Квітка на асфальті. Голос Америки — душа України

Вперше в нашій країні, в Українському домі, відбувся вечір пам’яті Квітки Цісик — американки українського походження, майже містичної співачки… Далеко не всім у нас відомої виконавиці-аудіомісіонерки, яка зробила для пропаганди української душі у світі, мабуть, більше, ніж за один термін Кравчук або за два — Кучма. Її емоційне неповторне виконання —просвітлена приреченість, а її доля — фатальний відхід майже на зльоті.

У тих, хто чув її композиції (а це досить відомі пісні, у тому числі й класичні «Два кольори», «Черемшина», «Я піду в далекі гори», «Чуєш, брате мій», багато інших), у тих, хто не може звільнитися від їхнього енергетичного впливу, досить схожі сюжети знайомства із цією співачкою... З її мелодійним скарбом, якого, до речі, не так і багато. Перший диск — Kvitka — записаний у 80-му, другий — Two Colors — через дев’ять років. Певен, кожен із цих «утаємничених» у її творчість може на свій лад розповісти, як «уперше почув — і тоді...».

Хтось, приміром, мирно їхав у таксі; потім мимоволі «підсів» на піратський диск (інших не було); потім по ходу машина ледь не врізалася у стовп, оскільки відсторонено слухати цей голос неможливо; тембр уже втягує в саме осердя пісенного сюжету; навіть сльози застилають очі; за мить душа стискається в пружину — потім розтискається...

Хтось інший (як я, наприклад) уже під посткульмінацію розвалу СРСР — а це лихі 90-ті, вирує гулянка в друзів, — будучи в радісному хмелю, раптом ніяковіє, уловивши мотив, і відразу тверезіє: «Чий голос? А звідки тут янголи?».

Виявилося, янгол поселився у старій касеті МК-60-6. Невідомо, правда, як він туди потрапив. І хіба вгадаєш, в якій подобі Творець відправляє на землю своїх гінців, і хіба завбачиш, якої миті він покличе їх назад… до себе?

От тільки часи нашого з нею знайомства — ті 90-ті, — були не янгольські, а відверто бісівські (як, утім, і сьогодні). І ніяке затемнення Сонця тоді не віщувало появи цього голосу «нізвідки» — на диво сатанинській місцевій естраді.

У тих дефолтівських битвах (саме тоді дивовижна заокеанська Квітка завдяки піратам-туристам і пробивалася крізь асфальт) у жіночому полку тутешньої естради утвердилися аж ніяк не янгольські звичаї. Чортів коток уже вкладав «асфальт» шоу-бізнесу. І під товщею смоли і гравію марно було очікувати появи оригінальних «незапланованих» рослин. Десятки перефарбованих
шльондр і дурисвіток, ніби випускниці одного борделя, уже пристосовувалися до новітніх часів: кому і за скільки продатися? У їхніх «репертуарах» вирувала енергія невмотивованої агресії. Вони не благали про любов, а вимагали її від багатих чоловіків (як сьогодні вимагають депозити в банках). Вони не приваблювали слухача польотом мелодійних переливів, а грудьми притискали до стіни: я — «звізда»!

Зірок тоді, як ми знаємо, наплодилося необлікована кількість. Більше, ніж на небі. Творець навіть розгубився, махнувши на них рукою... Вони продавалися й роздягалися. Роззявляли продажні пащі і розчепірювали ноги (біля мікрофона).

Але ж душа, наше дружне колективне підсвідоме, найчастіше все одно лишалася байдужою до підступів ефірних іриній та фанерних фантомів. Тріскотіть, співайте, вийте! А ми, обраним колом, можливо, й дочекаємося свого — янгола?

…І от у цьому місці (у зв’язку з касетами і першими CD від героїні нарису) й доведеться згадати добрим словом свідомих українських піратів біля столичного поштамту, де вони зазвичай і базуються.

Спасибі, друзі.

Спасибі за те, що з далекого берега доставляли в тривожний бідний час не тільки товари народного вжитку, а й такі-от перлини у вигляді бобін або касет — цю саму Квітку.

Вже після того, як її «нелегальні» записи стали проникати в місцеві програвачі й у деякі серця, почали з’являтися легенди про неї. Адже багато хто чув, але ніхто не бачив, а голос хвилював.

Казали, ніби її предки — із стародавнього аристократичного музичного роду. Свідчили, наче в Америці вона вмирає від хвороби, від голоду. І співає на паперті українських пісень, бо «не має на що жити!».

І то правда: у деяких її піснях проривалося щось піднесено-скорботне, зрошене сльозою розлуки, благанням про милість. Ніби стоїть ця гарна дівчина посеред Брукліна, коханим покинута, долею скривджена, батьківщиною забута, і виводить знетямлено, протяжно, жалібно — «...уж мі так не буде, уж мі так не буде, як... як било перше».

І я навіть уявляв собі цю сирітку — її скорботне личко, тонко підфарбовані оченята. Її зосереджений самозаглиблений погляд і відсторонену байдужість до світу. Оскільки і світ байдужий до неї, адже у цьому «світі» місце не квіткам, а — будякам та іншим бур’янам.

Звичайно, згодом щось визначилося чіткіше.

Усе виявилося не настільки драматичним і не таким метафоричним — як у наших фантазіях. У дівчини справді було романтичне минуле. Її родина — з України. Батько — Володимир Цісик — професійний скрипаль. Мати — берегиня сімейства. Сестра — піаністка. Ця сім’я українських емігрантів в Америці ніколи не забувала про рідну землю, на якій тільки в їх мріях і ростуть виняткові квіти. І долю доньки (народилася майбутня співачка в 1953-му), названої вигадливо, як для техногенної Америки, — Квіткою (було і друге ім’я — Кейсі) її батьки бачили виключно в музичному орнаменті.

Квітка і вступила згодом до нью-йоркської консерваторії. Майстерно огранила там своє колоратурне сопрано.

Але, звісно, розчарую деяких «необізнаних» шанувальників американської мрії. Оперне майбутнє не склалося. А її американською «дійсністю» став... рекламний конвеєр... Монстр-терорист, промислове чудовисько, машина теперішнього часу, яка рабовласницьки використовує голос янгола у виробничих інтересах.

…І ось вона — цей янгол — співає дивним тембром сто мільйонів разів якісь рекламні «трелі»-заставки для кока-коли чи іншої хімічної отрути.

І ось — це диво неба — популяризує своїм філігранним інтонуванням (іноді викликає такі ж катарсичні припливи, як і фільм Фелліні «Ночі Кабірії») автомобілі фірми Ford Motors. І якийсь зарозумілий банкір, крутячи кермо, навряд чи здогадується, що ширяє над ним небесний посланець — ця Квітка.

Було, безперечно, у її кар’єрі і залучення до «великого» американського кіно. Але це так — мимохідь — так і не розквітла для «Оскара».

Зате подарувала їй доля двох чудових чоловіків. Перший — композитор і аранжувальник Джек Кортнер, другий (і останній) — Ед Ракович, інженер звукозапису. І обидва, як я тепер здогадуюся, у різні часи життя з Кейсі, чітко усвідомили: призначення цього херувима не кока-кола, не реклама авто, а щось інше. Піднесене, неземне. Те, що іноді й залишається тільки у творчості.

Тому, очевидно, розумні хлопці і сподобились допомогти їй у суто «сімейній вигадці» — записі українських пісень, які вона увібрала з материнським молоком.

...Свої кревні 200 тис. у.о. — жодних спонсорів (!) — ця вродлива, сучасна й розкута американка (судячи з відео на вечорі пам’яті) вкладає в суто «український проект». У сімейні альбоми. Як би «не для продажу».

Українська — не найдосконаліша в її розмовній мові (м’яко кажучи). Але тексти пісень і її вимову контролює мама.

У результаті народжується щось ніким не очікуване... Наче «відкриваючи» для себе і українську мову, і всі її надзвичайні обертони, Квітка «з чистого аркуша» розповідає відомі пісенні сюжети. А ми сприймаємо їх — «як уперше».

...«Як уперше» — це вже близько до мистецтва: тепло, гаряче.

Її тембральні регістри не чіпляються і не впиваються в старі тексти, а оповивають їх невгамовним жіночим сумом, тривожною радістю, життєвою мудрістю, вокальним польотом.

Виконує хрестоматійні «Два кольори» Білаша—Павличка. Мільярд раз усіма чуті. Але вона співає їх так, що справді слухаєш «як уперше». І небесний тембр — мимохіть — ніби вириває зі строфи одне слово: «Червоне — то любов, а чорне — то-о-о-о… журба». І в «то-о-о» — горе знання і туга небажання зустріти «журбу». Вона немовби відтягує цю зустріч і хоче залишитися на іншому кінці «кольору» — тільки в любові. Якщо у виконанні інших «народних» ці «кольори» частіше промінилися державною надією, то в неї, вже коли «війнула в очі сивина...», — тільки мотив «незустрічі». Він (син), може, і повернеться, але вона (мати) вже не дочекається. І розмиє два кольори неминуча злива долі.

«Чуєш, брате мій...» на вірші Богдана Лепкого — про смерть на чужині. Співає, як молитву. Поминальну молитву. Голос злегка тремтить. В кожній інтонації — прощання. І це, скажете, не передчуття янгола, якому невдовзі доведеться... «повернутися»?

29 березня 1998-го вона й розтанула свічкою на «рідній чужині» — від невиліковної хвороби. Це ж метастазне горе підкосило весь їхній жіночий рід.

...Ще вона фантастично записала за дев’ять років до смерті «Я піду в далекі гори». І саме в американської українки виявилося найбагатше змістове й емоційне аранжування. Вона навряд чи думала про це. Але так виходить... коли «як уперше». Магнетичний тембр летить над Карпатами, а там — начебто загублений Іван із «Тіней забутих предків»; він, бідолашний, усе шукає і шукає свою Марічку і ніяк не може знайти; а ця його любов (до Марічки) колись і зробила з поганської істоти — людину; та невблаганність життєвої долі цю любов викрадає. І він блукає полонинами, просить у вітру повернути йому те, що втрачено. Тому що інакше, без любові, людині жити неможливо — безглуздо: «А як вітер з полонини полетіти не захоче, все одно знайду дівчину — чорні брови, карі очі...».

Вслухайтеся — пригадаєте фільм... До речі, хто ж знав, що вже якийсь інший янгол зовсім в інший час пролетить над тими ж Карпатами і торкнеться крилом тоді ще маловідомого режисера, і в результаті народиться «кіномелодія» на всі часи. І ніхто (і ніколи) переспівати її не зможе — упевнений. Дух літає, де хоче і коли хоче.

Саму Квітку, до речі, дехто у нас активно намагався «переспівати». Думали, народ темний — і голос її через океан так і не розчує. Часом просто безсовісно використовували її аранжування, пристосовуючись до місцевого стилю. Сподівалися видати за «своє» — її.

Тільки без усіляких піар-супроводів поціновувач і слухач якщо шукає, то знаходить не удаваних, а справжню. Попри те, що немає «офіційних» CD на музичних прилавках. «Те» що в ній, певне, масовим тиражем і не продається?

...У ній відверто щось незаплановане, не прогнозоване, не прораховане на комп’ютері. Ніякі Нікітін із Ліхутою не «прорахували» б подібну Квітку, яка співає серцем — без калькуляції. Співає за океаном у студії — а українську душу відчуває глибше, ніж ті, що з нашого «асфальту».

Як і раніше, вона існує не «всупереч», а просто окремо. Сама по собі. Хто почує — той молодець. Її емоції, схоплені і «збережені» наприкінці минулого століття, перетворюють тексти, мелодії — у мистецтво. І, як і раніше, у 90-ті, у голосі квітки-дитини — туга за надіями марними, гарними, такими — як у «раю», де на нас, на жаль, ніхто не чекає... Отож, не зривайте її! Адже янголи тут більше не співають.

Офіційні «титри». У першому українському концерті пам’яті співачки взяли участь хороші артисти й порядні люди — Марія Стеф’юк, Ніна і Антоніна Матвієнко, Олег Скрипка, Марічка Бурмака, скрипаль Сергій Охрімчук, чудова ведуча з Америки Світлана Махно; ідеолог проекту Саша Гутмахер (США); підтримав вечір Міжнародний добродійний фонд Катерини Чумаченко «Україна-3000».