З новим лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка - розмова про історію написання "Брами Європи" (книжки, яку й було відзначено цією найпрестижнішою премією), його враження від візиту в Україну, війну і мир, сприйняття України у США.
Сергій Плохій - професор історії й директор Українського наукового інституту в Гарвардському університеті, один з провідних фахівців з історії Східної Європи.
Він ощадливий і точний у формулюваннях, але щирий і конкретний. Плохій став важливим голосом в американському світі, голосом, який утверджує українську історію і загалом високий рівень аналітичного осмислення різних інформаційних масивів, підходів і традицій, які разом створили "Браму Європи" - адекватну для сучасного західного сприйняття історію формування української політичної нації, цікаву й захопливу оповідь про стратегії колонізації України і форми долання в
ХХІ столітті цієї столітньої імперської, постімперської та неоімперської чуми.
"Брама Європи" - відповідь на запитання про те, чому проект "Новоросія" зазнав поразки навіть під впливом кремлівського протегування у 2014 році, чому Україна постає нині важливим об'єктом вивчення з погляду світової геополітики.
- Пане Сергію, як вам здається, чим можна пояснити інтерес світових видавництв до моделі історії України, яку ви запропонували у "Брамі Європи"? Чому цю працю перевидано багатьма мовами в різних країнах світу? Це інтерес до України як суб'єкта сучасної геополітики?
- Головним, звичайно, був інтерес, який виник до України у світі у зв'язку з подіями Євромайдану, поваленням режиму Януковича, а згодом анексією Криму та розв'язаною Кремлем війною в Донбасі. Тобто освічені кола на Заході готові були довідатися більше про Україну, хотіли зрозуміти її непросту історію, спробувати розібратися у потоці складних для сприйняття імен та географічних назв.
І тут важливо було пояснити українську історію в категоріях, у яких читач думає про історію своєї країни, та історію світу в цілому - і зробити це в популярний спосіб, який, однак, не примітивізує історії України та її культури. Здається, саме цього й вдалося досягти в "Брамі Європи".
- Коли виник задум цієї авторської версії історії України? З чого все почалося? І наскільки інтенсивно просувалася робота?
- Упродовж уже десяти років викладаю курс історії України ("Фронтири Європи: Україна з 1500 року до сьогодення") на історичному факультеті Гарвардського університету. Так що багато з напрацювань і знахідок цього курсу ввійшло до книжки.
Але я не думав про написання загального огляду української історії доти, доки не почалася війна в Україні. Вона супроводжувалася війною історичних стереотипів, які потрапляли також у західні медіа й спотворювали і історію країни, і її сьогодення.
Саме тоді, навесні 2014 року, я відчув, що треба відкласти всі інші справи й спробувати дати західному читачеві сучасний, відносно популярний і наскільки можливо короткий, огляд історії України. Так інтенсивно я ще ніколи не працював, але до кінця 2014-го перший варіант книжки був готовий.
Редагування, уточнення, видавничий процес тривали ще рік. У грудні 2015-го "Брама Європи" з'явилася в книгарнях Нью-Йорка, Лондона, інших столиць і міст світу.
- Які ключові міфи щодо сприйняття України розбиває "Брама Європи"? І які імперські ідеологічні схеми, накинуті на сприйняття української історії, Ви деконструюєте своєю працею?
- Передусім історія України в моїй інтерпретації є частиною не тільки європейської, а й світової історії. Тобто вона не належить якійсь одній чи навіть кільком імперіям. Хоча політична історія, зокрема історія імперій, допомагає структурувати мій наратив, головний наголос у ньому - на історії знизу. Тобто історія Півдня України і Криму належить не архітекторам Новоросії - чи то XVIII, чи то XXI століття, - а людям, які населяли ці степи і гори, від ногаїв і кримських татар до українських козаків, менонітів і молокан. Сучасна Україна постала не як клаптикова держава з наділів, начебто дарованих їй у ХХ столітті більшовиками, а з непростої історії не тільки конфліктів, а й порозумінь тих етнічних, релігійних та соціальних груп, які її населяли, передовсім, звичайно, українців.
- Під час церемонії вручення Шевченківської премії ви були в Україні. Що змінилося у вашому сприйнятті української реальності? Чи помітили негативні трансформації? Чи зміни мають переважно позитивний характер?
- Загальний контекст позитивний. Україна вистояла, консолідувалася як держава, відбулася економічна стабілізація.
Але в мене також залишилося враження, що політично Україна входить у дуже небезпечну стадію. Запахло виборами, і обділені в сучасному уряді й парламенті політичні сили кинулися розхитувати човна в надії опинитися зверху.
Революція, яка відбулася на Майдані, далеко не закінчилася, багатьох цілей, особливо в ділянці боротьби з корупцією, не досягнуто, і вибуховий потенціал у суспільстві залишається чималим.
У цих умовах перед громадянським суспільством, яке, на щастя, відмовилося демобілізуватися після Майдану, стоїть нелегке завдання консолідуватися і визначити політичну стратегію, яка не допустить до влади ні ура-патріотичних популістів, ні прихильників реваншу, а забезпечить ефективне просування реформ.
- Що саме запам'яталося вам в "особистій" історії Шевченківської премії? Що будете згадувати?
- Шевченківська премія - найпрестижніша з усіх, які я досі отримував. Але були й інші досить престижні - в Америці, Канаді, Великій Британії, Польщі.
Що вирізняє, серед іншого, Шевченківську премію - це процес. Треба було "зареєструватися", список кандидатів оприлюднили. Те саме відбувалося з проходженням у кожен тур. Кандидатури і праці публічно обговорювали в пресі.
Тобто був елемент прозорості. Але також публічної "змагальності", який безпосередньо залучав кандидата емоційно, а часом і організаційно.
Це було для мене несподіванкою. В усіх інших преміях кандидатів визначають члени журі. Ти довідуєшся про власне "кандидатування", тільки коли потрапляєш у фінал, а інколи - тільки коли тебе визначають переможцем.
Можу сказати, що це більш сприятлива процедура, з огляду на, так би мовити, вразливе авторське еґо. Ті, хто не пройшов у фінал, про це не знають, і їхнє еґо, здається, особливо не страждає.
Із Шевченківською премією нема публічної пощади не тільки "переможеним", а й "переможцям" - тепер уже від "переможених".
Це, звичайно, напівжарт, але тільки напів...
- Розумію, що це запитання, радше, стосувалося б футуролога, на кшталт Елвіна Тоффлера, проте, на вашу думку, коли закінчиться війна в Україні, на території Донбасу?
- Питання і просте, і складне. Відповідь на його просту частину полягає в тому, що війна закінчиться, коли в Кремлі вирішать, що вона не виконує завдання розгойдування України і шкодить режиму.
Тепер до складної частини: коли саме це станеться? Відповідь тут залежить не тільки від Кремля, а й від українського суспільства.
Якщо в наступних виборах воно консолідується навколо ідей зміцнення державності, демократичних інституцій та антикорупційних реформ, війна закінчиться швидше, ніж нам здається. У гіршому разі це зменшить шанс її ескалації, бо це також залишається реальністю.
- Із чим нині Україна асоціюється в американському світі? Чи змінилася рецепція України впродовж останніх чотирьох-п'яти років? Чи вдається змінити сприйняття України як сірої буферної зони між ЄС і Росією?
- Помаранчева революція і Революція Гідності зробили чимало для зміни уявлення про Україну як край погромів і Чорнобиля на образ країни, де люди борються за свої права і свободи. Цей образ нині домінантний у Північній Америці, якщо не в цілому західному світі.
Але для тих, хто краще обізнаний з Україною, картина складніша. З одного боку, є уявлення про Україну як партнера, який потребує підтримки для протистояння російській агресії та реформування економіки. З іншого - є уявлення про Україну як заповідник корупції.
Корупція і уявлення про неї (а це не завжди те саме) є найбільшими внутрішніми й зовнішніми ворогами України.
- Які імена чи тексти сучасної української культури і, зокрема, літератури знають у західному світі? Чи спостерігаєте особливу вітальність у сучасній українській літературі, яка може інспірувати інші світи?
- Для мене особисто великим і приємним відкриттям став цей Lux ex Orient у сучасній Україні - відкриття і нами, і світом літератури зі Сходу України, від Сергія Жадана до Володимира Рафеєнка, Любові Якимчук.
Ці й багато інших українських авторів ідуть у світ стежками, протоптаними старшим поколінням, зокрема Андруховичем, Курковим, Забужко. Праці нового покоління українських авторів з усіх кінців України видаються в перекладах і потрапляють до світового читача краще й швидше, ніж колись.
Ми в Гарварді надзвичайно раді підтримати видання колекції англомовних перекладів українських поетів - Words for War: New Poems from Ukraine, що вийшла торік у видавництві Academic Studies Press і була позитивно зустрінута критиками. Це наразі невеликий, але дуже живий струмок.
Не маю сумніву, що він перетвориться на повноцінну річку. У нових умовах є запит на українську літературу на Заході, але є також що запропонувати й в Україні.
- Сергію, які нагальні проблеми ви, як історик, бачите в українському сьогоденні - те, що із часом може призвести до певних протистоянь, конфліктів, війни? Над чим нині маємо замислитися, аби трагедія війни більше не повторилася?
- Війна вже змінила і ще змінюватиме Україну. Відбувається нове "видання" держави і перевидання нації, яке потребує нового суспільного договору. Втрата (будемо сподіватися, тимчасова), територій та мобілізація проти російської агресії в решті України перетворюють країну на більш "українську" етнічно, політично, ментально й культурно, ніж вона була перед тим.
Російсько-український кондомініум часів незалежності 1991 року з де-юре домінантною українською культурою, а де-факто - російською вже делегітимізовано. У перспективі нас очікує вірогідне перетворення домінантної, зокрема в міському середовищі, російської культури на меншинну.
Це надзвичайно болісний процес для багатьох носіїв домінантної культури. Тут уже відчутні тертя і відбуваються розколи серед середовищ, які разом виступали на Майдані.
Потрібне усвідомлення всіма сторонами нової реальності та пошуку нового модусу вівенді.