Ленін у Жадана говорить по-українськи

Сергій Жадан презентував новий роман «Гімн демократичної молоді». Книжка являє собою шість новел, які щільно переплетені персонажами, – ти це з’ясовуєш уже десь ближче до середини, можливо тоді, коли в іншому оповіданні читаєш «брати Лихуї» і розумієш, що це не може бути простим збігом, як, наприклад, «Віка» чи «Горбань» (бо хіба мало їх, цих горбанів або Вік?), а Лихуї – чи, бува, це не ті самі Лихуї? І ось ця інтонація – з погляду корінного аграрія, абсолютно неможлива для великого міста, а з погляду мешканця великого міста – та сама улюблена реакція впізнавання своїх знайомих у героях чужих оповідей і щоденних відкриттів; ця інтонація – про те, що, попри висотки, тролейбуси і ліфти, ти живеш на такому обмеженому клаптику землі, де всі люди – якщо не брати (в сенсі Лихуї), то сусіди, колишні коханці, однокласники та колеги з однієї профспілки, і всі «мечтою о мире живут». Власне, саме ця інтимна інтонація впізнавання свого в чужому – у книжці домінує.

Як зазначено в анотації, «Гімн демократичної молоді» – це «шість ліричних історій про розвиток середнього бізнесу в умовах формування відкритого суспільства; сюжет книги поєднує в собі ліричну оповідь з фаховими публіцистичними розвідками, присвяченими легалізації тіньового сектора економіки». Таку анотацію міг написати тільки сам Жадан, та ще й приписати – «ідеальне читво для домогосподарок». І річ не в тому, що ця книжка не про бізнес, не про відкрите суспільство і вже ж напевно не про домогосподарок – хоча все це в ній є: і історія становлення фірми «Хауз оф зе дез: Велкам ту Юкрейн – ленд оф зе готік парадайз!», і поїздка на вельми наукову конференцію «по ойкумені». Напевно, домогосподарки теж є – тобто цілком можливо, що хтось із героїнь таки справді може виявитися (або в близькому майбутньому – чом би й ні – стати) домогосподаркою, але річ не в цьому, а в тому, що хто, як не Жадан, уміє однією фразою довести абсурдність конкретного? Ну тої ж анотації, приміром.

Мій друг переконаний, що найкращий текст – це той, який впарить тобі найтупішу формулу, яку ти сприймеш як відкриття. Я це називаю: естетика сильніша за логіку. Але обидва ці вислови – бліді спроби сформулювати, чому нинішній роман Жадана – найкращий (у термінології мого друга) і чому, порівняно з цією прозою, навіть успіх «Депеш Мод» видається тільки розминкою. Хоча, у прагматичному плані, є підозра, що «Депеш Мод» назавжди залишиться найвідомішою книжкою автора, але не тому, що «Гімн…» гірший, а тому, що стилістично складніший. І досконаліший. У «Гімні…» (пардон за оказіональну, але, переконана, цілком передбачену автором омонімію) Жадан переконує не словами, найменше – словами, а, радше, інтонаціями, міжрядковим простором, паузами, розділовими знаками або й їх відсутністю. Тільки він може сказати: «Тому що насправді ніхто не помирає від нестачі кисню, помирають саме від нестачі любові або нестачі бабок» – і ти йому віриш. Справді, від нестачі кисню – ніхто… Більше того – ти будеш переконаний у тому, що насправді знаєш, що хотів тобі сказати цим автор. Не про кисень, звичайно. І, здається, навіть не про бабки.

У структурному плані, кожна новела (назвемо їх так, бо, якби навіть не були об’єднані в роман, розділи – кожен сам по собі – нічого не втрачають) – це історія і формула, виведена з цієї історії. Формули стосуються найважливішого: любові, довіри, смерті, відчаю, поділу людей за ієрархією і того, як з усім цим жити. Історія кожного окремого персонажа – це розповідь про те, що не буває чужих історій (так само, як не буває незнайомих людей). Бо кожна чужа історія виявляється відповіддю на твоє запитання. Підставою для твоїх висновків. А кожна така підстава, кожен такий досвід, за словами однієї з героїнь Жадана, – як сліди від куль у тебе на тілі: «завжди видно скільки разів тебе хотіли убити».

«Гімн…» – попри невеликий відтинок часу, що минув після виходу «Анархії в Ukr» (осінь 2005 р.), – цілком готова, заново написана, а не зібрана з принагідних статей і недописаних кавалків текстів проза. Проте все, що вас захоплювало в попередньому Жадані і про що критик Олександр Бойченко писав як про те, що Жаданові судилося стати «захриплим горлом свого часу», тобто проартикулювати сьогодення; як про те, що саме йому вдалося, здавалося б, неможливе: навчити український народ української мови бодай в художній літературі (мовляв, у нього не тільки бандюки, а сам Ленін говорить по-українському так, що жодних підозр у неприродності мови не виникає); як про те, що він пронизливий лірик, а тому навіть найпафосніші моменти, коли він пише «ми» і декларує від імені цього «ми», що головне – дожити до старості, а також розказує, як би це варто було зробити, – сприймаються як верлібри, прочитані тобі на вухо, ну в крайньому разі – як Моррісон який-небудь чи Курт Кобейн, – все це теж є в новому романі. Всі ці гей-клуби «Буратіно», фестивалі «Вишивані рушнички», артілі рекетирів «Боксери за справедливість», Білл і Моніка, партії влади і партії гіпсокартону, і навіть брати Коени. Тільки коли Жадан цитує поезію Андрія Бондаря: «брати Коени – Ітан і Джоел – навчили мене не боятися крові» – й тут же розповідає історію про братів Лихуїв, «які нормально стояли, а потім пішли по бізнесу», то ти готовий ридати: бо географічно-естетична похибка «на український характер» може цілком вираховуватися в лихуях, точніше – в отій різниці між Коенами і Лихуями. Тільки Жаданові достатньо написати: «Боксери за справедливість» подивились на його руку, запитали чи за справедливість він і чи за соціальну адаптацію, і отримавши ствердну відповідь, взяли до себе», і цього лаконізму достатньо, щоб ти уявив собі діалог в усіх подробицях. І, звичайно, у «Гімні…» є все про те, як тобі – ні, не навчитися плавати у річці часу (твого часу, помноженого на місце твого народження), а просто виплисти, і про те, що випливати доведеться всім разом, як під час революції – з боксерами, повіями, артистами цирку, геями, телеоператорами, юристами, анонімними алкоголіками, циганами, футболістами і навіть із заслуженою артисткою Білорусі Раісою Соломонівною. Бо, як сказав Жадан, «неважливо, що саме вони мають на увазі, говорячи цитатами з євангелія, головне, що бог знає, звідки ця цитата».