Легкий подих. Пішла з життя Лариса Роднянська

Здається, з усіх знайомих тільки я називав Роднянську на ім’я та по батькові: Лариса Зіновіївна. Для решти вона була Лялею, і це ім’я їй дуже личило. Бо належала до тих жінок, які, без видимих зусиль, із роками нітрохи не втрачають привабливості. Її врода ставала дедалі більш зрілою і більш наступальною. Чоловікам подобалося підкорятися її волі, а їй приносило задоволення керувати ними. Вона не випадково вибрала шлях продюсера — тут без певної харизми не обійтися. Тебе або слухають, або посилають подалі...

Вродлива жінка занадто часто стає рабинею своєї привабливості. Але це не про Лялю, не про Ларису Зіновіївну. Її інтелект був заряджений на справу, вона належала до справжніх фанатів кіно. Власне, і не могло бути інакше — йшла стопами батька, Зіновія Роднянського, багаторічного редактора і головного редактора «Укркінохроніки», сценариста безлічі документальних фільмів. Кіно — заразна хвороба, до того ж передається з покоління в покоління. Ось і вона, хоч і закінчила філологічний факультет Київського університету (звідки, до речі, вийшов не один кінематографіст), однак майже відразу опинилася в кіно. Існувало за старих часів Бюро пропаганди радянського кіномистецтва, яке й справді пропагувало «здоровий і смачний» радянський спосіб життя (протиставляючи його західному, буржуазному). Але поряд із цим несло в глядацькі маси добре і вічне просто гарне, якісне кіно. Ось тут, у кінолекторії, і працювала Роднянська, енергійно просуваючи фільми.

До речі, вміння «нашептати» слова, які спонукають людей приходити в кінозали, зберігалося в ній до кінця. Ми знали: якщо зал Будинку кіно заповнений — то, швидше за все, до цього доклала руку вона («Лялін захід», так це й вимовлялося, з повагою). Та річ не лише в таланті організатора. Смак — майже втрачене нині поняття — ось що було одним зі спонукальних стимулів її вчинків. І це не просто щось зі сфери естетичного. Смачно жити — означає зберігати інтерес до будь-яких проявів життя, зберігати вибірність. Втрата смаку скидається на втрату компаса в безбережному просторі. Такий компас був у неї всередині, їй хотілося вірити, вона випромінювала життєву, точну енергію руху.

Треба було бачити, як вона рухалася у просторі. Не поглинаючи його, а надаючи форми. Якийсь жахливий коридорчик раптом наповнювався повітрям. І яка жіноча чарівність! Мені часто згадувалося знамените оповідання Буніна, в якому відтворюється давнє уявлення про вроду жінки: киплячі смолою очі, чорні мов ніч вії, довші за звичайні руки, похилі плечі... А головне — знаєте що? Легкий подих! Він у неї був, і тому вона не обтяжувала простір, а, навпаки, робила повітряним, ажурним, стильним.

Роднянська була одним із чарівних духів нашого Будинку кіно. Саме у Спілці кінематографістів вона й заснувала свою кіностудію, назвавши її «Контакт». Усього лише одна кімната... Це було наприкінці 80-х, кіно й кінематографісти були у фаворі, всім хотілося лише одного — свободи, решту побудуємо самі. Напевно, мрія про власну й не залежну ні від кого справу жила в ній давно, ось тільки здійснити її було важко. А тут зійшлося. Її погляд звернувся на неігрове, документальне кіно. Сімейна традиція, що продовжилася в сині, Олександрі Роднянському. Учень знаменитого класика Фелікса Соболєва, він стартував із фільмів, які ставали подіями. Зокрема й завдяки «Контакту». У них зачаровувало особистісне начало. «Побачення з батьком», наприклад. Потім була «Місія Рауля Валленберга», що здобула найпрестижніші нагороди, у тому числі й «Ніку» за кращий неігровий фільм у СНД (початок 90-х), «Прощай, СРСР», у якому закадровий автор спробував відповісти на запитання «Хто я? Звідки я? Куди я?» Жаль, професія продюсера, судячи з усього, уже назавжди забрала у нас чудового режисера...

У 90-х роках так гарно складена розбудова вітчизняного кіно почала валитися в тартарари. Студії «Укркінохроніка» та «Київнаукфільм» чаша ся не минула також. Одній із найкращих у світі шкіл неігрового кіно загрожував перехід у небуття. Повірте, я нітрохи не перебільшую — у нас чудове кіно, прекрасна школа, яка вистояла в боротьбі з постійним прагненням влади обмежити кіно виконанням офіціантських (чого зволите?) функцій. І ось воно не потрібне...

У таких ситуаціях більшість чоловіків виявляють нездатність змінити своє життя, перевести його на іншу колію. На це здатна жінка, істота начебто консервативна за самою природою. Але ж ні, Роднянська потягла за собою не просто кіностудію, а цілий взвод мужиків, кожен із яких був профі в режисурі й операторстві. При цьому вона точно вловила необхідність змінити саму стратегію виробництва фільмів. Функції політичного горлана, бійця невидимого ідеологічного фронту перейшли до телебачення, конкурувати з ним було безглуздо. Треба було говорити про явища вічні, неперебутні. Вона запускає проект, яким по праву пишалася: «Обрані часом», про видатних діячів культури України. При цьому відкривалися імена, забуті зовсім або заборонені в радянський час. Архітектор Городецький, наприклад, скульптор Олександр Архипенко, письменник Микола Хвильовий... А ще Амвросій Бучма, Ігор Савченко, народжені, виплекані Україною Анна Ахматова і Михайло Булгаков. І так далі, всіх не перелічити.

Паралельно «Контакт» почав реалізовувати проект, у рамках якого знімаються фільми про регіони України. Приміром, «Прикарпаття: гори і доли» Тимура Золоєва. Запитання, свого часу поставлене її сином: «Хто я? Звідки я? Куди я», здавалося, рухало, формувало її продюсерську ідеологію. Співпізнання, обмацування свого колективного тіла й духу. І нехай нерідко ми скидаємося на сліпців, котрі обмацують слона і висловлюють діаметрально протилежні думки від тактильного контакту (з відомої притчі), але ж іншого не дано.

Її обурювали байдужі люди, які нічим не цікавляться. Хоча, власне, людьми вона й цікавилася передусім. Людиною вона була міською і, як на мене, на природі довго не уживалася. Її вела, гріла думка міська, сімейна. Син, невістка, онуки, якими вона безмежно пишалася. І, звісно, дружній колектив самого «Контакту», навколо якого об’єдналася сім’я режисерів та операторів. Це і «первачі» неігрового кіно Мурат Мамедов, Тимур Золоєв, Володимир Хмельницький, Віктор Шкурін, Олександр Фролов, Едуард Тимлін, Микола Мандрич... І головні режисери ігрового, художнього кінематографа — Микола Мащенко (йому Роднянська навіть присвятила свою єдину спробу в режисурі — картину «М.Мащенко. Незавершений портрет...»), Олександр Муратов, Микола Іллінський, Олег Фіалко. Режисери середнього покоління Сергій Маслобойщиков, Світлана Іллінська, Сергій Лисенко... Усіх не назвати, когось забудеш. Вона — пам’ятала. Це була її сім’я, її любі люди. Крім творчих і виробничих справ, любила застілля. Може, тому, що в цьому жанрі легше скрасити усмішкою, жартом свою ніжність, свою любов до тих, хто тебе оточує...

Ніколи не забуду пониклої постаті одного з її режисерів, що присів біля якоїсь із сусідніх могил під час похорон на Байковому цвинтарі. Відчуття сирітства — здається, воно заскочило багатьох того сумного, наповненого сонечком вересневого дня. І ніби витав у повітрі граціозний силует... Її легкий подих знову розсіявся у світі, у цьому безхмарному небі, у цьому ніжному осінньому вітрі.

Прощавайте, Ларисо Зіновіївно.