Лариса Возницька: "Хлопці, які проводили обшук у моїй хрущовці, очевидно, самі відчули абсурд і ганебність того, що відбувається"

Донька Бориса Возницького розповіла про обшуки в її квартирі, тривожні перспективи шедеврів Пінзеля, а також своє відсторонення від керівництва Львівською галереєю мистецтв - через батальні полотна Альтамонте, яких не хотіла віддавати в костел.

Вже досить тривалий час у Львові обговорюють напружену ситуацію навколо Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького. 2016-го новим очільником галереї - за результатами конкурсу - було призначено політолога й культуролога Тараса Возняка. А доти, як відомо, керівну посаду обіймала Лариса Возницька-Разінкова, донька Героя України Бориса Возницького, видатного культурного подвижника та місіонера. За результатами того ж таки конкурсу, пані Возницькій довелося піти з посади. Проте цим сюжет не вичерпався. Навесні 2017-го новий очільник галереї заявив про зникнення цінних пам'яток. Було заведено кримінальну справу. Правоохоронці прийшли з обшуком у квартиру Лариси Возницької (можливо, там шукали понад 500 стародруків?) У музейному середовищі з приводу цього конфлікту єдиної думки немає. Деякі представники музейної спільноти навіть намагаються через суд ініціювати звільнення теперішнього очільника Львівської галереї мистецтв. Тим часом Лариса Возницька обурена ситуацією довкола галереї, вона говорить про намагання стерти батькове ім'я зі скрижалей історичної пам'яті, перекреслити його неоціненний внесок у розвиток та розбудову національної музейної справи.

- Ларисо Борисівно, недавно ви заявили у ЗМІ, що нове керівництво Національної галереї "руйнує" професійний колектив. Чи є факти, які підтверджують сказане?

- Досі в галереї було 17 відділів. Тепер вирішено, що керівникам відділів бракує повноважень. Отож новий керівник запропонував назвати їх "директорами". Від цього нічого не змінилося.

На мою думку, це лише дало йому змогу поставити на певні посади своїх людей.

Наприклад, у Золочівському замку замінили Надію Гупало, а це людина, котра пропрацювала в музеї, фактично, з перших днів відродження об'єкта. Там немає жодного експоната, якого б вона не знала.

Але на її місце поставили людину з сільськогосподарською освітою, котра не працювала в музеї жодного дня.

Очевидно, що нове керівництво руйнує колектив. Наприклад, перевели заступника директора з науки Володимира Пшика, який дуже багато зробив для галереї, в невеличкий музей у Жидачеві. На його місце призначили людину без фахової освіти. Те саме відбулося з завідувачкою музею Русалки Дністрової Галиною Корнєєвою. Її примусили написати заяву на звільнення. І лише після того, коли побачили, що вона виграє справу про своє звільнення в суді, створили для неї нову посаду.

Недавно звільнилася керівник реставраційного відділу галереї Роксолана Мокрій, яка мала вищу категорію реставратора, добре організовувала роботу майстерні. Її поставили в такі умови, що вона подала заяву на звільнення.

Ніхто навіть не намагався поцікавитися: а чому вона звільняється? Лише фахівці розуміють, що означає втрата для музею реставратора вищої категорії. В Україні таких фахівців небагато.

Особисто моє звільнення пов'язане з унікальними батальними полотнами Мартіно Альтамонте. Оскільки я не погоджувалася віддати їх із музею в діючий костел Жовкви.

Картина Мартіно Альтамонте

Я передчувала, що рано чи пізно це станеться.

Упродовж чотирьох років зі мною на цю тему розмовляли чотири міністри культури. Кожен мене викликав і примушував "віддати" твори.

Але я твердо переконана, що батько був правий, не погоджуючись передати картини Альтамонте до костелу. Бо вони - музейного плану. Ці твори мають перебувати під наглядом реставраторів і музейників. Тим більше що вони - не релігійного значення.

Одного разу в Мінкульті мені сказали, що коли "віддам" ці твори, то стану "першою скрипкою, якій потиснуть руку". На що я відповіла рішучим "ні".

У Жовкві в костелі про ці твори розповідають лише як про перемогу Яна ІІІ Собеського. А про те, що в його війську третину становили запорозькі козаки, наша шляхта, духовенство та прості люди, - не говорять.

- Що означає статус "Національного архітектурно-музейного заповідника", який лобіює нове керівництво галереї?

- Це ще одна ініціатива - домогтися для Львівської Національної галереї мистецтв статусу "заповідника".

Нині такий статус мають Олеський, Золочівський та Підгорецький замки. Але навіщо його поширювати на всю галерею? Грошей від того більше не буде. Проблем також менше не стане. Для мене це незрозумілі ігри.

- Чи скінчилася історія зі стародруками, у зникненні яких звинуватили вас? Вони зникли?

- Наразі триває слідство. Його результати мені невідомі. Є голослівне звинувачення пана Возняка. Гадаю, слідство розбереться, коли це сталося.

Ми маємо багато застережень до теперішнього директора, але висновки поки що робити рано.

Єдине, що я відчула, - обшук у своїй квартирі.

Спершу таке мені в голову не вкладалося. Проте була спокійна. Хоч паркет зривайте, але що ви можете в мене знайти?!

Єдине, що я взяла, - це батькові й свої речі. При цьому головний зберігач І. Хомин особисто перевірив кожен мій пакет.

До речі, половину батькової бібліотеки я подарувала галереї.

Коли прийшли перевіряльники, я все їм відкривала, показувала. Вони пішли, нічого не вилучили. І тільки потім до мене дійшло, що насправді відбулося.

Мені було дуже боляче, адже вони перевіряли книжки Бориса Возницького.

Це образливо, бо саме Борис Возницький врятував у складні радянські часи десятки тисяч творів, врятував і домігся відкриття Музею Іоана Георгія Пінзеля, творами якого пишається наша країна. Приніс державі мільйони. Врятував і створив єдиний на Західних землях України Музей книги.

Навіть ті хлопці, котрі прийшли з обшуком у мою домівку, побачивши хрущовку, все зрозуміли. Тобто абсурд і ганебність того, що відбувається. Нічого особливого, як для квартири людини, котра все життя пропрацювала в музейній галузі, вони не побачили.

Саме це мене особливо хвилює, і через це болить душа.

Адже таке навіть уявити було неможливо!

Під час поїздок по області Б.Возницький бачив, як нищаться під ногами старовинні книги. Він, певна річ, звозив їх до музею.

А тепер лунає звинувачення у "викраденні".

Я не маю наміру виправдовуватися! Ще при Б.Возницькому в галереї було розпочато інвентаризацію. Але її не завершено.

Після смерті батька ми з головним зберігачем фондів галереї поновили її. У відділі стародруків інвентаризація трохи затягувалася. Неодноразово викликала до себе керівника відділу Ларису Спаську та Ігоря Хомина, і вони запевняли мене, що інвентаризацію майже завершено, залишилися окремі деталі.

Та відбувся конкурс. Мене на посаді не затвердили. Тож далі інвентаризацію поновив новий директор галереї.

Мене здивувала позиція нового генерального директора, який, ще не будучи директором, заявив на конкурсній комісії в Міністерстві культури, що дирекція галереї "прокралася".

Цією заявою він кинув тінь на Бориса Возницького, на мене.

І коли прийшов до влади, почав перевірки музею саме зі стародруків.

Замінили членів інвентаризайційної комісії. Проте керівника відділу стародруків Ларису Спаську несподівано звільняють, хоча перевірку ще не завершено. А саме вона відповідальна за фонди стародруків. Коли хворіла, без неї у відділ заходив новий керівник, який пломбував двері тільки своєю печаткою.

За правилами, має стояти принаймні дві печатки.

Що можна сказати?

Тепер потрібно розслідувати, "коли" це сталося. При Б. Возницькому чи при мені. А може, при Возняку?

- Ви були на посаді директора галереї трохи більше чотирьох років. Але вам так і не вдалося відремонтувати фасад галереї.

- Багато зусиль витрачено на пробивання реставрації фасаду головного корпусу галереї на вул. Стефаника № 3, - з цього приміщення почалася історія картинної галереї. Фасад уже перебував у аварійному стані.

У 2014 р. ми нарешті зібрали необхідні кошти на проведення робіт. Це були гроші, зароблені музеєм.

Але в державі почалися економічні негаразди, і вона відмовилася заплатити на охорону галереї. Довелося перекинути зібрані на реставрацію кошти на оплату охорони. А це були чималі гроші.

Спочатку я наївно сказала, що не віддам цих коштів, бо вони призначені на ремонт фасаду. Тоді Міністерство культури перекрило нам рахунки, і довелося капітулювати.

Але й це не все. Ми вдруге зібрали необхідні кошти на ремонт фасаду. Крім того, виготовили й затвердили в усіх інстанціях необхідну технічну документацію.

Якби я залишилася генеральним директором галереї, ці роботи вже у 2016 р. було б розпочато.

Але не судилося, - ремонтувати фасад не почали досі.

- Чи виділяє зараз держава гроші на поповнення музейних збірок?

- Зі збагаченням музейних збірок сьогодні складно. Така ситуація в усіх українських музеях. Раніше, коли хтось приносив до музею експонати, а на їх викуп бракувало коштів, - музей звертався до міністерства й отримував необхідні суми. Тепер із цим важко.

Тому до музеїв, фактично, вже ніхто нічого не приносить. Власники перепродують твори мистецтва приватним колекціонерам. Якщо є можливість реалізувати їх за кордоном, то залюбки це роблять. Якби цього не було, на кордоні б не затримували людей, котрі провозять музейні речі.

Картина Жоржа де Латура

Тому дуже важливо музейникам працювати з колекціонерами, з людьми, які хочуть щось продати.

Наш музей може похвалитися прикладом, коли художниця, реставратор і колекціонер Ярослава Музика заповіла всю свою колекцію Львівській галереї мистецтв. Для
Б. Возницького це було дуже важливо, він навіть відкрив у музеї три зали, які присвятив її колекції.

- Чи можна побачити цю експозицію?

- Ні, її закрито. Без жодних пояснень. І не лише цю експозицію. Закрито унікальну в Україні експозицію нагробків у Олеському замку. Вже рік як закрито Музей давніх пам'яток.

Надгробки в Олеському замку

Наприклад, у структурі музею немає відділу в Жовківському замку. Хотіли, але не вдалося закрити Музей гетьмана Виговського, П'ятничанську вежу та музей у самому місті Жидачеві, який ми відкрили вже після загибелі Бориса Возницького.

Керівництво галереї хоче передати у місцеве самоврядування Музей Теодозії Бридж. Відповідний лист скеровано до департаменту культури Львівської ОДА.

Звідки місцеві органи влади візьмуть кошти на утримання?

Де гарантія, що завтра хтось на місцях не вирішить музеї закрити?

Борис Григорович неодноразово говорив, чим це може скінчитися, тому відстоював цілісність музею.

Невже теперішній керівник не знав, куди йде працювати? Знав. Бо ще з 2012-го року дуже хотів стати директором.

Це унікальний музей в Україні. Тут потрібно працювати, а не займатися саморекламою. Це добре, що в музеї триває виставкова робота. Але водночас має відбуватися рутинна робота на всіх напрямах.

А зараз чиниться злочин стосовно збірки, самих експонатів.

Нині в музеї Пінзеля відбувається ремонт. Уже перекрито дах, почалася реставрація фасаду, вітражів. Але у приміщення потрапляє пил, який осідає на скульптурах, бо ці твори Пінзеля нічим не накриті. Такого не можна допускати!

Мені це боляче бачити, проте нічого не можу вдіяти.

- Мабуть, найскладнішим об'єктом у галереї є Підгорецький замок. Це "непідйомний" об'єкт. Можливо, тут річ не так у коштах, як у прийнятті певного рішення: що з ним робити?

- Вважаю, що Підгорецький замок можна й потрібно відродити, адже це єдиний об'єкт в Україні, де збережено понад 60% експонатів, і з архівів відомо, в яких залах вони розміщувалися, на яких стінах висіли і в якому порядку.

Звісно, коли в держави немає грошей, потрібно домагатися спонсорських коштів. Але ці речі мають робити кваліфіковані реставраційні організації.

Нещодавно в Підгорецькому палаці було поставлено оперу-балет "Історія солдата" Ігоря Стравінського. А перед тим, без проведення будь-яких досліджень, одна фірма привезла фарбу "Снежку" й забілила внутрішні приміщення без дозволу пам'ятко-охоронних організацій. Ніхто не мав права цього робити, адже палац - пам'ятка архітектури.

Далі - більше. Тепер у палаці в позаробочий час проводяться весілля та інші дійства. Ідеться не про реєстрацію молодих чи фотосесії: там відбуваються весілля. У цей час транспорт паркують на території замку. Все може скінчитися плачевно. Хочеться вірити, що кошти йдуть у бухгалтерію.

- Час змінився, потрібні нові форми в роботі музеїв…

- Зміни у роботі музеїв потрібні. З'явилося багато нових можливостей донести до людей інформацію про експонати. Є засоби мультимедіа. Було б лише бажання шукати ці можливості. Ще в часи мого керівництва галереєю ми почали оцифровувати збірки музею, зокрема живопису.

З'явилася нова тенденція, коли можна створити музей, маючи лише один експонат. Допомагає мультимедіа. Ти заходиш у музей, тебе огортає віртуальна атмосфера, перед тобою розгортається театралізоване дійство -проходять люди, лунає розмова, музика. Ти поринаєш у незнайоме тобі середовище, з побутом, тощо. Це нормально. Я бувала в таких музеях. Це - музеї нового рівня.

Але є велика пересторога, щоб це не стало масовим явищем, нормою для всіх музеїв. Приходить нове покоління, яке все це може бачити через інтернет. І важливо зберегти музеї, котрі мають неповторні збірки. Коли ми говоримо про Лувр, у пам'яті виникає портрет Джоконди. Звісно, Лувр "нафарширований" різними електронними засобами, але про це ніхто не говорить. Усі говорять про експонати, які символізують сам музей. Заради нього до Парижа приїжджають тисячі й тисячі туристів.

Або візьміть Дрезденську галерею, що має картину Рафаеля "Сікстинська Мадонна", твори Кранаха, Брейгеля. Це - основа. Кожен музей має якусь свою візитівку.

У Львівській національній галереї мистецтв ім. Бориса Возницького такою візитівкою є насамперед картина Жоржа де Латура "У лихваря", скульптура унікального загадкового майстра XVIII ст. Іоана Пінзеля, які Борис Возницький врятував від знищення.

У нашому музеї маємо прекрасні картини польського та європейського мистецтва. В Золочівському замку є Східний палац, у якому представлене східне мистецтво. В Олеському маємо унікальні надгробки. Все це - візитівка музею.

Золочівський замок

- Час від часу можна почути, що скульптури Пінзеля необхідно возити Україною, аби з ними ознайомилося якомога більше людей.

- Такі думки постійно озвучуються. Переважно йдеться про вивезення творів за кордон. Ми думали після Лувру нікуди цих творів не давати. Але чиновники іншої думки.

Зокрема, у 2016 р. виставка творів Пінзеля пройшла в Австрії. Проте реставратори проти того, аби їх кудись возити.

Я погодилася, чим пішла проти своїх принципів. Вважаю, що цих творів не можна перевозити. Як реставратор я категорично проти. Для збереженості творів Пінзеля перевезення небезпечне.

- Чому?

- Пересічній людині важко зрозуміти, що твори не можна переміщувати. Скульптура дерев'яна, поліхромована. З часом дерево всихає у розмірах, але левкас (грунт), нанесений Пінзелем, залишається без змін. І між деревом та левкасом утворюється люфт, ідеться про мікроскопічні розміри, та вони є.

Відтак, на поверхні скульптури починають утворюватися тріщини й мікротріщини. І якщо почати вантажити, переміщувати таку скульптуру, це загрожує її збереженості.

Скульптури Іоанна Пінзеля

Тому скульптури Пінзеля повинні стати "невиїзними".

Це до нас мають приїжджати туристи й дивитися на них.

Так, ще при Б. Возницькому до нас приїздили мистецтвознавці з Японії , зняли чудовий фільм про Пінзеля. Чиновники вважають наші заборони, перестороги особистою примхою музейників. А коли починаєш доводити, вони й слухати не хочуть. Кажуть, нам потрібно прославити Україну, тож не слід заважати.

- Яке ставлення сьогодні до музейників?

- Яке й було, - тут нічого не змінилося. Правда, трохи підвищили заробітну плату. Але різниці між заробітною платою наукового працівника і прибиральниці майже немає.

- Кілька років тому говорили про зміни до законодавства, які б дозволили музейникам продавати експонати - буцім для виживання. Ваша думка з цього приводу.

- Зараз від музеїв хочуть, щоб вони почали заробляти гроші. Ще у 2015 р. Міністерство культури своїм додатком до закону "Про музеї та музейну справу" дозволило музеям, для того, щоб вижити, продавати якісь експонати. Така спроба вже була при Б.Возницькому. Пам'ятаю, як це шокувало батька. Він зібрав усіх музейників України, й вони виступили категорично проти цієї ідеї. Але два роки тому в Міністерстві культури знову згадують про цей додаток до закону. Міністерство культури провело телевізійний ефір між музейниками п'ятьох областей - Київської, Полтавської, Одеської, Харківської та Львівської.

Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького

Я однією з перших виступила категорично проти. Мене підтримали представники інших областей. І знову цей закон не пройшов.

А що буде тепер, коли місце старих музейників займають люди, котрі не є фахівцями в музейній справі, не зацікавлені в порятунку експонатів, а хочуть за всяку ціну бути "генеральними директорами", - саме це страшить.

- Що може статися?

- Якщо приймуть закон, який дозволить музеям "продавати" цінності, можна очікувати чого завгодно. Насамперед постраждають периферійні музеї, в яких мало фахівців. Там розпочнеться справжній розпродаж цінностей. Цього не можна допустити в жодному разі.

- Зараз ви готуєте до друку книжку спогадів про батька…

- Так, я настільки захопилася книжкою спогадів про батька, що в мене ні на що інше немає часу. Занурилася в його записи. Коли раніше приходила до нього, старалася прибрати в квартирі, приготувати їсти. А він сам ніколи не афішував свого особистого життя. Тому зараз по суті відбувається моє друге відкриття Бориса Возницького.

- І яким він тепер вам видається?

- Сам він ніколи не скаржився на життя. Його завжди сприймали як людину, впевнену в собі і всезнаючу. З іншого боку - як великого дипломата. Обставини примушували його таким бути.

А ось у щоденнику він давав собі волю.

Зокрема, там можна надибати: "Як мені вже набридло боротися з тими вітряками".

Ще пише: "Я вже цього всього не витримую. 50 років у музеї - невже все, що було зроблено, нікому не потрібне?" Але навіть у цих записах він не нарікав на життя, вважав себе найщасливішою людиною, бо робив справу, яка йому подобалася, був справжнім патріотом, бо любив Україну.

До мене тільки тепер починає доходити, що я чомусь постійно захищаю батька, його спадщину. Мені допомагають люди. Але чому цю врятовану ним спадщину не захищає держава? Адже він - Герой України, лауреат Шевченківської премії і багатьох нагород та відзнак не тільки нашої країни. Його ім'я стало символом музейництва. Чому такі люди,
які оббивали пороги уряду у 2012 р., ще за життя Возницького вимагаючи для себе його посаду, тепер приймають рішення про недоцільність пам'ятної дошки на фасаді музею, про закриття відділів, про знищення працьовитого і відданого справі колективу?

P.S. Розголос, якого набула "справа" Возницького, передбачає продовження й розвиток цієї теми - у наступних числах DT.UA із залученням до розмови як експертів, так і нового керівництва галереї.