«Країна мрій». Музика і слова народні...

Наскільки можна судити, у столиці стало на одну місцеву визначну пам’ятку більше — етнофестиваль «Країна мрій», що народився торік, нині святкував свій день народження зі значно ширшим розмахом: три фестивальних дні були насичені подіями до такої міри, що наприкінці заходів уже неможливо було згадати, бодай фрагментарно, все побачене за день.

Рік тому проект музиканта Олега Скрипки був явно опозиційним, а тому не особливо бажаним для міської влади. Втім, він відбувся й тоді, тільки левову частку витрат торішнього фестивалю покривав фонд «Україна 3000» Віктора Ющенка. Тепер же фестивалю було дано «зелене світло», фінансуванням зайнялися всілякі міністерства й один великий мобільний оператор. Розмах справді вражав: сім сценічних майданчиків, один із яких — велика сцена, обладнана освітлювальною та звуковою апаратурою, щільний графік усіх трьох фестивальних днів, кілька дуже відомих імен та колективів, окрема дитяча програма з участю фольклорних колективів і народних умільців, Алея майстрів, де представлено мистецтво вишивки, гончарство, розпис по дереву й кераміку, шкіряні вироби та кування металу... І все ж фольклорне дійство «Країна мрій» залишило після себе двоїсте враження.

Вдаримо фольклором по поп-музиці
та безкультур’ю

Що й казати, сама ідея організувати на Співочому полі літній фестиваль народної (у справжньому розумінні цього слова) музики, танцю та ремесел, цілком виправдавши нарешті назву місцевості й звільнивши її від жахливих децибелів попсових заходів, — безумовно хороша. Та й від гротескної шароварщини, яка настільки ж смішна, наскільки й награна, організаторам вдруге вдалося утриматися. Люди в різноманітних вишиванках, чудесних крайках, національних українських костюмах і з мальованими обличчями, які ніби зійшли зі старовинних фотографій, — як влучно зауважив один мій колега, із такими людьми не страшно й країну будувати... Та хіба тільки українські традиції — організаторам удалося привезти на київські схили чудовий грузинський колектив «Басіані», заводних угорців «Ештенас», ансамбль «Вільнеле» з Литви. Втім, їм було відведено час для виступів тільки в денній програмі. А після 19.00 на Великій сцені починалася основна частина — виступи колективів, які іменують себе то етнороковими, то просто етнічними, а то й узагалі фольклорними, але так чи інакше оформлених у строкату «упаковку» погано поставленого сценічного звуку. Саме на цю частину програми було кинуто основні сили. Треба сказати, не обійшлося без справжніх відкриттів — наприклад, таким для мене став молдавський колектив «Тригон». Хлопці грають разом із 1992 року, об’їздили з гастролями півсвіту і вже щось навіть завоювали, але у фестивальній афіші їм випало дуже невигідне, щоб не сказати — недостойне, місце: виступати в перший, та ще й будній фестивальний день практично на розігріві — задоволення, прямо скажемо, невелике. Тим більше — для музикантів такого рівня і з таким шаленим джазово-фольковим репертуаром. Сорок хвилин задоволення, хай навіть попсутого невдалими екзерсисами звукоінженерів, було явно замало для насолоди. Але молдаванам більше не виділили — їх змінив камерний вінницький колектив «Очеретяний кіт», який просто «загубився» після балканських мотивів і потужної енергетики. За традицією, кожен вечір завершували «господарі» — українські колективи. У п’ятницю це був «Тартак» у його традиційному форматі.

Нерівномірний розподіл публіки впав у вічі вже наступного дня, коли на крутих зелених схилах усілися буквально полчища слухачів. Цього вечора очікували виступу двох українських команд — «Гуцул Каліпсо» з Чернівців і столичних «Гайдамак», але люди обізнані називали інший колектив — «Red Cardell», французьких гостей фестивалю й абсолютно фантастичних музикантів. Їхній стиль — це унікальний мікс, неймовірна суміш року, бретонської музики, етнічних наспівів, плюс надзвичайно потужна енергетика і та простота, яка не часто, але межує з геніальністю. Троє французів із європейським спокоєм і невимушеністю майже годину заводили публіку своєю програмою, навіть не замислюючись над тим, буде вона «драйвовою» за визначенням чи ні. Для їхньої музики ця планка «не працює». Зате вітчизняні «зірки» досить помітно намагалися дотримуватися провінційних стандартів, підганяючи програми під публіку. Не брехатиму — не всі, але й цього було досить, щоб, як то кажуть, відчути різницю.

Закривали фестиваль автентичної (цитую прес-реліз) музики бандурист Роман Гриньків, абсолютно попсовий, на суб’єктивну думку автора, колектив «Мандри», який протягом години розважав натовп не дуже оригінальними обробками народних пісень у поєднанні з власною творчістю, східна красуня Севара Назархан з Узбекистану (там співачка народилася, але тепер працює в Англії з відомим музикантом Пітером Гебріелом, який за сумісництвом також і її продюсер) і, звісно ж, герої дня, група «Воплі Відоплясова», соліст якої Олег Скрипка заслужено носить титул заводія всього цього національного свята на Співочому полі.

Про що мріє Олег Скрипка...

Країна мрій, за Скрипкою, — це те місце, де минуле органічно поєднується з теперішнім, а отже, і з майбутнім. Яке, внаслідок такого своєчасного синтезу (коли ще не остаточно втрачено традиції минулого), напевно буде прекрасним.

Але не все так просто й гладко, і насамперед тому, що бачення «Країни» організаторами не зовсім збігається з реальністю. Обов’язково знаходяться скривджені — на кшталт талановитого маленького кобзаря Данила, якого не включили в програму виступів на «кобзарській сцені». Потім — суто організаційні складнощі на кшталт вибивання дозволів на торгівлю на території Поля і сила-силенна інших проблем, які помітні після трьох фестивальних днів.

Планувалося представити на фестивалі не тільки музику, танці та народні ремесла, які було зібрано на Алеї майстрів (кування, ліплення, розпис по глині, виготовлення старовинних українських ляльок із соломи тощо), а й національні кухні, однак втілилося це у вигляді одного індійського кафе й індійського ж намету з одягом і липкими солодощами, а також у незліченній кількості яток із пивом та чіпсами, які, вочевидь, є основним раціоном кожного свідомого українця. При цьому сам Скрипка неодноразово називав «публіку з пивцем», яка прийшла «на дармачка» послухати музику і накачатися градусами, небажаними гостями.

Більше того, у небідних організаторів фестивалю на все вистачило грошей, окрім... туалетів. Мабуть, у країні мрій про земні потреби й гадки не мають, а хто мріяти не вміє — для тих місцеві, як завжди колоритні зручності в кількості одна штука на багатотисячний натовп.

Ну, а найдивніше — це те, що деякі достойні колективи, на кшталт тих-таки «Басіані», залишилися за бортом вечірніх шоу. А Олег Скрипка наголошував же, що це фестиваль автентичної музики, — і тоді не зовсім зрозумілий такий поділ: увечері грають колективи «концертні», тобто розкручені, акустичні, а вдень — ті, хто простіший?

Наступна подорож у «Країну мрій» відбудеться через рік. Не виключено, що вона стане платною й коротшою — два дні замість трьох. Практика довела, що по буднях Співоче поле не збирає й третини тієї аудиторії, яка приходить сюди у вихідні. Крім того, таким чином організатори планують додати фестивалю соліднішого статусу — мовляв, там, де гроші платять, публіка відповідальніше поводиться. Тоді й зручності з’являться, і організаторам буде простіше. Ось тільки мені здається, що сама сіль ідеї неминуче розчиниться у грошових одиницях — щось на кшталт платного входу в рай... І хай навіть цей рай дуже і дуже земний, недосконалий і короткочасний — хіба так уже зле, що люди звикають до хорошого? І приходять сюди з дітьми та друзями, беруть участь у конкурсах, ліплять, малюють, вишивають і плетуть, дізнаються і згадують. І починають пишатися своїм корінням та традиціями.

Мінус на мінус дає плюс — це незаперечний факт. Але тут мінус на плюс усе ж таки дає плюс, хоча й не беззастережний. І якщо натхненникам і хранителям фестивалю вдасться утримати баланс і не створити прецедент автентичної попси — я перша їм буду вдячна. Бо нам є що берегти. І є що втрачати.