Концерт для Сарафанова з оркестром

Подивитися на п’єсу «Старший син» Олександра Вампілова, безперечно, найцікавішого драматурга радянських часів, сучасними очима — ну просто добротний, талановито скроєний серіал! Придуманої історії вистачило б на кілометри відеоплівки, кожен персонаж — насичена людська доля, стосунки між ними — знакові моменти минулої епохи. Ми, нинішні, вже так не живемо, так не відчуваємо, не спілкуємося, для нас багато що стало байдужим, цінності зовсім інші, і на життя ми дивимося жорсткіше, озлобленіше, цинічніше. І хоча мало надії змінити такі прогресуючі тенденції ставлення до дійсності, не переводяться відчайдушні сміливці, які намагаються зробити це з допомогою мистецтва.

Бажання сучасного режисера звернутися до драматургії О.Вампілова — з розряду сміливих і впевнених рішень. Тож режисера Євгена Курмана, що здійснив постановку п’єси «Старший син» О.Вампілова (переклад В.Дарда) у київському Молодому театрі, можна зарахувати до тих найвідчайдушніших сміливців, які не втрачають надій зробити людство кращим. Майже в усіх п’єсах Вампілова головні герої якісь звичайні особистості, що не дуже замислюються над життям, живуть просто й буденно. Вони ніби й не гідні називатися героями, але драматург так правдиво моделює ситуації й акцентує на чомусь головному та особливому в їхніх характерах, що з простоти природно і щиро проростає якась велич, яка й дозволяє назвати їх справжніми людьми.

Події «Старшого сина» навряд чи могли відбутися в наш час, режисер і не намагається нічого осучаснювати, занурюючи героїв у стилістику існування 60-х років XX століття, він зосереджується на дослідженні людських взаємин. Сцена з відкритою завісою — і глядач відразу потрапляє у звичайний радянський двір маленького провінційного містечка, де всі живуть ніби однією сім’єю. Вдалині чути звук проїжджаючої електрички. Його глядачі чули й біля входу в театр, на вулиці, і тільки досвідчені театрали розуміли, що вони вже в зоні дії спектаклю. Сценографічний образ спектаклю (художник А.Романченко) — емоційний покажчик місця і часу подій. Це тепер у будинках повсюди тихо дзижчать безшумні пральні машини-автомати, що видають їхнім щасливим власникам суху білизну, раніше цю білизну вивішували на сонечку, у дворах рідних будинків. І залишали її довірливі господарі теліпатися на численних мотузках, геть не боячись злодіїв та недоброзичливців. Такі бетонні, спеціально вкопані стовпи для білизни, натягнуті мотузки з дерев’яними прищіпками — обов’язковий атрибут провінційних двориків — стають виразним сценографічним образом спектаклю Молодого театру. Мешканці двору розвішують свої простирадла на натягнутих мотузках, сцену поступово заповнюють білі полотнища, і ними відгороджується простір квартири Сарафанова, літнього кларнетиста, який живе тут зі своїми дітьми — Васильком та Ніною. Два молодих шалапути Бусигін і Сільва, які загуляли в цьому містечку і спізнилися на електричку, випадково почувши, як звати Сарафанова, а це нескладно в майже родинній обстановці двору, для того, аби переночувати, придумують, що Бусигін — його старший син. Як обіймаються, раптом знайшовши одне одного, батько і син! З тонкою іронією режисер натякає на нинішні модні шоу з впізнаванням загублених і знайдених родичів. Взагалі, комічне й драматичне тісно переплелося у Вампілова, і недарма в його творчості відшукували паралелі з драматургією Чехова. У простому, повсякденному він виявляв щось велике, важливе, можливо, найголовніше.

Спектакль «Старший син» вирішено в манері психологічного театру, стилізацією акторського виконання додаються пахощі часу, звукове і музичне оформлення (Є.Курман) працює на створення відповідної атмосфери. Режисер навмисно ставить поруч реальність і умовність, підкреслюючи тим самим хиткість відчуттів, нетривкість існування і непорушність усе ж таки вищих законів людського буття. Сидить за столом сім’я цього дивака Сарафанова, який усе свідоме життя намагається скласти чи то кантату, чи то ораторію під назвою «Всі люди — брати», і гойдаються від вітру простирадла-стіни його дому. Гарна сцена, символічна. Дім, який стоїть на протязі часу... І Сарафанов, який власним розумінням життя намагається виконати той свій головний концерт, натхненний присутністю маленького сімейного оркестрика.

Безперечно, образ Сарафанова — удача заслуженого артиста України В.Сланка, який грає в цьому наївному невдасі, котрий колись виступав у симфонічному оркестрі, а нині дудить у свій кларнет лише на похоронах, гаму почуттів маленької людини з великою душею, що прагне протистояти брехні, роз’єднаності й нерозумінню. Його вже стишений максималізм бушує в сині Васильку (А.Нагрудний). Перша безтямна закоханість юнака в сусідку Наталю, що значно старша й не відповідає взаємністю, доводить його до розпачу. Актору вдається створити переконливий, емоційно різноманітний образ, який викликає співчуття та симпатію. Не менш симпатична і жорстока Наталя (Н.Кленіна). Колоритний образ самотньої жінки, яка чекає справжнього кохання й не вміє розгледіти його в очах хлопчиська. Осучаснена чеховська героїня, замість піднесених ідеалів — нудьга, розчарування і безвихідь, згода отримати чоловіка хай навіть на одну ніч. Б.Георгієвському в ролі Сільви найточніше вдалося вхопити відчуття часу: і зовні, і внутрішньо він ніби звідти, з радянських 60-х, упізнавана манера розмовляти, рухатися, вдягатися — переконливий вийшов персонаж. Найромантичніші в цій історії Ніна (Л.Ребрик) і Бусигін (І.Портянко). Вживатися в ці образи акторам було непросто, Ніні довелося боротися з почуттям закоханості нібито у власного брата, а Бусигіну — з провиною обману. Актори проживають і перепади настрою, і напруженість психологічних суперечок, і несміливу ніжність раптового почуття.

Апофеозом щасливого фіналу спектаклю стає спільний танець. Старий добрий рок-н-рол, добірно стилізований балетмейстером Л.Попович, у пориві загальної порідненості самозабутньо витанцьовують усі. Соло на кларнеті, виконуване Сарафановим, звучить як визнання: «Ви всі — мої діти, і я люблю вас!»

Такий щасливий фінал — із минулих років, ніби данина нашому потьмянілому оптимізму. Таких щасливих фіналів давно вже немає в реальному житті. Їх можна побачити лише в театрі. Отже, знову надія лише на чарівну силу мистецтва.