Культура як капітал

Чим вимірюється економіка? Культурою. Чим вимірюється культура? Економікою. До усвідомлення такої аксіоматичної взаємозалежності країни Західної Європи прийшли ще чверть століття тому, коли почали підтримувати перші паростки підприємництва в культурі — незалежні музичні центри, дизайнерські майстерні, кіностудії тощо. Але глибоке розуміння того, що основною метою економічного розвитку є створення культурних цінностей і що культура виступає головним рушієм і показником економічних змін, з’явилося не так давно — в середині та наприкінці 90-х років минулого століття. «Безперечно, економічна діяльність сама по собі не є метою, але має цінність тільки тоді, коли сприяє людському щастю». Ці слова належать не діячу культури чи психологу, а професору економіки Цюрихського університету, відомому досліднику Бруно Фрею. Протягом останнього десятиліття були розпочаті серйозні дослідження культурного сектора та різних видів економічної діяльності, що його живлять і розвивають. Саме тоді ввійшли в обіг такі поняття, як «нова економіка», «творча економіка», «культурні індустрії», «мапа культурних ресурсів» тощо.

Україна включена в загальний європейський творчий процес і, більше того, відіграє в ньому помітну роль. Саме на цьому наголошували учасники третіх загальних зборів Організаційного комітету з питань культури Ради Європи, що відбулися в Страсбурзі 11—13 жовтня. Одним із питань зборів була реалізація проекту Ради Європи «Створення культурного капіталу», що в ньому Україна представлена найбільш чисельно порівняно з іншими країнами Європи — 15 пілотними містами і районами. Український досвід реалізації проекту був позитивно оцінений і схвалений на подальшу підтримку. Про що йдеться? А йдеться про напрацювання нових механізмів та методів культурного розвитку. Саме в Україні в рамках європейського проекту протягом п’яти місяців — із травня по вересень — відбулися три міжнародні навчальні семінари за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Британської ради в Україні.

Проблеми місцевого рівня національного значення

Кажучи про реформування культури, ми вкладаємо в ці слова широкий зміст. Це і необхідність реформувати традиційно успішні галузі, що нині переживають кризу — кінематограф, книговидання, музеї, театр, і нагальна потреба переглянути й трансформувати інструменти управління культурною сферою, інструменти фінансування та планування, і необхідність змінити підходи до збереження і примноження культурної і духовної спадщини, гармонізувати законодавчу базу, всебічно дослідити та зробити ефективною існуючу мережу культурних установ і багато іншого.

Британський досвід мистецького менеджменту, звичайно, не є панацеєю: як і будь-який інший досвід, він має і свої здобутки, і свої прорахунки. Але світова слава британських митців та британського мистецтва є яскравим свідченням того, що недоліків у британській системі все-таки менше, ніж позитивних аспектів. На превеликий жаль, сьогодні рівень присутності українського мистецтва на міжнародній арені аж ніяк не відповідає тому величезному творчому потенціалу, яким володіє Україна. Нашим спільним бажанням є виправити таку прикру несправедливість.

Роберт Брінклі,
Надзвичайний і Повноважний Посол Великої Британії в Україні

Але, мабуть, найголовнішим питанням є реформування культури на місцевому рівні, на рівні територіальних громад, де громадяни отримують базові культурні послуги (зокрема й ті, що гарантуються державою, згідно з Конституцією), де постійно проживають і працюють, тобто зазнають впливу навколишнього середовища, яке або надихає їх на самореалізацію, або ж спонукає шукати деінде інших, більш сприятливих умов. Пекучою проблемою сільських районів і малих міст України є відтік талантів, обдарованої молоді, фахівців, які їдуть до обласних центрів, столиці, а то й за кордон. Чи здатна культура переламати таку ситуацію, що веде поступово до соціально-економічного і культурного занепаду вказаних місцевих громад? Досвід багатьох європейських країн показує, що так — здатна, якщо ці реформи знаходять підтримку на місцевому та центральному рівнях, якщо вони здійснюються не всупереч, а в узгодженні з розвитком інших галузей, виступаючи ключовим компонентом стратегії загального розвитку тієї чи іншої громади.

Тривалий час у Німеччині ми не сприймали твердження про те, що культура може бути дотичною до економіки, до прибутку. Ми не звикли міряти економічними визначеннями такі поняття, як культурна чи духовна спадщина — тобто усе те, що є основою культурного розвитку. Тепер зрозуміло, що то була помилка. І ми досі засвоюємо уроки цієї помилки. Першими їх засвоїли німецькі бізнесмени: розширюючи ринки збуту своєї продукції або послуг, вони спершу презентують свою державу, інвестуючи чималі кошти у проведення мистецьких акцій — виставок, концертів, театральних вистав — у країнах, де мають намір працювати. А по-друге, бізнес підтримує німецькі музеї, художні галереї — той культурний продукт, який світ уособлює з Німеччиною. І тому німецькі концерни «Сімменс» чи «БМВ» асоціюють сьогодні з Німеччиною так само, як Гете чи Марлен Дітріх...

Дітмар Штюдеманн,
Надзвичайний і Повноважний Посол Німеччини в Україні

В Україні, як і багатьох інших постсоціалістичних країнах, так склалося, що мережа культурних установ, успадкована від радянських часів, майже повністю перебуває в компетенції місцевих громад. Ця мережа комунальних закладів культури і мистецтва, що утримуються за рахунок місцевих бюджетів, становить 45,8 тисячі одиниць, або 98,5 відсотка загальної кількості закладів культури України. Тобто культурна політика окремого регіону та держави в цілому найуспішніше має здійснюватися саме на місцевому рівні. Але тут і виникають проблеми, що їх місцевий рівень самостійно розв’язати не може.

Насамперед слід відзначити, що послідовна культурна політика, яка б системно оцінювала ситуацію, враховувала інтереси всіх суб’єктів та орієнтувалася на світові тенденції розвитку культури і суспільства, в Україні просто відсутня. Головним і незмінним пріоритетом політики, що провадилася в галузі культури України протягом останнього десятиліття, було збереження існуючої мережі закладів культури і мистецтва, і це в цілому вдалося за відносно невеликих втрат у кількості клубних та бібліотечних закладів. Але якою ціною? Старіння і руйнування клубних приміщень, віджилість бібліотечних фондів, що не оновлюються, відтік кадрів — ці та багато інших проблем є наслідком такого підходу, коли потужна мережа закладів культури, якій могла б позаздрити будь-яка західна країна, була, так би мовити, свідомо законсервована, без можливості для розвитку.

Ця негативна тенденція, на жаль, зберігається й досі. Місцеві бюджети змушені спрямовувати кошти з усіх програм, що стосуються розвитку, на покриття головних статей видатків, продиктованих існуючою політикою, — на забезпечення зарплати працівникам закладів культури та оплату комунальних послуг. Незважаючи на загальне збільшення обсягу фінансування культури з місцевих бюджетів 2003 року до майже 1 млрд. грн. (927 852 тис. грн. проти 646 тис. грн. у 2002 р.), трансферти з державного бюджету забезпечують у середньому лише близько 60% (!) потреб на зарплату працівникам культури, що утримуються з місцевих бюджетів. З’їдаючи левову частку ресурсів на фінансування культурної галузі, зарплата працівників культури водночас залишається найнижчою серед інших бюджетних працівників, а подекуди й досі становить 0,5 мізерної ставки. Зрозуміло, що таких доходів працівнику культури не вистачає й на елементарне виживання.

Загалом частка видатків місцевих бюджетів на оплату праці, нарахування, оплату комунальних послуг та енергоносіїв за підсумками 2003 року становить в бюджетах сіл 89,2%, селищ — 80,5%, міст районного значення — 66,9%, районів — 83%, міст республіканського (АРК) та обласного значення — 75,6%. При цьому слід відзначити, що більшість клубних закладів у сільській місцевості (в окремих селах понад 90%) не опалюється. Не треба бути економістом, щоб зрозуміти, наскільки загрозлива така тенденція для розвитку української культури в сучасних умовах.

Час мислити творчо

Як свідчать ті, хто став на шлях змін, головне сьогодні — навчитися мислити творчо, по-новому, шукати відповіді на незручні питання, визначати проблеми й інноваційні шляхи їх розв’язання. Понад рік експертно-аналітична група при комітеті Верховної Ради з питань культури і духовності працювала над проектом концепції державної політики в галузі культури на найближчі роки. Численні круглі столи та обговорення показали, що за цілковитої розбіжності поглядів, інтересів і підходів різних груп та суб’єктів культурної діяльності бракує якоїсь нової творчої ідеї, що від неї та навколо неї міг би початися узгоджений рух. Зрештою, розробники концепції запропонували такий проект політичних заходів, реалізація яких має закласти основи переходу на якісно новий рівень розуміння, формування та здійснення культурної політики, подолавши негативні тенденції, притаманні сучасній ситуації. Зокрема, це передбачає протягом трьох наступних років проведення наукового дослідження існуючих проблем на різних рівнях, широке національне обговорення актуальних питань культурного сектора, вивчення світового досвіду, напрацювання взірців кращої практики — моделей розвитку та ін. 8 жовтня нинішнього року Верховна Рада підтримала запропоновану концепцію як закон. А на початку року парламентський комітет з питань культури і духовності підтримав ідею практичного запровадження «Інноваційної моделі розвитку територій на основі ефективного використання культурних ресурсів».

Така модель (або моделі) має стати наслідком реалізації однойменного проекту, який завдяки зусиллям Інформаційно-аналітичного центру «Демократія через культуру» став складовою ширшого проекту Ради Європи «Створення культурного капіталу», про який згадувалося вище. Мабуть, уперше розвиток окремого міста чи району України безпосередньо пов’язують із тими культурними ресурсами, на які досі така щедра наша земля. Причому мова йде не про якийсь універсальний шаблон чи догматичну схему — радше про набір сучасних знань, підходів, методів, практик, інструментів, з допомогою яких окрема місцева громада зможе сама творчо сформувати найвигіднішу їй модель використання культурних і людських ресурсів. І то — в межах інноваційного проекту — з допомогою вітчизняних та міжнародних експертів, у співпраці з аналогічними місцевими громадами Європи.

Європейська практика свідчить, що успішний розвиток місцевих громад шляхом використання культурних ресурсів та створення культурних індустрій визначають три передумови. А саме: необхідність змін (кризова ситуація, що вимагає розв’язання; загроза занепаду міста чи району внаслідок економічної та соціальної кризи; небажання місцевої громади жити в існуючому становищі — відтік сил тощо); наявність людей, здатних генерувати зміни (у нас їх називають ентузіастами або реформаторами, хоч останнє визначення внаслідок припущених помилок, яких уникнути неможливо, здобуло трохи негативне забарвлення); і нарешті — готовність місцевої влади підтримати, а то й очолити такі зміни.

Якщо питання необхідності змін стоїть практично перед кожною місцевою громадою в Україні як питання її майбутнього, якщо й досі не бракує творчих сил, здатних виступити генераторами змін, то далеко не завжди місцеві керівники поділяють та підтримують ці зміни, а надто, коли вони виводять на перший план питання культурного розвитку.

Саме ця умова стала пробним каменем для пілотних міст і районів: ініціатива мала йти від міського чи районного керівництва. У підсумку було відібрано 15 учасників — 8 міст і 7 районів із 10 областей України. А саме: міста Бердянськ, Ніжин, Конотоп, Прилуки, Вознесенськ, Слов’янськ, Бровари, Путивль та райони Кременчуцький, Решетилівський і Хорольський Полтавської області, Мелітопольський (Запорізька область), Радехівський (Львівська), Володимирецький (Рівненська) і Гусятинський (Тернопільська область).

Проект Ради Європи здійснюється в трьох основних напрямах діяльності: складання мапи культурних ресурсів та їх оцінка, розвиток культурних ресурсів і культурних індустрій та створення агентств культурного розвитку на місцевому, національному та міжнародному рівнях. «Створення культурного капіталу» — перший такий широкий проект Ради Європи в культурній сфері, що здійснюється в Україні, тому має особливе значення і дуже важливий для нас. Відмінність його полягає в тому, що він звернений не тільки безпосередньо до місцевих громад, сприяючи їхньому культурному та економічному розвитку, а й до місцевих виробників культурного продукту, даючи їм можливість виходу на національний та міжнародний ринки. Важливим інструментом у цьому стане електронний культурний портал, що поєднає між собою мережу партнерських громад різних країн Європи.

Створення культурного порталу дозволить будь-якому місту чи містечку України, митцям, які в ньому працюють, молоді, що там мешкає, культурним установам та організаціям легко вийти на світові обшири і ринки культурної продукції. Власне кажучи, культурний портал означає мережу інформаційно-культурного обміну, мережу окремих культурних порталів. Кожне місто чи район — учасник проекту зможе генерувати свій культурний портал, що являє собою ефективну операційну систему, яка дозволить місту поширювати про себе інформацію, надавати послуги та пропонувати свої культурні, туристичні та інформаційні продукти на регіональному, національному і міжнародному рівнях. Таким чином, створення мережі культурних порталів, з одного боку, дозволить сформувати єдиний національний інформаційно-культурний простір через систему інтранет — внутрішнього зв’язку порталів; а з другого боку, інтегрувати цю систему через мережу Інтернет у світовий простір. Активна підтримка з боку Ради Європи гарантує, що така віртуальна брама не тільки відкриється для України, дозволяючи їй вступити в європейський культурний простір, а й стане привабливою для Європи, щоб увійти в Україну.