«Леді» зникає

«Моя чарівна леді» Ф.Лоу — знову на київських афішах. Перш ніж потрапити на сцену Київської оперети, ця вистава мала дивну долю. Те, що побачив глядач, стало третьою київською сценічною версією відомого мюзиклу. Перша йшла в театрі раніше (її пам’ятає дехто з глядачів). Найзагадковішою була друга… В минулому сезоні її намагалися створити санкт-петербурзькі митці — режисер Вадим Мілков і балетмейстер Кирило Ласкарі. Але їхню виставу публіка так і не побачила. Після здачі (на початку 2005 року) в театрі прийняли рішення про… «перепостановку». За справу взялися художній керівник театру Богдан Струтинський та головний балетмейстер Олександр Сегаль…

Ця колізія створення вистави, на перший погляд, не піддається поясненню. Але, очевидно, щось-таки спонукало театр до «перепостановочного» кроку. Можливо, певна інертність трупи не дозволила втілити задум російським постановкам у тому вигляді, в якому це належало? Так чи інакше, але майже півторарічний період «пологів» нарешті завершився прем’єрою. Дещо дивною... Відбулося це тоді, коли частина трупи і оркестру на чолі з новим головним диригентом перебувала на гастролях у Німеччині з «Маріцою». А тим часом київський глядач отримав ще один місцевий мюзикл — і це стало єдиним плюсом у плутаній історії народження вистави. В недалекому минулому з класики жанру кияни мали можливість насолоджуватися хіба що музикою «Поргі і Бесс», які мали недовгий сценічний вік на нашій сцені.

І от «Моя чарівна леді» — мюзикл із присмаком зовсім не віденських опереткових традицій. У загальній тональності вистави неможливо не помітити певну натягнутість і дещо вимучену «безпосередність». Передусім це стосувалося сцен з участю мешканців бідних лондонських кварталів. Їхня «розкутість» і удаване бешкетництво нагадували радше безпомічні потуги якоїсь «прохідної» ранкової дитячої вистави. Здавалося б, скромна режисура виявилася передбачливою: і нечисленний кордебалет, і вся «географія» постановки оптимально співвіднесені з невеликими параметрами сцени. Але не вистачало саме того внутрішнього вогника, який би дозволив акторам більш органічно «застосувати себе», а глядачам — забути про те, що вистава відбувається на вул. Великій Васильківській. І хореографічні знахідки не надто «фонтанували»: пластична партитура виглядала трафаретною і «фоновою». Тому загалом передати захопливу стихію і динаміку класичного мюзиклу «перепостановникам» не вдалося.

Але й нудьгувати глядачеві не доводилося, бо щоразу виникало запитання: «Цікаво, а як у них це вийде», адже «Леді» має цікаву історію на світових сценах?

Виконавиця головної ролі Елізи Дулітл Г.Середа мала впоратися з усіма метаморфозами своєї героїні, не втрачаючи шарму на жодному з етапів. Якщо загадати трупу цього театру, то можна дійти висновку, що у вокальному сенсі краще втілити цей образ міг би і дехто інший… Але якщо не висловлювати суджень за безжалісними оперними критеріями, то можна змиритися і з тим, що маємо. Деякі вокальні мінуси певною мірою компенсувалися драматичними епізодами. Тим більше що тут на допомогу виконавцям приходив сам сер Бернард Шоу, автор геніального театрального шлягеру всіх часів та народів «Пігмаліон». Дещо відстороненим виглядав у виставі М.Бутковський (Генрі Хіггінс). Про нього глядач частіше міг би сказати «не вірю», ніж «вірю». Кращою за інших у виставі виявилася Т.Тимошко-Горюшко (Місіс Пірс). Її роль не передбачає вигадливих вокальних ескапад, проте драматичний хист відомої актриси знайшов тут гідне застосування. І не треба приховувати, що раптовими вибухами оплесків вистава багато в чому завдячувала саме їй. Запам’ятався Фредді у виконанні Р.Мороза. Але глядач так і не встиг розібратися, де саме в малюнку його ролі переважав наліт радянської оперетки, а де — смак справжнього англійського гумору. Ці стилістичні тонкощі потопали в загальному настрої образу, який було витримано досить вдало. Цікаві роботи і у художниці з костюмів І.Давиденко. (Вбрання у виставі багато, воно милує око, і його кількість не поступається якості.)

…На днях «Чарівна леді» і ще чотири інші вистави мають вирушити до Ужгорода. Там відбудуться гастролі театру, фінансовані не з київського муніципального бюджету, а з бюджету Міністерства культури і туризму. (Хоча власне прем’єра, поки що єдина в цьому сезоні, стала можливою завдяки фінансуванню саме з боку муніципального бюджету.)

Проте гастрольні чи фінансово-репертуарні нюанси не в змозі приховати неспокійну атмосферу в трупі. Донедавна, перед набуттям театром статусу академічного, мінімальна ставка актора ледве перевищувала 800 гривень... У театрі спостерігається досить велика плинність кадрів. Цього року театр залишив його головний диригент Володимир Шейко. Курйоз полягає в тому, що перший же його наступник протримався на своїй посаді лише… один робочий день. Можливо, ця та деякі інші проблеми пов’язані з особливостями характеру, а також менеджерськими і репертуарними принципами роботи нинішнього керманича театру Богдана Струтинського? Можливо, певні «керівні якості» не дозволяють багатьом затримуватися на своїх посадах в опереті… Навіть із числа його земляків з Івано-Франківщини, яких головний режисер час від часу запрошує до себе на роботу. Втім, першу свою «команду» він уже втратив нинішнього літа. А протягом минулого сезону театр випустив лише дві прем’єри, одна з яких дитяча казка, а друга, «Звана вечеря з італійцями», стала стартом роботи додаткового майданчику — Театру в фойє.

Загальна художня (і навіть кар’єрна) стратегія Богдана Струтинського не зовсім зрозуміла при погляді зовні. Наприклад, цього літа він намагався висунутися на посаду голови управління культури… (Саме тоді ця установа «змінила вивіску» і оголосила конкурс на заміщення вакантних посад.) Звідки чиновницька жага у досить молодого режисера, який тільки-но отримав у своє розпорядження велику трупу і всі можливості розбудови її подальших творчих перспектив… Це залишається загадкою за сімома печатками. Хоча за час його перебування на своїй посаді, крім випуску деяких прем’єр (торік це були ще «Вогні рампи», поставлені іншим режисером), замінено афішні тумби біля будівлі, встановлено неонові літери та баннер на фасаді... Але навряд чи варто це розцінювати як помітні кроки на шляху суто творчого вдосконалення театру з вельми драматичною долею (особливо за останні десятиліття).

Прем’єр може бути більше... І театр може вийти зі стагнації… Може… Але коли?