КРИЗА СВІДОМОСТІ

Саме так — «криза свідомості» — схарактеризував сьогоднішній стан державної підтримки книговидання голова парламентського комітету з культури Лесь Танюк. Є багатосторінкова Держпрограма розвитку національного книговидання, але поза грантами — бюджетними, приватно-іміджевими чи іноземними — книжки майже не виходять. Є Держкомітет з інформаційної політики, та український книговиробник відходить у все глухіший кут етнокультурної резервації. Є кілька указів Президента країни щодо полегшення буття української книжки, та вони потрапляють в інформаційно-технологічний вакуум і там, безголосі, конають. Павло Загребельний називає це «національною книжковою самодіяльністю». Коли такий вигляд має прибуткова у всьому світі економічна галузь — то це насправді криза державної свідомості.

На відкритті вересневого Московського книжкового ярмарку міністр друку РФ М.Лєсін зарахував книгобізнес до трьох найбільших економічних потуг сьогоднішньої Росії. Прем’єр М.Касьянов, що стояв поруч, задоволено кивнув головою і, своєю чергою, поділився національною гордістю: до кінця року в Росії вийде 60 тисяч назв книжок — таким чином, кожна двадцята книжка у світі буде російською.

Російським книгарям затісно у власних митних просторах. Експансія на довколишні російськомовні терени стала пріоритетом уряду Російської Федерації, який нещодавно ухвалив цільову програму «Русский язык», спрямовану на «поддержку и развитие русского языка как явления культуры и средства общения на территории России, а также на территории стран СНГ и Балтии». На досягнення зазначеної мети асигновано 50 мільйонів бюджетних рублів.

Спокусливо заярликувати цю акцію як політично-пропагандистську, якби не ретельний, справді науковий підхід росіян до мовної та ментальної експансії. Погляньмо лише на сьогорічні книжкові новинки, що здійснюють фаховий маркетинг розповзання ідейного рускоязичія: В.АЛПАТОВ. «150 языков и политика: 1917—2000. Социолингвистические проблемы СССР и постсоветского пространства»; «Психосемантический анализ этнических стереотипов: лики толерантности и нетерпимости»; «Национальные истории в советском и постсоветском государствах»; «Мифы и мифология в современной России» і зовсім свіжа — С.КОНСТАНТИНОВ, А.УШАКОВ. «История после истории. Образы России на постсоветском пространстве», де, зокрема, українська рецепція російської історії ґрунтується на аналізі нашої преси, численних інтерв’ю політиків, партійних програм, соціологічних опитувань, історичних праць та шкільних підручників.

Росіяни сумлінно вчаться на власних колонізаторських помилках. Бо «п’ятою колоною» ще треба вміти керувати. І коли тамтешні політики послуговуються точним знанням колективної психології українців, здобутим з допомогою такого інструментарію, то реакції наших «патріотів», що ґрунтуються на міфологізованому «знанні», просто не можуть бути адекватно-ефективними.

Коли на «круглому столі» з кризових проблем українського книговидання, що відбувся на недавньому форумі видавців у Львові, практики стривожено аналізували агресивні (щодо українського ринку) новітні російські книжкові технології, присутній тут-таки заступник голови Держінформполітики Віталій Абліцов (якому доручено відповідати за галузь) весь час нетерпеливився: досить про Росію — давайте про Україну.

Давайте. Український книжковий ринок — сьогодні поняття переважно географічне. Його гуманітарні сектори повністю окуповані російським книжковим бізнесом. Вітчизняні видання з інтелектуальної проблематики витісняються на маргінеси через ринковий статус-кво: помітно нижча ціна на адекватне російське видання у значно привабливішому художньо-поліграфічному виконанні. Інтелектуальні пропозиції російських книжників зазвичай випереджають українські спроби заповнити філософські, психологічні, культурологічні, загальноісторичні, економічні чи суспільні книжкові лакуни. Відтак утворюється аура вторинності всього, що видається українськими книжниками в царині гуманітарної проблематики. Гроші наших покупців ідуть на розширене відтворення російського книжкового бізнесу (за даними Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів, щороку в Україні продається завезених з Росії книжок, щонайменше, на 50 мільйонів доларів; і це становить близько 92% усього продажу книжок в Україні).

Більшість виданих у нас книжок не стають масовими культурними подіями через відсутність інформаційної інфраструктури. Тому їхній комерційний успіх апріорі проблематичний на тлі руїнної системи книгорозповсюдження. Книжка на складі — чи це благо для суспільного інтелекту? Можливо, якщо оперувати маніловським інструментарієм й ігнорувати агресивні тенденції деукраїнізації книжкової справи. Якщо сповідувати загумінкову автаркійність і засадниче неприйняття чужого досвіду.

31 грудня ц.р. спливає термін дії пільг для російського книжкового бізнесу, передбачений законом про держпідтримку книговидання. Саме цей закон за п’ять років чинності перетворив книгарство Росії на потужну економічну галузь, і тому у спеціальній пресі запанували апокаліпсичні настрої. «Если убрать существующие льготы, то цена на книгу автоматически возрастет на 80—100%… Это похоже на эксперимент типа «А что будет, если пережать сонную артерию?»... Если сейчас издатели могут позволить себе выпускать культурно важные книги, то увеличение себестоимости даже и на 5% выведет таких издателей за пределы рынка... Как при этом может измениться ассортимент, догадаться нетрудно: гурманам в «Макдональдсе» рассчитывать не на что… Мы все превратимся из России в «даблю, даблю, даблю, точка, ру».

Відчитування такого розпачу здатне викликати в українського книгаря хіба що напад шизофренічного сміху: у нас книжкова сонна артерія не перетиснута — перерізана. Нам нічого втрачати, бо цивілізованого книжкового законодавства не мали й не маємо. Нещодавно підписаний Президентом України закон про пільги книжковому бізнесу має такий єзуїтський виклад, що наші видавці ладні відмовитися від проголошених «пільг» і працювати далі в умовах, які їхнім російським колегам поки що увижаються лише в нічних кошмарах.

Книжкова Росія панічно боїться перетворитися на безкнижкову Україну. Там, на відміну від наших «інформполітиків», розуміють, що «книга остается базовым арсеналом воспроизведения исторической памяти народа». І тому навесні створено Російський книжковий союз на чолі з потужнім лобістом С.Степашиним, колишнім російським прем’єр-міністром, а нині головою Рахункової палати Держдуми.

РКС об’єднав найбільших видавців Росії, включно з трьома «китами» — «АСТ», «ЭКСМО», «Олма-пресс» — та московською суперкнигарнею «Библио-Глобус». За неофіційними даними, в організації акумульовано один мільйон доларів. «Средства будут привлекаться под конкретные проекты по трем основным направлениям — юридическое, PR, исследования рынка». Президент РКС пообіцяв російському книжковому люду, що «льготы скорее всего на три года продлятся. Но для этого надо серьезно поработать».

«Серйозно попрацювати» по-степашинськи — це зовсім не те, що наші депутатсько-адміністративні садомазохістські плачі про «занепад української книжки». З кінця минулого року російське книжкове лобі (яке три роки поспіль успішно блокує намагання федерального уряду позбавити книговидання пільг) опрацьовує новий закон про держпідтримку книгарства — саме на це натякав Степашин. Міністерство друку розглядає способи допомогти книгарям звільнити від податків корпоративні кошти на рекламу. Франкфуртський книжковий ярмарок після переговорів з російським міністром друку Лєсіним ухвалив сенсаційне рішення — оголосити 2003-й ярмарковий рік роком Росії у Франкфурті. Це означає майже автоматичний потік інвестицій у російську літературу. А сенсаційність цього рішення в тому, що Польща, наприклад, лобіювала «свій» рік аж десятиліття.

Бомбою на першому з’їзді РКС пролунала прогностика заступника міністра друку В.Григор’єва (колишній директор елітного видавництва «Вагриус»): «Как представителя правительства России меня многие не поймут, но пройдет два-три года, и РКС вполне сможет заменить собой Министерство печати, эта структура будет просто не нужна».

Здається, українському книгарству Держінформполітики не потрібен уже сьогодні. Бо хоч би за що тут узялися — всюди п’ять пальців войовничого дилетантизму. Та ще й — іменем держави. На згадуваному львівському «круглому столі» пан Абліцов просто шокував видавців, заявивши на пропозицію не ототожнювати себе з державою: поки ми на цих посадах — ми і є держава. Довелося розтовкмачувати чиновникові, що він — лише державний службовець, тобто найманий платниками податків працівник, що має денно і нощно пильнувати саме їхні приватні інтереси (бо реалізація тих інтересів — і є економічне підґрунтя держави). Так, для прикладу, як дбає естонський уряд, заснувавши на підтримку національного книгарства фонд «Культуркапітал», бюджет якого формується з прямих надходжень від акцизу на тютюн (3,5%), алкоголь (3,5%) та азартні ігри (30%). Але ж то треба цікавитися чиїмось досвідом…

На серпневій київській виставці «Книжковий сад», влаштованій Держінфомполітики разом з Асоціацією поліграфістів, побував посол Росії В.Черномирдін. Походив, подивився — і сказав єдине: как это прекрасно! І не втямки було організаторам, що пан посол не так виконував приписи протокольного етикету, як щиро радів: показана українськими чиновниками вбогість українського книговидання стовідсотково засвідчувала: вкладати російські гроші в розвал нашого ринку далі вже не потрібно, московські видавці можуть почуватися тут як удома. «Как это прекрасно!».

— Та досить про Росію, — каже пан Абліцов, — давайте про Україну…