КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА: «ТРЕТІЙ» — ЗАЙВИЙ?

Минулого тижня в рамках проекту Міжнародного фонду «Відродження» «Реформування законодавства для забезпечення правової підтримки розвитку культури» відбувся «круглий стіл», присвячений ключовим проблемам і тенденціям розвитку культури в Україні. На ньому було представлено дослідження Асоціації суспільного прогресу «Удосконалення механізмів державної підтримки галузі культури». З основними положеннями цього дослідження читачі «ДТ» мали можливість ознайомитися в №18 від 18.05.2002. «Круглий стіл», названий так попри жорсткі часові рамки, встановлені головуючим Л.Танюком, фактично був розширеною доповіддю із залученням представників влади та НДО. Представники влади звично нарікали на «ситуацію, що склалася», — настільки пристрасно, буцімто ця ситуація формувалася зовсім без їхньої участі. Втім, Л.Танюк зробив одну дуже зобов’язуючу заяву про те, що повнота відповідальності за майбутнє культури лежить на фракції «Наша Україна». Принаймні ми з вами тепер знатимемо, з кого спитати. Втім, дисонансом прозвучав виступ ще одного представника тієї ж фракції — П.Мовчана, який заявив, що вони — тобто депутати — у ситуації, що склалася, нічого вдіяти не можуть. А всю відповідальність за існуюче «безкультур’я» переклав на звичні плечі засобів масової інформації.

Втім, представники влади на таких зібраннях, як правило, виглядають тривіально. Не для них, певне, збираються такі «круглі столи». Основними дійовими особами мали стати дослідники і представники артистичних НДО, що зібралися в залі.

Хто робить культуру

Не вдаватимусь у подробиці самого дослідження, тим більше що основні його тези вже було опубліковано в «ДТ». По суті, у цифрах і графіках нам розповіли те, що ми інтуїтивно знаємо, але про що ніколи не зайве нагадати. Тому звернуся лише до деяких положень дослідження і майже відсутньої дискусії.

Попри грунтовність і глибину, дослідження явило слабину у висновках: запропонована програма обмежується звичними загальними фразами про те, що слід зробити, але не сказано, як це зробити. Гнітюче непрофесійний моніторинг преси. З окремими твердженнями авторів дослідження можна сперечатися. Наприклад, сумнівна правомірність оцінки ефективності використання коштів Міністерством культури порівняно з фондом «Відродження». Я наводжу цей приклад тому, що він демонструє приблизність уявлення авторів, котрі зосередилися на грошових питаннях, про те, хто і що творить культуру. Поясню свої сумніви. Як прибічник деяких постійних ініціатив, що діють за підтримки МФВ, я все ж таки визнаю, що ці ініціативи спорадичні і не вирішують усього спектра проблем не лише «галузі культури», а й навіть тієї організації, що ці ініціативи створює. Фонд дає кошти на «проект», який передбачає гонорари виконавцям, купівлю обладнання, оренду приміщення (на ті дні, коли проект реалізується). Це розв’язує деякі проблеми організації і дарує свято виконавцям та глядачам. Все яскраво, показово і резонансно. Але культура в цілому й організація зокрема не живуть самими резонансами. І якщо хтось скаже, що культура робиться нехай навіть регулярними артистичними акціями, то він не зовсім розуміє, що таке культура. Адже основний капітал культури кується не в концертних залах, а в музичних школах, не на літературних фестивалях, а в бібліотеках. Я не знецінюю праці і генія артистів. Їхнє мистецтво, їхні «акції» — це вершина айсберга — блискуча, запаморочлива, яка, по суті, наділяє смислом усі підводні «культурні будні». Але без цих буднів у культури немає майбутнього. А я поки що не чула про фонд, який би регулярно давав гроші на побутові потреби якоїсь провінційної музичної школи — на опалення, зарплату, інструменти, ноти й іншу поденщину. Мистецтво, представлене за підтримки того чи іншого фонду, за поодинокими винятками, тусовочне і «страшенно далеке від народу». Я не кажу, що це геть погано. Але не можу визнати й того, що це однозначно добре. І річ тут не в ущербній позиції фондів чи організацій, а, можливо, в тому, що немає в них зацікавленого споживача, який виховується не «акціями», а все тією ж районною бібліотекою або провінційною музичною школою. Тому артисти мають усі підстави скаржитися на свою незатребуваність у публіки і з надією позирати на державу, переконуючи її в тому, що вони культура, а отже їй потрібні. Держава ж, у свою чергу, має всі підстави не вірити як у перше, так і в друге: чому вона має підтримувати те, у чому не зацікавлена більшість громадян, і взагалі «чи культура це»? І продовжувати давати крихти на бібліотеки та музичні школи. А що їм залишається?

Звісно, навіть ці крихти можна було б використовувати ефективніше. Можна було б реформувати і раціоналізувати сферу державного фінансування культури, пожертвувати частиною чиновницького апарата, розробити цікаві програми, поміняти склад «улюблених виконавців» (режисерів, письменників, художників тощо). Багато що можна було б зробити всередині найбільш «культурного органу» держави. Але сам по собі він не зміниться — ні концепції, ні люди, ні стиль роботи, ні спосіб прийняття рішень. Добре відомо, що Міністерство культури виконує роль масовика-витівника при владі: у потрібний час забезпечити рослявих дівок у віночках із хлібом-сіллю, гопак чи щось ненав’язливо-симфонічне, залежно від обстановки. Навіть на масштабні ідеологічні проекти «а-ля рюс» не тягне. А коли намагається — виходить смішно і жалюгідно: картонні декорації і все той самий гопак.

Я не заперечую: можна й зовсім відмовитися від такого державного інституту як Міністерство культури. Я навіть готова припустити, що на діячах культури і мистецтва зникнення цього інституту позначиться позитивно: хто зможе, той виживе, хто не зможе — се ля ві, хоч як це сумно і жорстоко. Втім, хіба не в такому ж становищі вони тепер? Але чи знайдеться альтернативний спосіб підтримки тих «малих сих», які живуть виключно за рахунок держави, представленої у цьому випадку Міністерством культури?

Робота ж «культурних фондів» в Україні далеко не однозначна: вони теж затиснені рамками своїх програм, у них теж є «улюблені виконавці», далеко не завжди демонструють належний рівень професіоналізму в доборі проектів, не позбавлені смаківщини тощо. Не кажучи вже про те, що деякі «підгодовані» організації приловчилися писати не ті проекти, які вони об’єктивно можуть робити добре, а ті, на які оголошено конкурс. У результаті з’являється «професійна халтура». Зрозуміло, не від хорошого життя НДО кидаються на кожну копійку і намагаються поєднати свої можливості з вимогами конкурсу. Однак від цього не легше: кон’юнктура породжує халтуру, і та стає нормою, освяченою гучним ім’ям фонду. А обуреним завжди можна вказати на їхню обмеженість. Я не кажу вже про ті випадки, коли виконавці проекту відкараскуються звітами фонду, пускаючи гроші, узяті «під проект», на якісь свої позапроектні потреби. З одного боку, це проблема фонду, не здатного простежити за ефективністю використання своїх коштів, з другого — і це найцікавіший парадокс — НДО нерідко з більшою користю для себе і культури використовує гроші, які заощадила на проекті. Що втішає — на відміну від випадку з Міністерством культури, тут ідеться не про наші з вами податки, а про якісь чужі гроші. Тому тут ми з вами можемо цілком щиро сказати: як витрачаються ці гроші — проблема тих, хто їх дає.

Один артист — монолог, два — діалог, три — НДО

Можна рахувати чужі гроші, вкотре слухати про проблеми фінансування й імпотенції Міністерства культури, але набагато цікавіше подивитися в обличчя українському «третьому сектору», який діє на культурних теренах: адже в нашій ситуації НДО могли б стати вирішенням багатьох проблем. Це — в ідеалі — можливість і тиснути на владу, і прямо взаємодіяти з громадськістю.

Артистичних НДО в Україні не так уже й мало — це свого роду прикмета часу. Становище їхнє незавидне, як і решти НДО в Україні. На жаль, на «круглому столі», де побувала сила-силенна представників культурно-артистичних НДО, про це мало говорилося. Повною мірою присвятив свій виступ проблемам «третього сектора» хіба що директор Фундації ім.О.Ольжича Сергій Кот, сформулювавши основні побажання культурних НДО, виявлені в ході анкетування організацій — членів «Українського мистецького форуму». Основною проблемою для «третього сектора» залишається проблема фінансування і самозабезпечення. Статус «недохідної організації» в Україні передбачає відсутність навіть мінімальної статті доходів: проведення благодійних ярмарків, розпродаж власних виробів тощо — навіть у тому разі, якщо отримані кошти йдуть на статутну діяльність. Таким чином, НДО виявляються в корені нежиттєздатними і слабкими, оскільки повністю залежать від наявності благодійника та його настроїв. Держава такою політикою заганяє НДО в режим виживання, чим забезпечує собі відносний спокій: і елементи громадянського суспільства в наявності, і голову ніхто особливо не морочить — усі при ділі.

Тут артистичному «третьому сектору» і звернутися б по підтримку до нібито представленої ним «широкої громадськості». Та річ у тому, що в дуже багатьох артистичних НДО саме з «широкою громадськістю» і не склалося. І це, мабуть, для них проблема не менша, ніж фінансування: з одного боку, у багатьох артистів є внутрішня потреба у певній богемності, певному рівні захмарності і флері артистичного нонконформізму. І їх інколи цілком щиро ранить необхідність хай навіть «фондової» кон’юнктури. Але є в них і бажання бути почутими/побаченими/прочитаними — погодьтеся, дуже зрозуміле прагнення для артиста. А для цього потрібні кошти, що їх охоче дають фонди. Правда, фонди дають гроші, як уже було сказано, під проекти якогось певного штибу. А отже, треба відповідати. Між іншим, для деяких артистів «заробляння у фонді» стало звичайною практикою, яка поглинула, власне, ту «свободу творчості», що на ній акцентують апологети грантового типу фінансування культури. Так само як необхідність відповідати вимогам того чи іншого фонду — а зовсім не спроба донести щось до глядача — створює певний тусовочний принцип: бути «побіля фонду», брати участь у його акціях, бодай просто приходити на них «засвітитися», писати статті про «товаришів по фонду» тощо. Немає нічого неприродного в таких формуваннях, особливо для покоління артистів, які мусили «брати участь у житті» класу, школи, піонерського загону тощо — тобто, по суті, з дитинства тусуватися не з внутрішньої потреби у спілкуванні певного роду, а з якихось зовнішніх причин. Неприємно інше: для менеджерів тих чи тих програм фонду дуже швидко, скажімо, «сучасне мистецтво» починає асоціюватися з тією низкою імен, які представлені його власною тусовкою. У цьому не було б великої проблеми, якби існувало розмаїття фондів і, відповідно, тусовок. Але в нас їх не так уже й багато. А тому не лише фондам, а й нам, глядачам, доведеться вдовольнятися думкою, що сучасне мистецтво саме таке, а не інакше. Розрив між «тусовочним» сприйняттям і буденно глядацьким останнім часом стає дедалі хворобливішим — як для глядачів, так і для самих артистів: артист утікає від «темноти» обивателя до професійних суджень тусовщиків, які, втім, теж не завжди бувають щирими. І це посилює розрив між стараннями кожного окремого артиста й «темною» публікою, яка, хоч як це сумно, і є «мірилом культури».

Цікаво, що поліпшення свого становища НДО шукають... у держави. Парадокс цілком закономірний: якщо вони представляють культуру, то цілком природно очікувати державної підтримки, оскільки культура, безперечно, справа державної ваги. З другого боку, оскільки вони все ж таки НДО, їм нічого чекати від влади (яка в системі громадянського суспільства і представлена державою) — не стане влада сама копати собі яму, підтримуючи НДО на першу їхню вимогу. Сила НДО в громадянському суспільстві полягає в тому, що вони виражають інтереси різноманітних груп суспільства, а отже, і підтримуються ним як інструмент протистояння владі. Але, як було вже неодноразово помічено, у наших артистичних НДО із широкою громадськістю не склалося... Як вийти з цього зачарованого кола — вирішувати самим НДО. Тут їм, напевно, ніхто не допоможе, окрім них самих. Навіть фонди, у яких є і власні цілі.

Про вудки при безриб’ї

У цьому плані привертає до себе увагу саме організатор проекту «Реформування законодавства для забезпечення правової підтримки розвитку культури в Україні» — Міжнародний фонд «Відродження». Фонд уже встиг набути флеру культурного месіанізму в Україні — і не можна сказати, щоб це було зовсім незаслужено. Інша річ, що МФВ останнім часом також намагається подати себе флагманом українського «третього сектора» у принципі.

Судячи з озвученої Є.Бистрицьким пропозиції про створення «громадської ради при комітеті у справах культури ВР», фонд, можливо, намагається реалізувати нездійснену ідею «громадського парламенту» бодай у галузі культури. Непогана можливість для влади заручитися домашнім «гласом народу», з яким домовитися буде значно простіше, ніж із кількома тисячами незалежних НДО. Звісно, допомогти державі розібратися з власними проблемами — шляхетна мета. Але чи варто для цього жертвувати своїм статусом «громадської організації» і ставати придатком до комітету ВР? Чомусь в Україні навіть ті, хто називає себе «громадськими організаціями», упевнені, що домовитися з владою їм буде простіше, ніж заручитися реальною підтримкою громадськості.

Варто додати, що програма «Культура» фонду «Відродження» фактично перестає фінансувати безпосередньо артистичні проекти — ця звістка нещодавно повергла в розпач вітчизняних діячів мистецтв. На «круглому столі» Є.Бистрицький пояснив це рішення таким чином: «Ми більше не пропонуємо вам риби — ми даємо вам вудку». Це було б прийнятно у тому разі, якби в громадських організацій під носом була хоч благенька водоймочка з імовірною рибою. На жаль, водойми немає: організації, що ставили за мету насамперед проведення культурних акцій і створення, як висловилися автори дослідження, «культурного продукту», не мають більш-менш стабільних джерел коштів на статутну діяльність. І тепер, відповідно до логіки дій нашого «культурного третього сектора», артистичні НДО мають припинити виконання своїх програм, на які більше немає коштів, і зайнятися політикою. Втім, для України це не нове — ті, хто більше не може писати, ставити, знімати, малювати, грати тощо, нерідко йдуть у чиновники або в політики. З другого боку, українським громадським організаціям — передусім у галузі культури — не звикати займатися тим, на що дають грант. Дають на законодавчі ініціативи? Що ж, займемося ініціативами. А музи почекають...