Концерт для фортепіано з грозою, хмарами та зірками в озері

Одеса. Великий зал філармонії. 3 жовтня, 2008 рік. Дива поруч.

Людина прокидається, як усі звичайні люди, п’є каву і розглядає кицьку на дереві за вікном... Потім сідає за рояль, торкається клавіш — і стає іншою, не такою, як усі, — істотою іншого роду.

Олексій Ботвинов. Чарівна, скромна, мила молода людина.

Олексій Ботвинов, відомий піаніст, лауреат міжнародного конкурсу ім. Рахманінова, заслужений артист України. На думку західних критиків, найкращий виконавець творів Рахманінова в Європі, натхненний інтерпретатор музики Баха і Моцарта. Музикант із бездоганним почуттям смаку, стилю, міри.

Олексій Ботвинов. Національне надбання країни, безцінний фонд, джерело живої енергії, здатної будити і запалювати серця. Відроджувати в них давно, здавалося б, втрачену здатність відгукуватися на божественне явище Краси й Гармонії.

За його правим плечем янголи гордовито і захоплено потирають долоньки:

— Наш, чи ти ба?! Он який!!!

* * *

Відкриття 161-го філармонічного сезону в Одесі було заявлене як європейська прем’єра. Мультимедійний концерт «Візуальна реальність музики».

Як з’ясувалося згодом, організатори концерту дали маху. Помилилися. Це була не європейська, а світова прем’єра. Наступні такого роду концерти мали відбутися у Франції і в Іспанії лише через рік.

Де Париж... Де Барселона...

Зате Одеса — ось. Тут, у нас. І це щастя.

Це був не просто концерт в Одесі. Не просто експеримент. Це була подія.

* * *

Усе гармонійно в цьому світі, усе взаємозалежно. Нема нічого випадкового. Наш світ придуманий просто геніально. Це ми, люди, поступово зробили його недосконалим.

Чомусь із дитинства, з першого класу музичної школи, у мені жила переконаність, що у кожного звука є свій колір. Потім прочитала в Олександри Бруштейн, що у ноти ля-бемоль першої октави — ліловий відтінок. І ще знала, що в кожної тональності є свої пахощі. Та ж ля-бемоль мажор для мене все життя пахне мокрим бузком, який розпустився. А, наприклад, до мажор — шоколадом.

І, навпаки, я припускала, що у кожного предмета, у будь-якої земної субстанції є своя вібрація і своє звучання.

На такі сентенції знайомі зазвичай крутили вказівним пальцем біля скроні.

Захоплення і насолода мандрівника — приїхати в інше місто і раптом побачити: все, що тобі колись здавалося, відчувалося, снилося й викликало сумнів у інших, — це все вже народилося, відбулося і стало частиною цього світу. Чудовою, захоплюючою його частиною...

Недарма ж каже великий Прістлі: «Все, що створено нашою уявою, має десь існувати».

* * *

Раніше, аби сподобатися дівчині, юнак повідомляв їй поважно, що дуже любить класичну музику.

— А що саме? — цікавилася дівчина.

— Полонез Огінського, — відповідав хлопець, — композитора не пам’ятаю.

Сьогодні знання в галузі серйозної музики, нехай сумнівні й відносні, вже не справляють враження. Люди перестали слухати музику. Для цього потрібні завеликі зусилля і рухи — душі, розуму, серця.

* * *

Сцена одягнена в чорне. В усе чорне одягнений Піаніст. Чорний рояль. Світлом виділені руки, обличчя Піаніста й екран.

За глядачами нагромадження апаратури і два віджеї — Розумов і Спектрум.

Запам’ятайте їх. Ми ще про них почуємо, точно. Здавалося б, звичайні хлопчики-діджеї в майках із молодіжною символікою і банкою пепсі під рукою... Щоправда, очі інші. Ну, глибокі такі, розуміючі очі. І щось таке на подив доросле й мудре. Внутрішній спокій.

На екрані протягом усього концерту вони створюють свій, паралельний виконуваній музиці, світ. Така форма відображення звуків, особливий погляд чуйних, проникливих молодих людей, помножений на відкритий нерв самого Піаніста, на його досвід і знання в царині гармонійного поєднання кольору і звуку.

Піаніст і віджеї начебто беруть людину за руку і пропонують рухатися за собою: мовляв, подивися, а раптом і в тобі оживуть думки, асоціації, почуття, спогади.

І все це для того, щоб знайти шлях, протоптати бодай вузеньку стежину до сердець тих, хто ніколи й за жодних умов раніше не слухав серйозної музики...

Жодну людину, в котрої є жива душа, такі пориви не можуть залишити байдужою. У цьому Піаніст переконаний.

Для чого це йому, визнаному музикантові, у якого концерти по всьому світі розписані на рік уперед? Його колеги просто відмахуються. Ми — еліта, і творимо у вежі зі слонової кістки. Ботвинов же впевнено думає, що музика покликана змінювати світ, а не служити розрадою маленькій групі обраних. Словом, нехай він і сміється, і не вважає це місією, але призначення своє сформулював для себе чітко: просвітництво. Так йому комфортніше живеться в цьому світі. Важче й клопітніше. Зате цікавіше...

* * *

Бах — Бузоні. Чакона.

Відбитки, відбитки, відбитки... Вони множаться і переломлюються. Немов у безлічі древніх срібних дзеркал.

Відбиток на екрані — гра світла у вітражах старовинних готичних соборів і лінії, що йдуть у небо.

Відбиток в очах слухачів — захоплення, недовіра, розуміння...

Відбиток у кришці рояля — напружене обличчя Ботвинова.

Як же я люблю спостерігати за музикантом, коли він працює і геть не контролює пластику свого обличчя. Упевнена, що справжній вираз обличчя у музиканта або уві сні, або коли його полонить натхнення, навалиться незбагненно і пристрасно, перекриває подих, горить несамовито десь на рівні серця, і руки, невагомі й сильні, божественної краси руки відбивають, відбивають, відбивають... Відбивають усі невловимі вгадування і збіги талантів — композитора, піаніста, художника, слухача.

* * *

Руки Ботвинова — це гарантія існування краси в нашій країні. Хтось сказав, не перебільшуючи, що їх час страхувати на чималу суму.

* * *

Звідки в ньому така дивовижна здатність звуком створювати образи та сюжети?

От підходять до одного й того ж інструмента два випускники консерваторії. Один тицяє в рояль пальцями, і лунає нудна, прісна, як ріпа, хрестоматійна подоба чогось, складена із семи нот, від якої композитор на небесах здригається й перелякано озирається. І другий — Ботвинов: звук його переливається відтінками, дзюрчить струмками, дзенькає і пересипається, іскриться коштовними каменями, шарудить, зміїться, сміється і плаче — живий, об’ємний, приголомшливий звук...

Відеоряд однієї з прелюдій Рахманінова Піаніст назвав реквіємом за Срібним віком. Власне, ці відеофрагменти просто доповнювали те, що й так угадувалося: тіні великих поетів, чарівних таємничих жінок і силует самого Сергія Рахманінова на безбарвному понурому вокзалі — Сергія Рахманінова, котрий у сумі і гіркоті покидає Росію.

Так грати можна лише, якщо пропускаєш долю іншого крізь себе. Тільки крізь себе. До вогняних кіл в очах, до холодку жаху в грудях, до перебоїв у мудрому і чуйному серці...

* * *

Дорослі кажуть дітям на вулиці: «Дивися під ноги! Дивися під ноги!» І жоден не каже: «Подивися в небо!»

Піаніст, граючи Рахманінова, каже: не кваптеся, панове, зупиніться. А тепер дивіться в небо, панове! Дивіться, якщо не вірите звукам: от вітер, от хмари, от блискавки — страшні, пронизливі й прекрасні блискавки... Злива!!! Бачите? Чуєте?

* * *

«Сім пейзажів» Яна Фрейдліна.

На уроках астрономії у школі наш старенький учитель грав на старій мандоліні «Турецький марш» Моцарта. Причому не до кінця. Здобуваючи на уроці астрономії не дуже якісну музичну освіту, ми так і не дізналися, де розташовані які сузір’я чи принаймні ковші Ведмедиць різного формату, ну а тим більше Чумацький Шлях. Потім хлопчик один хороший, Льова, на прогулянці в студентському таборі, задравши голову в нічне небо, сказав мені: «Знаєш, я хотів би зіграти на Чумацькому Шляху, як на флейті...»

На відеоекрані пальці Олексія Ботвинова грали на Чумацькому Шляху. А сам Піаніст, зображений на тому ж екрані, спокійно розглядав свою роботу, начебто так запросто награвав на Чумацькому Шляху щодня, після вечері, коли зайшло сонце, і начебто грати на зірках — це для нього повсякденне і дуже улюблене заняття.

* * *

Звісно, до відеоряду все ж бракувало запахів, як мріяв колись Скрябін. Щоб для прослуховування музики були задіяні всі рецептори. Але, маючи бодай краплю уяви, на концерті можна було відчути медові пахощі літньої луки, яку грав Олексій Ботвинов. Як же він весело і легко грав літню луку — і сонячні відблиски він грав, і яскраво-жовті голівки квітів він грав, і джмеля... Джміль, товстий і хитрючий, лукаво позирав на Піаніста, обличчя якого проступало на екрані крізь барви літа. Джміль витріщався на Піаніста, Піаніст дивився на джмеля. Так вони дивилися одне на одного... Були спокій і гармонія у світі. Спокій і гармонія.

* * *

Публіка була зачарована. Половина залу — це ті, хто на концерти класичної музики не ходив ніколи. І що важливо, це була переважно молодь. Вона не давала охолонути останньому звуку, захоплено аплодуючи після виконання кожної речі.

І головним було відчуття новизни, присутності на чомусь такому, чого ще не було, але от уже є і ще буде, обов’язково буде. І навіть якісь невідповідності і нестиковки (можливо, позірні), властиві будь-якому експерименту, свідчили лише про те, скільки ще дивовижного таїть у собі ця можливість поєднання великої музики з неймовірними досягненнями мультимедіа, котра дочекалася свого часу.

*

Вчора я побачила складну і надзвичайну реальність, куди провідником вела нас музика Баха, Скрябіна, Рахманінова, ізраїльського одесита Яна Фрейдліна, кримського генія Алемдара Караманова, котрий недавно покинув нас, у виконанні Олексія Ботвинова і віджеїв групи «Відеоматикс».

*

Коли ми прийшли з філармонії додому, на одному з національних каналів теж була прем’єра. Ну, чергове для нашого телебачення супершоу.

Зараз, згадуючи відкриття філармонічного сезону в Одесі, я поцікавлюся: чому символом культури нашої країни є не Ботвинов, великий український піаніст, не такі ж, як він, музиканти, оперні та балетні зірки, рідкісного таланту штучні люди, котрих потихеньку переманюють на Захід заповзятливі й далекоглядні компанії й агенції? Чому символ культури нашої країни — безглузда безформна сумнівна тітонька із зіркою на голові, скрипучим голосом, вульгарним гуморком, котра всюди тягає за собою свою конфузливу сільську маму? З коцюбою й у пальті...