записок тощо. Траплялося так, що потрібної записки в кишені не виявлялося, і безпомічний Альмавіва ризикував пошитися в дурні. У таких випадках Олександру Дяченку допомагав один із постійних партнерів у цьому спектаклі, Володимир Лосицький (доктор Бартоло). У потрібний момент він нерідко послужливо «підсовував» заготовлену заздалегідь записку, якщо її вчасно не виявлялося в кишені графа. А іноді й самому Альмавіві доводилося виручати колег. В одному зі спектаклів у виконавця партії Фігаро несподівано пропав голос, і, щоб урятувати становище, у терцеті з Розіною Дяченку довелося проспівати всі репліки Фігаро.

Попри ліричне амплуа його обдарування, Дяченко, відповідно до своїх поглядів на оперну драматургію, прагне посилювати конфліктність і багатогранність створюваних ним характерів. У партії Ленського він шукає більше мужності й гідності, ніж це заведено. Ідеальним виконавцем цієї партії Дьяченко вважає Лемєшева, якому також вдавалося відходити від суто звукової й умоглядної побудови цього образу.

До переліку партій, виконаних співаком, входять і Альфред у «Травіаті», і князь Голіцин у «Хованщині», і Петро в «Наталці Полтавці», і Андрій у «Тарасі Бульбі», і чимало інших. Таким чином, палітру оперних характерів охоплено цілком — філософсько-психологічні, лірико-драматичні й жанрові партії представлені в репертуарі співака досить повно.

У серпні нинішнього року Дяченко вже не вперше взяв участь у найбільшому міжнародному музичному фестивалі у французькому місті Шез-Дьйо, що проходить у старовинному соборі ХI століття і спонсорується за особистої участі Жака Ширака. Цього разу виконувався «Реквієм» А.Дворжака, що звучить нечасто. Преса назвала українських солістів «суперзірками з України» (серед них, крім Олександра Дяченка, були Світлана Добронравова, Людмила Юрченко й Валентин Пивоваров). Торік на цьому фестивалі в тому ж таки складі «Реквієм» Верді звучав чотири рази. Крім того, на гастролях Дьяченко виконував й інші твори кантатно-ораторіального жанру — Дев’яту симфонію Бетховена, «Маленьку урочисту месу» та «Стабат Матер» Россіні. На жаль, в Україні камерна концертна діяльність нині абсолютно не має слухацького попиту. Дяченко мріє проспівати програму, складену з російських класичних романсів, передусім Чайковського та Рахманінова. Він пам’ятає традиції камерного виконавства, які наслідував його педагог Володимир Тимохін. Про Тимохіна співак завжди говорить з особливою теплотою та вдячністю, зазначаючи, що без нього він не відбувся б як музикант. Але нині у нашій країні оперному співакові дуже важко присвячувати себе концертній діяльності.

Уже протягом десяти років і сам Дяченко викладає в Національній музичній академії. Нині в його класі десять студентів, в основному — це тенори. Багато хто прагне потрапити до його класу, і Дяченко, який практично не вміє казати «ні», йде назустріч молоді. Хоча викладацьке навантаження вимагає великих затрат часу. У класі Дяченка особлива атмосфера — іноді студенти, скориставшись його порадою під час уроку й отримавши швидкий результат, з подивом і захопленням дивляться на свого педагога як на чарівника. Усе це відбувається завдяки вмінню Дяченка «чути» голоси й оптимально діагностувати можливості студентів.

Не цурається Олександр Дяченко й громадської діяльності — він очолює профком Національної опери. На цю посаду співака обрали майже одностайно рік тому, відразу після його повернення з гастролей у Голландії. Певно, така довіра та одностайність свідчать про добре ставлення до нього театральних колег.

Днями Дяченко входить у свій 21-й у житті сезон. А нам годиться частіше приходити на його спектаклі, не соромитися визнавати заслуги наших солістів і казати добрі слова на їхню адресу.