Коротка дорога в дюнах

Після щасливого завершення фільму «Не родися вродливою», після інформзведень із реаліті-шоу «На тому кінці столу», після старту дивовижного серіалу місцевого виробництва «П’ять хвилин до метро» канал «1+1» шість вечорів поспіль душив конкурентів героїчними рейтингами телешоу «Нова хвиля» — міжнародного фестивалю масової пісні в Юрмалі під керівництвом Раймонда Паулса і Ігоря Крутого. Україна на ярмарку пісенного марнославства не отримала жодного преміального пряника. Сумнівний рівень конкурсантки ошелешив, викликав подив, а потім очевидні асоціації з аматорськими потугами тисяч обдаровань, які демонструють свої здібності, скажімо, в «Караоке на Майдані».

«Нову хвилю» ще недавно трусило й штормило — п’ять балів і вище. І літописці шоу-хронік ще виведуть дрібним бісером на своїх скрижалях розповіді про те, як палали зоряні війни між І.Крутим і телебосом К.Ернстом. І як ці чвари ледь не зруйнували шоу-імперію крутого маестро, уродженця Гайворона Кіровоградської області.

На щастя, в нього виявилися вірні друзі. Серед них — Р.Ахметов і А.Пугачова. Багато в чому завдяки саме їхній моральній (і не тільки) підтримці композитор спочатку вистояв, потім переміг. Видима причина давнього й неохололого протистояння, як завжди, романси і фінанси. Спочатку не поділили на ТБ «Фабрику зірок», потім зробили кадрову рокіровку біля стерна «Першого», призначивши на прибуткові розважальні передачі «своїх» людей. Пізніше у війні проти пісняра задіяли зброю різної сили ураження: від скарг персонально Путіну до фіскальних обшуків у офісах композитора. Телепроекти метра популярної пісні на певний час узагалі зникли з програм центральних (російських) каналів, а виконавців у його збірні концерти суворо фільтрували: наліво підеш — на екран не повернешся.

Лише рік тому щасливі зірки над Крутим вишикувалися у правильну Велику Ведмедицю. І ім’я їй — Муза. Напором і силою вцілілого авторитету вона, вочевидь, не безкоштовно, не дала скривдити автора хіта «Любовь, похожая на сон». І вже рік тому «Хвиля» викотилася на НТВ на чолі з Примою-Музою. Нині проект і поготів прописався на федеральному каналі «Росія», що справді круто. Ще крутіше у розкладах поп-заходів те, що «Хвилю-2006» благословив особисто В.Путін голосом... усе тієї ж рятівниці. Що не часто відбувається на пісенних зльотах. Президентський текст, як усі вже почули, був прочитаний артисткою з такими неземними емоційно-надривними інтонаціями, ніби це ліричні рядки А.Ахматової «Сжала руки под темной вуалью». Путінський дискурс остаточно «реабілітував» І.Крутого. А «дозвільну грамоту» нібито особисто вибивала сама відома співачка — вже через свої кремлівські зв’язки із родиною першого віце-прем’єра Д.Медведєва. («Эту песню не задушишь, не убьешь»).

Не менш цікаві пасьянси склалися цього літа і в Україні, коли постало питання, який телеканал купить рейтингову передачу-шестиденку від Крутого—Паулса. Колись таке питання не поставало. Адже це була традиційна розвага «Інтера» — пісні, танці, примовки. Та оскільки українські канали останнім часом дедалі важче ідентифікувати через однотипне «репертуарне» наповнення, і на «1+1» це шоу нікого не здивувало. Щоправда, передувала цьому боротьба «під килимом» у кілька етапів. Спочатку торг вів той-таки «Інтер». З нашого боку — нещодавно призначені музпродюсери, з московського — представники «АРС». Зовнішній результат: не сторгувалися. Внутрішнє підґрунтя: витівки конкурентів. Колишній менеджмент «Інтера», який відколовся від каналу після звільнення В.Ряшина, цим маневром і зв’язками з московськими шоу-воротилами нібито взяв і помстився «інтер-націоналістам». Що в шоу-бізнесі — звичайна річ.

Щодо власне телевізійного шоу та залаштункового бізнесу… За останньою позицією цифри астрономічні. Тільки бюджету телефестивалю, звісно, ніхто не розголосить навіть під тортурами інквізиції. Хоча, уявіть, зібрати в один «букет» Іглесіаса, Фабіан, Ротару, Баскова, «Звєрєй» і десятки інших «цінних» людей, а ще готелі, літаки, прямі ефіри — все це «миллион, миллион, миллион»... За однією з версій, гонорар однієї лише Музи міг сягнути 150 тис. у.о. (хоча для її трудів праведних і це не фінансова межа). А за інформацією «Известий», Е.Іглесіасу тільки за дві пісеньки і хамські танці на столі журі заплатили 270 тис. у.о.

У результаті саме 2006 року юрмальська «Хвиля» може небезпідставно вважати себе правонаступницею давніх і свого часу успішних конкурсів популярної пісні (серед дружніх країн) на кшталт «Сопота» або «Золотого Орфея», що розчинилися в історичному часі і згасли в телевізійному просторі. А вже перемоги «іногородніх» — американки Анжелі Ла Роуз, італійця Джанні Фіорелліно, грузинки Софіко — додали заходові шарму «непровінційності» та «непідкупності». Адже все-таки не роздали «кожній свашці по ковбасці», де свашки — виключно країни-організатори.

Для України рейтингова «Юрмала» дорога як пам’ять і люба як сувенір – особливо у зв’язку з торішнім успіхом співачки Тіни Кароль. Тоді «уболівали всією країною» — і, загалом, «наша взяла».

Щодо теперішніх «мізансцен» у зв’язку з появою перед багатомільйонною телеаудиторією гарненької конкурсантки М.Мігаль, то й тут можна бодай спробувати щось пояснити. Наприклад те, що на міжнародні конкурси деякі українські продюсери спочатку відправляють ноги, а потім усе інше (зокрема вокальні дані). Як повідомив у репортажі (настільки безсоромного піарного напору, від якого спочатку заплющилися очі, а потім зів’яли вуха) на каналі «1+1» видатний продюсер-2006 Д.Клімашенко: «Хотів показати продукт — і показав!». Вочевидь, «продукт» став дуже злим визначенням для залишків того творчого, що ще вціліло у країні. Продукт — у «Фуршеті». Купив, з’їв, забув. Тут, загалом, також: побачив, почув, жахнувся (забув). Не дивно, що рік у рік викристалізовується особлива порода українських вокалісток — «фуршети («продукти»), які співають». У зв’язку з Майєю, яка на вокал «кульгає», можна, звісно, виявити а) прагнення здивувати (зовнішніми даними), б) бажання потрафити глядацьким емоціям знайомим «образом з косою» (привіт Ю.Тимошенко). Адже роками, і навіть століттями, різні артистки (не для порівняння з нашою, звісно) сканують популярні іміджі. М.Монро і взагалі розтягли на деталі й шурупи, Евіті Перон теж регулярно не дають спокою. (Скоро, мабуть, і легендарний рупор Майдану бабу Параску ангажують у цей сонм). Однак історичні та політичні «архетипи» у таких ситуаціях для одних «сканувальниць», гадаю, важливі як «фішки», а для інших, напевно, як ідейне наповнення? І якщо вкотре заплющити очі на творчий складник того, що діялося на юрмальській сцені два вечори поспіль під час виступу української конкурсантки, а приплести до цього тільки «ідейний зміст», то... Навіть провал можна осмислити. Якщо в перший вечір на «Вербі» заплели «косу», а в другий відверто спародіювали щось стихійно почуттєве, напівоголене, трохи манірне (можливо, «Пышку»?), як накажете розуміти нав’язливі алюзії? Коли ланцюг хитромудрих образів — натяк на «бордель» (у країні), тоді оцінка «п’ять» за актуалізацію і громадянську позицію. Шкода, журі чогось не відчуло і не оцінило.

Однак знову про політику. Президент суверенної Латвії пані Вайра Віке-Фрейберга, як на мене, вже просто зобов’язана видати спеціальний указ, яким заборонялося б виконувати твори національного надбання (яким і є Р.Паулс) українським колективам — «ВІА Гра» і «В.Сердючка & її родичі». Фонограму любе стерпить. Та навіщо ж «Часы» («старинные») так нещадно калічити із зозулькою разом? Навіть у вигляді кавер-версії? Тим більше що в СНД, як і раніше, є кому співати. І їх, як і раніше, дві (зокрема й на «Юрмалі») зірки поза часом і політдекораціями. «Свята» і «грішна», як їх іноді називають. Утім, чи потрібні імена, ліпше порятуватися умовчанням. Саме так, читачу, найкращими, хоч і фонограмними, протягом юрмальської шестиденки знову виявилися саме ці два сорти вина, в яких витримка — чотири десятиліття. І ввижається мені, що пісням-інтригам у їхньому виконанні (ох, ці солодко-хижі погляди на радість і під пильною увагою невсипущої телеаудиторії) вже не буде кінця ніколи. Навіть у дві тисячі (не важливо якому) році. Коли такого ж самого літнього вечора відкриється чи то «Юрмала», чи щось іще, і в нетлінному блиску своєї майстерності з’являться «те же — на манеже». І знову спростують зужитий постулат про те, що «жизнь невозможно…». Ще й як можливо. (А до чого тут пластика?)