Легендарна віолончелістка Наталя Гутман: «Без підтримки Ріхтера я почуваюся обділеною»

Наталя Гутман виступила з концертом у Національній філармонії України. Цього разу з нею на сцені був старший син — скрипаль Святослав Морозов. Славетна віолончелістка, продовжуючи традиції сімейного музиціювання, цього разу презентувала «Першу скрипкову сонату» Шнітке (а Морозов приєднався до матері в «Подвійному концерті» Брамса). Після концерту Наталя Гутман розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «ДТ», як опинилася у «творчій опозиції».

Її виконавча діяльність відображає рідкісну для нашого часу самовідданість і глибинну проникливість. Успадковані від Ріхтера принципи служіння мистецтву допомагають їй і донині зберігати людяність у музиці. Володарка перших премій на міжнародних конкурсах у Відні, Празі, Мюнхені і лауреат найпрестижнішого і надзвичайно «звірячого» конкурсу ім. Чайковського, володарка державних премій, Гутман ніколи не дозволяла собі опускатися до загравання з владними структурами.

Фаворит вищих музичних кіл, ідеолог і керівник масштабного фестивалю пам’яті свого чоловіка, скрипаля Олега Кагана, професор Московської консерваторії, Наталя Григорівна також не боїться відкривати для публіки забуті і невідомі сторінки віолончельного репертуару, сміливо виконує нові твори композиторів, тим самим підтримуючи сучасну культуру.

— Уперше київська публіка побачила вас на одній сцені зі старшим сином Святославом. Після смерті вашого чоловіка, відомого скрипаля Олега Кагана, наскільки важливою для вас стала проблема вибору творчих партнерів?

— Для мене це була важка проблема. Після смерті Олега я сім років ні з ким не могла грати камерну музику. Згодом серед своїх колег знайшла близьких мені людей і поступово почала виступати і з іншими виконавцями. Нині мої основні партнери — це Віктор Третьяков, Микола Блахер і, звісно ж, мій син. Чесно кажучи, гра з сином приносить мені моральне задоволення. Я віддаю йому час і увагу, якої, можливо, не вистачало Святославові в дитинстві. До того ж, крім компенсації материнського тепла, це ще й музична допомога. Якби він не відповідав моїм вимогам, я б не виходила з ним на одну сцену. Мені здається, він виправдовує мої сподівання.

— Період творчої співпраці з Ріхтером мав важливе і символічне значення для вашого становлення. Наскільки великим був його вплив на формування вашого художнього смаку і стилю гри?

— Можливо, з мого боку це звучить нахабно, але я вважаю його своїм учителем. Можу сказати з упевненістю, що саме він сформував мене як музиканта. Щастя слухати його випало мені з юного віку. З 14 років я фанатично бігала на всі його концерти і намагалася зрозуміти — як і чим він досягає цього дива?! Я завжди любила спостерігати за публікою — після концерту люди виходили з іншими обличчями, складалося враження, нібито відбулося щось неймовірне. Це було справжнє чаклунство — він перетворював весь зал на єдиний організм. Цей надзвичайний магнетизм неможливо передати сьогодні навіть через записи.

Звичайно, зараз без його підтримки я почуваюся обділеною... Водночас не можу сказати, що в роботі з іншими піаністами беру на себе роль джерела натхнення. Я завжди внутрішньо звертаюся до Святослава Теофіловича.

— До вічної теми кризи мистецтва... Багато маститих майстрів ремствують на культ технологізму в сучасній виконавчій сфері, втрату внутрішньої масштабності. Насамперед це стосується піаністів. Чи простежується подібна тенденція серед молодих віолончелістів? Чи є імена, які можуть поповнити ряд видатних?

— На жаль, багато хто оцінює рівень обдарування виконавця за кількістю нагород на міжнародних конкурсах. Але це не об’єктивний показник. Конкурси — це своєрідний спорт, тимчасове захоплення, манія. Цим потрібно перехворіти. Є великі надії, сформовані чудові музиканти, широкій масі, на жаль, невідомі. І невідомі вони, тому що ця маса вимагає ту течію, яка модна. Так завжди було і буде. Треба боротися за кожну індивідуальність, щоб вони не зникли у загальному потоці. Звичайно, є таланти, які потребують виховання. Як супротив нинішнім «цінностям». Але це дуже важко.

— Чи легко вам поєднувати виступи з педагогічною діяльністю?

— Педагог я поганий, тому що дуже нерегулярно займаюся через свою часту відсутність у Москві. Але коли я приділяю увагу своїм студентам, то проводжу заняття без знижок, як сама із собою. Зараз у мене дуже мало учнів. Один із них — дуже гарний хлопчик, досить відомий Олександр Бузлов. Він уже починає по-справжньому грати і, сподіваюся, незабаром заявить про себе й у Києві.

— Ваше ставлення до практики майстер-класів, настільки популярної серед нинішньої творчої молоді?

— Я ставилася до них негативно, тому що вважаю, що одноразова консультація, нехай навіть і у великого майстра, дає небагато. Навчання майстерності виконавства — це суто інтимний процес, і майстер-класи нерідко цьому процесу шкодять. Але, хоч як парадоксально, я зараз сама почала давати майстер-класи, тому що бачу, що не встигаю працювати регулярно зі своїми учнями. Я цього року погодилася заради експерименту на три майстер-класи в Італії, де передбачається певний набір студентів. Консультуватиму їх раз у квартал. Подивимося, якими будуть результати цього експерименту.

— Свого часу ви дружили й активно виконували багато творів (у т.ч. і вам присвячені) Шнітке, Денисова, Губайдуліної. Чи було це приводом для конфліктів із владою?

— Крім цього, в мене було ще багато інших приводів для конфліктів. Але я ніколи не йшла в ногу з владою, для конфліктів були різні причини й особистого плану, і принципово музичні. Ми з моїм чоловіком Олегом Каганом завжди любили виконувати нові твори. Зворушливо згадувати практично заборонені концерти Альфреда Шнітке, на які ломилася публіка. Так, це була молодість, відчуття боротьби... Адже ми були у творчій опозиції.

— Повертаючись до старих творів, чи змінюється ваша інтерпретація залежно від зовнішніх, соціальних проявів?

— Так, я дуже сприйнятлива. І якби не переосмислювала відомих мені творів, інакше не вижила б, давно покинувши віолончель. Через те, що репертуар у нас обмежений, повертаючись до старих творів, я завжди намагаюся знайти нові фарби, щось більш свіже в подачі. Гарна, справжня музика завжди дає можливість щось відкривати в ній. Можливо, це залежить і від власної можливості щось побачити, і від стану партнерів. Не можу сказати, що я задоволена тим, як у мене виходить. За натурою я самоїд.

— Якій музиці ви усе ж таки віддаєте перевагу — камерній чи симфонічній?

— Люблю симфонічну музику. І в цьому сенсі я задоволена своїм останнім концертом, зокрема, симфонічним оркестром під управлінням Миколи Дядюри.