КУЛЬТУРНА СПІВПРАЦЯ УКРАЇНИ Й КИТАЮ: ВЖЕ НЕСЛАБКА ЛАНКА

Не можна сказати, що досі між Україною й Китаєм в галузі культурного співробітництва нічого не відбувалося. Епізодичні обміни творчими колективами чи виставками здійснювалися між містами-побратимами. А ось Дні культури України в КНР, проведені в Пекіні та Шанхаї в останній тиждень квітня, стали першим за 10 років нашої незалежності заходом загальнодержавного рівня.

Чому цього не можна було зробити раніше, адже міжурядову угоду про культурну співпрацю наших країн підписано ще 1992 року? Згідно з офіційним поясненням, сторони до цієї акції не були готові — особливо матеріально. І начебто лише економічні успіхи України (останнім часом) дозволили нам розкіш культурного спілкування. Українському бюджету переліт делегації в складі 50 чоловік і гонорари артистам обійшлися в 300 тисяч гривень. Тижневе утримання — пересування, комфортабельне проживання й інтенсивно-вишукане харчування — нашої артистичної півсотні взяли на себе китайські товариші.

2002-й рік в історії двосторонніх українсько-китайських відносин, судячи з динаміки візитів вищих посадових осіб обох країн, буде найактивнішим. У січні Піднебесну відвідав міністр закордонних справ Анатолій Зленко, у лютому — глава Верховної Ради Іван Плющ. На кінець травня заплановано візит у відповідь до України глави Народної політичної консультативної ради Китаю. (Сьогодні НПКРК очолює Лі Жуйхуань.) Очевидно, кількість контактів політичних лідерів уже вимагала нового у взаємовідносинах, коли в цивілізований діалог мали включатися самі народи. А кращого способу зрозуміти одне одного, ніж культура, ще ніхто не вигадав.

З самого початку організатори Днів вирішували болючу проблему. Скажімо, в танцювальному мистецтві потрібно було визначитися між класичним балетом, який стає в сучасному Китаї дедалі популярнішим, і ансамблем Вірського, здатним як ніхто інший репрезентувати самобутнє фольклорне мистецтво України. Перевагу віддали останньому. Проте включення славнозвісного танцювального колективу до офіційної делегації звело б нанівець чисельність решти творчих колективів. Тому ансамбль Вірського планувалося в ці дні показати за окремим проектом на комерційній основі. На жаль, російський імпресаріо, котрий узявся організувати гастролі, не зумів виконати свої фінансові зобов’язання, і ДКУ в КНР втратили виступ славетного ансамблю. Добре, що поруч виявився балетний моноспектакль Сергія Марченка «Клич до Ра». Як підкреслив режисер української культурної програми Василь Вовкун, вистава Марченка авангардна за характером, нічого подібного в китайців немає, тому вони були приємно здивовані.

Спочатку перед національним ансамблем солістів «Київська камерата» висували односкладне завдання — показати на класичному європейському матеріалі рівень інструментальної майстерності українських виконавців. Але зміни в балетно-фольклорній частині української культурної програми внесли свої корективи й у творчі плани «Київської камерати». У результаті музиканти «на китайському виїзді» грали лише два твори зі своєї звичної торованої програми — концерт Баха й концерт Вівальді. Інші номери — твори українських композиторів або класичні обробки українських композиторів. Найвідоміші наші композитори — Євген Станкович, Мирослав Скорик, Олег Ківа, Володимир Зубицький — зуміли допомогти музикантам із новими партитурами — новий репертуар освоювався в лічені дні. Це при тому, що зі складу ансамблю з міркувань економії «вирізали» половину духовиків і всіх чотириструнників. Це при тому, що ансамблю доручили ще й акомпанувати солістам Національної опери (Наталі Миколаїшин, Тарасу Штонді, Ігорю Борку, Лілії Гревцовій) і солістам-інструменталістам (скрипалю Олесю Семчуку і п’ятнадцятирічному піаністу, президентському стипендіату Вадиму Холоденку). Музиканти з труднощами справилися відмінно, й організатори Днів отримали замовлення терміново передати будь-які рекламні матеріали про нашу консерваторію.

Структура Днів, які стосувалися образотворчих мистецтв, також відрізнялася еклектичністю. В одній експозиції були представлені українське народне декоративне мистецтво XIX—XX століть, сучасна українська фотографія та зібрання нашого традиційного живопису. Живописну частину виставки китайські колеги взагалі замовили заздалегідь. У китайців чудово розвинена графіка. Глибокої традиції живопису олійними фарбами у них немає. Через це вони прагнуть мати саме таку школу. І країн, де ще можна освоїти академічне письмо олійними фарбами, у світі залишилося не так вже й багато. Україна — одна з таких. Тому відразу після відкриття української художньої виставки в Пекіні надійшли пропозиції направити наших викладачів для роботи до Пекінської академії.

З метою запозичити кращий артистичний досвід України китайська сторона уповноважила свого міністра культури підписати з нашим міністром культури та мистецтв новий договір про співпрацю на 2002—2006 роки. Новим документом передбачено стимулювати горизонтальні зв’язки між творчими колективами обох країн. Крім організації обмінів проектами некомерційного характеру сторони взяли на себе зобов’язання сприяти просуванню на свої артринки шоу-продукції. (Можна сподіватися, що надалі випадки, подібні до проколу з ансамблем Вірського, більше не повторяться).

Китай сьогодні переживає справжній бум у становленні ринку масової культури. Майже мільярд триста тисяч населення країни, отримавши в економіці, яка бурхливо розвивається, вдосталь хліба, вимагає видовищ. А самотужки китайські митці не в змозі поки що задовольнити наявний попит. Тепер ось китайці нам пропонують попрацювати на них... і на себе.

До слова, «соціалістична держава демократичної диктатури народу» (саме так називається державний лад Китаю за конституцією 1982 року) запрошує до себе не лише наших діячів культури й мистецтва. Китайці українців кличуть на свій ринок узагалі. І не тільки з антиглобалістських міркувань. На їхню (китайців) думку, Україна має в певних галузях економіки цілком конкурентоспроможні товари й технології. Сьогодні китайська економіка готова співпрацювати з нашою, передусім, в галузі високих технологій. Тобто, там, де вони від нас відстають. Самі китайці, як повідомив кореспондента «ДТ» керівник торгово-економічної місії в Китаї Євген Андруховський, це відставання оцінюють у 5—8 років. «Але вони підкреслюють, — зазначає Євген Фрідріхович, — якщо Україна свій шанс упустить, то через 4—5 років може бути вже пізно. По-перше, на вакантне місце хтось інший прийде, а, по-друге, вони самі різко піднімуться за ці 4—5 років».

Успіх українських виробників у Китаї багато в чому залежитиме від активної позиції Посольства України в Китаї. Але повністю витягти український експорт таким способом навряд чи вдасться. Без структурної перебудови нашої промисловості в цілому та зміни ставлення до економічних зв’язків із Китаєм цей ринок можна елементарно втратити. Непогано було б щось зробити для того, аби експортний контракт став вигідним (маються на увазі горезвісні 20 відсотків ПДВ). Не завадило б і саме посольство кадрово підсилити. Сьогодні економікою в цій емзеесівській структурі займається лише дві особи. І здебільшого вони зайняті вирішенням «гарячих питань», а пропозицій — вал. Для порівняння: Росія в торговому представництві в Китаї має близько 50 чоловік штатного персоналу, а з представниками компаній — до 90. У принципі, не ми лише такі. Казахстан узагалі торгпредства не має, а в них понад мільярд товарообороту. Через це спостерігаються жахливі проблеми в інформаційному забезпеченні.

На прийомі, влаштованому українським посольством на честь делегації діячів культури, Надзвичайний і Повноважний Посол України в КНР Михайло Рєзнік сказав, що йому та його підлеглим після проведених Днів буде значно легше працювати. З цим важко не погодитися. Водночас, дозволимо собі припущення, що конструктивна діяльність наших парламентаріїв допомогла б посольству (й усім нам) куди більше.