Край сезону

Блог-підсумки сезону: театральна реформа і міна під неї в Конституційному суді; стратегія Гройсмана щодо децентралізації знаходить несподіваний вияв у театрі; режисер сезону, найкраща роль сезону; нерухомість на Банковій як привід до розподілу квадратних метрів ще й на користь незалежних театрів.

У театральному середовищі давно відмовилися від слів "кінець" і "останній". Тобто вже якось недоречно казати "кінець сезону", "остання роль". Суцільний - край. Крайня роль, крайній сезон, крайня премія.

Край - багатозначне слово, й на театральну тематику воно справді доречно лягає, коли намагаєшся, долаючи обставини, сформулювати цей блог із суб'єктивними підсумками сезону, що минає. "Край, мій рідний край, пісенний край завзяття і труда, ти, моя любов, ти, рідна матінко, моя земля". Сезон був насичений - фестивальний, касовий, креативний, антрепризний, інноваційний, неспокійний, результативний, не ідеальний, але живий. І ось про що згадалося насамперед.

Ревізіонізм

Тим часом як художні керівники підбивають касові збори та формують плани на новий сезон, під театральною галуззю рідного краю наразі тікає міна уповільненої дії. І міститься вона, де б ви думали? В Конституційному суді України. Там упродовж сезону неодноразово поверталися до розгляду справи про можливе скасування так званого закону про контрактну систему в культурних закладах - так би мовити, титульного досягнення реформаторської діяльності у сфері культури. Закон, далебі, не бездоганний, і в нього є багато опонентів. З іншого боку - цікаво уявити катавасію, яка зчиниться, коли Конституційний суд його скасує. І що тоді? Назад, у прекрасне минуле? Чи що? З приводу контрактів відбулося вже не одне засідання. Куди гойднеться маятник, мені поки що важко сказати.

Єдине, що знаю, - доповідачем у театральному питанні виступив юрист, котрий серйозно займався й питанням перенесення виборів. Тобто кадрові пригоди в театральній галузі автоматично прирівнюються до найвищого політичного ралі - зокрема в структурі Конституційного суду. Отже, вже в новому сезоні, очевидно, розвидниться і буде зрозуміло, як театралам жити далі: кріпаками в штатах чи вільними митцями з адекватними контрактами.

Децентралізація

Навряд чи вищий розум Кабміну міг сподіватися, що стратегія децентралізації знайде несподіваний ефективний вияв у царині українського театру. Так чи інакше, але сезон продемонстрував приховану тезу "Геть від столиці!", без негативного підтексту. А суто ситуативно. Так сталося, що надзвичайно привабливі прем'єри сезону мають прописку не київську, а харківську, одеську, львівську, івано-франківську. І це не може не тішити. Вся Україна - наш театр. Живімо в ньому, не помираймо в ньому, перемагаймо в ньому!

Щиро зазначу, що за звітний період утвердив себе якісною театральною столицею файний Львів. Десятки театралів не шкодують сотень гривень на валютний інтерсіті імені Омеляна, аби завітати на день-вечір до міста Лева й переглянути гучні постановки - "Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи" від прекрасної Рози Саркісян у першому театрі, "Лоенгрін" у Львівській опері, "Перехресні стежки" від символіста й ніцшеанця Івана Уривського в Театрі імені Леся Курбаса, а ще ж є перформативні дослідження української реальності в Театрі імені Лесі, а ще ж є структурний генотип "театру корифеїв", тобто стала репертуарна палітра заньківчан.

opera.lviv.ua

Отже, у Львові ніби одночасно поселилися різні часові й стильові формати театру - від прадавнього до актуально-ядучого. Хоч бери й переселяйся туди, де асортимент на всі смаки.

Найкраща чоловіча роль

Хай вибачать мені чудові столичні актори, але пальму першості на скрижалях цього суб'єктивного блогу все-таки віддам не киянину, а, знову ж таки, львів'янину. Чудовий актор Олег Стефан довгенько сидів-сидів і таки висидів коронну роль в репертуарі рідного театру імені Леся Курбаса.

Це Валеріан Стальський у "Перехресних стежках" Івана Франка. Роль-магніт, чарівний кристал, який щоразу відкриває якусь нову грань у цьому фатальному персонажі - живодерові, душогубу, меланхоліку, святому й антихристу. Стефан грає пригніченого Сальєрі через моцертіанські ритми, - а це вищий пілотаж. Інколи під час цієї вистави трапляється диво. Сценографічні церковні вітражі, які вигадав режисер, подекуди висвітлюють в образі Стальського - силуети фігурок майстра Пінзеля: той самий профіль, та ж загостреність рис обличчя. Коло замикається, магія театру не має кордонів і не знає пересторог.

Загалом, ця вистава, а також "Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи" в Першому театрі, а ще - "Гамлет" у Харкові (про нього чудові відгуки), а ще - "Скапен" у Чернігові (також чудові відгуки критиків), і, безумовно, "Лоенгрін" (львівська гіперєвропейська бомба від Василя Вовкуна та його німецьких друзів) - серед найкращих постановок минулого сезону на театральній мапі України.

Головний режисер сезону

А ось і не вгадали. На мій погляд, таким режисером міг би вважатися Максим Георгійович Голенко - трудоголік, багатоверстатник, провокатор і раціоналізатор, неспокійна душа. Те, що він ставить дуже багато і майже всюди, - ще нічого не означає. Багато розуму для цього не треба. Важливіше те, що ставить якісно - і різне по-різному. Від соціальних перформансів на кшталт "Жінко, сядь" у Дикому театрі до бродвейського ревю "Біла ворона" в Національній опереті, від бабелівського полотна "Закат" у Миколаєві - до непманської трагікомедії "Зойчина квартира" в Театрі на Подолі. Молодець, одне слово.

Метаморфози у франківців

ft.org.ua

Перед'ювілейний, 99-й сезон у першому драматичному театрі країни, на мій погляд, явив цікаву закономірність - природну, елегантну зміну акторських поколінь. На перший план виходять ті, хто ще вчора грав хлопчиків та дівчаток, зайчиків та побігайчиків. А відтепер - Дмитро Рибалевський, Олександр Печериця, Анжеліка Савченко, Дмитро Чернов, а також нова прийдешня когорта (Христина Федорак, Іван Шаран, Павло Шпигун, Марина Кошкіна) можуть на своїх плечах гідно утримувати репертуар великої і камерної сцен, не штовхаючись ліктями. Старше покоління - теж молодці. Майстерність та енергію продемонстрували у прем'єрі "Сторонні серед нас". Отже, все йде за планом.

Кадрові перестановки сезону

Гучна і найбільш обговорювана подія сезону - зміна керівного складу в Театрі драмі і комедії на лівому березі Дніпра. Власне, механізм цієї зміни згодом міг би ввійти до підручників з історії нового українського театру. Коли, об'єднавши зусилля, двоє молодих людей (Стас Жирков, Тамара Трунова) прорахували подальшу перемогу. Сьогодні в театрі багато запусків нових вистав, запрошуються молоді актори з різних київських театрів, є наміри долучити до роботи режисерів із Європи.

Театр з химерами

Небувалого розголосу під завісу сезону набула історія з нашого невгамовного жанру "театр абсурду" - тобто історія з великим переселенням Адміністрації президента України з вулиці Банкової в "Українській дім". І як наслідок - бажання передати каземати на Банковій - майстрам пензля. І знову нерівноправність, кулуарність, відсутність кворуму. А про театралів забули?

Сергій Кузнецов

Я неодноразово бував у сакральних приміщеннях на Банковій. І щиро можу констатувати, що якийсь поверх там таки можна віддати на потребу наших безхатченків - активних незалежних театрів, які б у спеціальному місті ставили спеціальні політичні вистави. І їм би стіни допомагали. Якщо мало місця на поверхах, то є чудовий внутрішній дворик - грай досхочу, потрібні лише бажання й лідер, який би очолив цей рух. На мій погляд, історію з перерозподілом квадратних метрів екс-президентської оселі на користь Мельпомени міг би очолити художній керівник театру "Актор" Слава Жила, - енергії йому не позичати, з великим бізнесом він знається, здатен на перебудови та реорганізації. Просто жаль, що такі ласі квадратні метри в центрі столиці дістануться художникам-передвижникам, а не режисерам-сподвижникам. А так би могли створити театральний квартал. Трохи нижче - в долині ілюзій - Театр Франка, трохи вище - біля Будинку з химерами - умовний політичний театр з химерами, а якщо ще трохи вище - на Липську - то там і ТЮГ на Липках, і модні "Золоті ворота". Театральна Європа, як намальована. Отже, до бою!