КУЛЬТУРА НА РУЇНАХ ІМПЕРІЇ

Дружний, сімейний «союз нерушимий», вибухнувши, придушив під своїми уламками все: гарне й погане, матеріальне й духовне, цінності й підробку. А тепер, коли світ соціалізму до кінця зруйнований, ми озираємося навсібіч і аналізуємо. На думку приходить хрестоматійна фраза з «Анни Кареніної» Толстого: «Всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, кожна нещасна сім’я нещаслива по-своєму». Справді, раніш усі братерські республіки в «щасті» своєму були схожі одна на одну, намагалися стати «рівними серед рівних». Однодумність, одноманітність, єдність програм, дій, позицій. Зараз, коли єдино єдиним для всіх стала криза, скрізь вона — «своя», індивідуальна й кожна республіка-держава намагається знайти свій власний вихід.

Культура переживає загальну кризу гостріше, ніж інші сфери діяльності. І пояснюється це гранично просто: культура в усіх її різноманітних проявах (естетичних, творчих, виконавчих, виховних, оціночних, пізнавальних, психологічних, етичних, соціальних, нарешті, політичних) нерозривно пов’язана з людиною. Поза людиною немає культури. Криза людини є криза культури.

У нинішньому суспільстві, яке дедалі більше розпадається й розшаровується, культура також набуває рис уламків. Свідомо не вживаю слова «мозаїки», оскільки мозаїка в остаточному підсумку, складаючись, створює цілісний образ. Актуальна культура позбавлена цілісності. Однак не в плані старої ідеології, яка створювала ілюзію цілісності, а через роздробленість, відсутність контактів між різними проявами культури. Поза сумнівом, аналогічне відбувається не лише в нас, а й в інших республіках. Однак процес, що розгортається на наших очах у Вірменії, дозволяє узагальнювати сміливо. І недостатньо лише констатувати те або інше становище в культурі, важливіше його осмислити.

Немов позбавлена єдиного нерва, культура втратила характерну для неї пружність, пластичність своєї форми. Вона стала млявою, аморфною. І найголовніше лихо, що в культурі поступово відсікається перспектива, спроможність подальшого розвитку. Якщо час від часу й відбуваються імпульсивні сплески в окремих її сферах, то на інші вони не поширюються, оскільки кожна з них існує ізольовано. Проте річ саме в тому, що культура знаходить необхідну їй динаміку лише у випадку взаємозв’язку акцій у різних сферах, а не їхній відчуженості. Замість необхідних культурі центробіжних, консолідуючих тенденцій у нас розвивається різноманітна сепаратизація. Зіштовхуються, стають непримиренними різні точки зору.

Індивідуалізація, інтерес виключно до своєї справи дробить культуру. Цікаво, що при цьому майже всі «дійові особи» сепаратистських проектів акцентують своє ледь не жертовне принесення на вівтар нації й культури. А коли провінціалізм накладається на відсутність фахових знань, картина стає ще більш трагічнішою.

Святе поняття — національна культура. Хіба не може бути сучасної національної культури, тобто однаковою мірою й автентичної, і зверненої до сучасного світу? І що таке збереження автентичної культури? Як її консервувати? Чи можна через століття, через тисячоліття, у зовсім інших умовах повторити функціональність елементів, запозичених із давнього художнього світу? Так, ми повторюємо, базуючись на чиїйсь науковій фіксації, графічному запису і, зрештою, інтерпретації, проте не можемо не враховувати, що ми — суб’єкти сучасності — відтворюємо чи імітуємо лише чиєсь уявлення про пам’ятну епоху, але не саму цю епоху.

Культура, попри її «уламкість», життєздатна в силу своїх внутрішніх ресурсів. Це означає, крім іншого, що вона не замикається рамками одного історичного простору. Минуле відкриває майбутнє. Проте в нинішньому переверненому світі навіть ця істина стає предметом суперечки. Як сумно спостерігати за деякими ура-патріотичними «фахівцями», які перекреслюють все ХX століття в розвитку вірменської культури, не бачачи в ній досягнень. Обстоюючи нібито чистоту національної культури, вони, по-перше, плутають дві різні культури — народну й професіональну, а по-друге, схильні сприймати культуру немов якусь музейну вазу.

Розбивши стару соціальну спільність, яка деякою мірою підтримувала міжкультурну циркуляцію (інше питання, наскільки глибоко й правдиво це відбувалося), ми відмовляємося від спільності взагалі, прирікаючи себе на новий абсурдистський експеримент. Гасла про створення «вірменського мистецтва, яке потрібно нашому народові», мають коричневе забарвлення. Місцеві нацпатріоти, по суті, повторюють сумно відомі дії російської «Пам’яті» та подібних до неї організацій.

Загальносвітові процеси, як і процеси в культурі, розвиваються шляхом консолідації та інтеграції. Показово, що ще на початку 90-х років під егідою ЮНЕСКО в Парижі пройшов міжнародний симпозіум «Музики світу», де йшлося про новий глобальний тип світової цивілізації. Показово й те, що симпозіум був присвячений народній музиці — художній творчості, що бореться за збереження й консервацію традицій. І народна музика піддається міжкультурному впливу в силу певних історичних причин — масового переселення, часткової міграції, асиміляції й етнічних змішань. Професіональна ж музика за своєю природою міжкультурна. Адже будь-який музичний твір так чи інакше конвенціональний, він має відношення до того, що було чи є у світі мистецтва. Крім того, твір «залежить» від усіх інших проявів музичної культури — виконання, розповсюдження (пропаганда музики, включаючи радіо й телебачення), усвідомлення (музична критика й наука), соціальної оцінки і т.п.

Чи можна казати, що нині ми якось наближені до такого ідеалу? На жаль, ні! Культура нашого народу переживає важкі часи. Вона роздрібнилася, загубила свою цілісність і підпорядкованість усіх ланок. Однак пригадаємо, як дбайливий майстер Сергій Параджанов із битого скла й уламків робив диво — створював нове мистецтво. Параджанова немає, але його гени, як і гени інших титанів національного духу, живуть у нашому народі. Живе дух і одного зі світових посланців національної культури Арама Хачатуряна. Наближається його столітній ювілей. Однак чи готові ми сьогодні змусити світ усвідомити цю знаменну дату як свято музичного співтовариства?

Хачатурян, Комітас, Спендіаров, Бабаджанян, Тертерян і багато інших є художніми символами вірменської культури XX століття. Не випадково ми назвали імена композиторів, оскільки саме композитор перебуває в авангарді національної культури. І Вірменія завжди цим славилася. Композиторська творчість була камертоном культури, вона визначала рівень цивілізації.

Зараз у Вірменії ми переживаємо очевидний підйом у галузі виконавчого мистецтва, що виражається насамперед у кількості концертів, фестивалів, різноманітних музичних бенефісів, хоча нерідко за всім цим немає якості справжнього мистецтва: точне відтворення нотного тексту ще нічого не вирішує. Якщо на чолі культури немає творця, про її цілісність говорити не доводиться. Правда, ми можемо встати на позицію тих країн, у яких акцент робиться лише на виконавчій культурі, й її розвиток підтримується зарубіжними музикантами. Приміром, Іспанія та Португалія, у музичне життя яких вносять свою лепту й наші співвітчизники. Хоча не хотілося б, щоб вірменська культура стала такою. Протягом майже півтора століття в галузі композиторської творчості йшов важкий процес набуття. Завдяки йому ми ввійшли у світ як складова частина загальної світової цивілізації, і тепер не маємо права втрачати свій потенціал. Навіть на руїнах імперії треба шукати нові шляхи. Вони можуть бути знайдені, якщо казенно-державні інститути на кшталт Міністерства культури та Вірменської філармонії, а також Спілка композиторів, яка існує сьогодні лише номінально, спільно з різноманітними приватними організаціями й ініціативами розроблять єдину стратегію дій порятунку композиторської творчості.

Феномен культури нерідко сприймається як якийсь ідеал — ідеал минулого, приміром, чи майбутнього. Сьогоднішня дійсність, перетворивши нас на «принижених і ображених», сильніше підкреслює справедливість ідеалістичного існування культури: завтра ми будемо відповідати за сьогодні. А коли так, то спробуємо її зберегти.