Костю, візьми телефон! Примушування до фанери — як порятунок проекту Меладзе

«Інтер» усю тривожну осінь знімає в «Україні» концерти. Один за одним. Смажить, як біляші. На новий захід за участю А.Пугачової, В.Меладзе, Н.Матвієнко, А.Лорак (та деяких інших) запросила «сама» — Ганна Віталіївна... Хіба відмовиш? До того ж виявилося, що саме ця розважальна подія вибилася із загального репертуарного ряду — безпрецедентний аншлаг на творчому вечорі композитора К.Меладзе. Інші заходи по київській касі стоять мертвим кілком. Через кризу. А брат Меладзе цього тижня встановив рекорд купівельної затребуваності — у пік психозу навколо гривні.

День концерту — «чорний вівторок» 4 листопада 2008-го — знаменний день. Жетонне смертовбивство в київському метро. Американський вибір: від хатинки дядечка (Тома) — до Барака (Обами). Намет Муаммара Каддафі під небом блакитним Маріїнського парку.

...І ще — білий лімузин у центрі Києва з Примадонною (всія імперії), що ніч тряслася в особистому вагоні заради куплета супер-пісні К.Меладзе.

Заради кращого номера програми.

Сама ця відома пісня прекрасно зроблена, чудово виконана, по суті, частково врятувала мокру репутацію бездарного фільму Т.Бекмамбетова «Іронія долі. Продовження»: «Опять метель — и мается былое в темноте». Слова — спічрайтера Путіна.

Ця моя улюблена композиція 2008-го (доволі активно ротована) — з ознаками якоїсь душевної неврівноваженості. Тепер взагалі привид душі нечасто пробирається в пісенну оболонку. Але й сам К.Меладзе — особлива субмарина на дні мертвого моря шоу-бізнесу.

Він рідко «тусується». Якщо й говорить у інтерв’ю — то видно, що людина інтелігентна. Якщо пише для когось — то відчутно, що з емоційними реакціями, а не під мотив бензопилки «Дружба» (як інші).

Із десяток його композицій щорічно огламурюють усілякі чарти, ротації. А він, кажуть, коли творить, то живе самітником — у районі Новоукраїнки (там, де маєтки українських олігархів).

Погодьтеся, саме цей обдарований грузинський маестро колоритніше за деяких українських аранжувальників відчув національний естрадний мелос — і вийшли потішні а-ля гоголівські «Вечори на хуторі...» і «Сорочинський ярмарок». У його музиці ніби переплавлені і грузинська експресія, і російський надрив, і українська іскристість.

І підводячи підсумок: в чому ж сила, брате?

Відповідаємо: у таланті, у скромності, у красі мелодики, у глянсовості аранжувань. І в помірному аудіобалансі «душевного» та «замовного».

Зовсім не дарма цьому автору передує такий химерний ліричний вступ. Так треба. Зрозумієте нижче.

Стосовно концерту — ані слова на вітер. Шаблонна режисура: вийшли, проспівали, пішли.

Запитання ж, навіяне цією розвагою, полягає в іншому: чи треба нашому урядові й законодавству так завзято боротися з «фанерою»?

Відвідавши концерт, рапортую — завзято не треба!

…Насправді в деяких зигзагах шоу-бізнесового тайнопису автор цих рядків являє собою ідеал французьких просвітителів — дитя природи... Начебто й давно ілюзій нема щодо «співаючих у терені». Але не гасне й рожева мрія — про їхні творчі можливості. Ця мрія «в небе летает, сбыться не может, но утешает».

Ось виходить на свій окремий «сет» пристойна людина В.Меладзе. Глядачі підозрюють: виконавець трохи захрип. Мало не кашляє. Він постійно п’є цілющу рідину. Тільки майстерність — якщо вона є — не проп’єш. І цей молодчага вже так майстерно вокально вивертається, буквально душу й гортань розриває. І не йде зі сцени, доки не виконає і про циганку «Серу», і про втрачену «Актрису», і про інших популярних «коханок».

Навіть помітну застуду він огортає якимось особливим напруженим драматичним тембром.

Це той художній випадок, коли творче начало в артисті перемагає будь-яку його недугу. І йому не потрібні ні фанера, ні підтанцівка. Ні пір’я, ні миготіння вогників. Бо такий виконавець — уже сам собою окремий образ. Чи здоровий, чи застуджений — а нам усе одно цікавий.

Але в «інтерівському» вечорі виявився іще один «сет». І теж — не під фанеру, а тільки «наживо». Лідер хіт-парадів і корпоративів, улюблене тріо сильної половини... Те тріо, в якому кадрові рокіровки такі ж регулярні, як і блокування трибуни в нашому парлам енті.

Взагалі-то, публіку до таких «сеансів» живої вокальної шокотерапії треба готувати серйозно і заздалегідь. Хоча б у вигляді повідомлень у програмках. Мовляв, слухачу любий, а ти не бійся, вдай, що не чуєш скреготу сковорідки... І взагалі, розслабся — зрештою, є ті ж таки ноги, той-таки п’ятий розмір.

Але окремі наївні люди, які ще вірять, буцімто співаючі в «ящику» мають власні голоси, раптом ціпеніють, німіють, хмурнішають — під час вокального жаху. Під час скрипіння шин на мокрому асфальті, під час шарудіння пінопласту у процесі активної роботи, під час скреготу пружин на ліжку — під час дівочого «живого» виконання.

Навіть павич, який співає у популярному мультфільмі «Мюнтхгаузен» («Птичка, спой!»), поряд із цим «мистецтвом» — що сам Філіп Кіркоров.

Безумовно, ми й раніше не плекали рожевих ілюзій з приводу вокальних можливостей багатьох поп-фігурантів. Але деяких продюсери хоча б завбачливо ховали — за «фанеру». Бо комп’ютер усе стерпить. І яка йому різниця — німий, глухий чи безголосий — для цього все одно є спеціальні «програми».

У такому разі, навіщо ж народ лякати? Навіщо позбавляти його впевненості, що всі ці лідери «Пісні року» й чемпіони застільної затребуваності — лише героїні «німого» кіно?

Пік цього сеансу масового викриття — коли милі дівчата звертаються до залу: «Ще вам заспівати?..» — «Ні-і-і!» — відповідає одностайний колективний стогін.

До чого ж веду? Саме до цього... В екстраординарних концертних ситуаціях відповідні контрольні державні організації мусять обов’язково веліти деяким виконавцям — тій-таки «ВІА Грі» чи тій-таки І.Білик — співати на «живих» концертах тільки в «мертвому» вигляді. У вигляді фанери. Інакше біда — в’януть вуха й німіють душі. Й чомусь активно хочеться знайти мобільник композитора Меладзе, щоб наговорити на автовідповідач: «Костю, візьми телефон!.. І обов’язково занотуй... Ну не варто так розкидати свій рідкісний дар мелодиста на фанерних фантомів! Не треба наповнювати порожнечу якимось смислом — це однак безглуздя. Гроші кінчаються... Тіні з п’ятим розміром зникають... А талант — не гума. Нехай же для цих — із комп’ютера (із мертвого моря) — пише мелодії та ж таки бензопилка «Дружба» (вони підхоплять!). А ти твори для справжніх, для обраних — для брата, для Лорак, для Алли (до речі, чому досі немає спільного альбому?..) Для кого там ще?.. Загалом — для достойних...».