У столиці завершився ІІ Міжнародний фестиваль документальних фільмів «Контакт». Це один із тих рідкісних форумів, на яких вітчизняне кіно повноцінно вписується у світову палітру. Гран-прі в «короткому метрі» — у Ігоря Стрембицького за «Подорожніх» (стрічка, як відомо, уже відзначена золотом Каннського фестивалю).
Вся річ, звісно, в жанрі. Українська школа кінодокументалістики одвіку славилася професіоналізмом й оригінальністю. І традиції цієї школи виявилися настільки сильними, що змогли пережити затяжну смугу вітчизняної кінокризи, видати нові імена і привести до значної кількості нагород престижних міжнародних фестивалів.
Впевненість, із якою документальне кіно утримується сьогодні на плаву, з особливою очевидністю підкреслює одну з основних вад кіно ігрового — відсутність якісної драматургічної бази. У цьому сенсі документалістам, звісно ж, простіше: їм не треба придумувати сюжети і вигадувати героїв. Але такий «легкий» доступ до фактури реальності таїть у собі певну небезпеку: деяких режисерів він недозволено розслаблює, і замість авторського осмислення об’єктивності, зафіксованої камерою, ми бачимо лінійну констатацію подій. Що перетворює документальний фільм на банальний телерепортаж.
Так сталося із фільмом Олеся Саніна «День сьомий», котрий розповідає про переломний день помаранчевої революції — 28 листопада 2004-го, коли внутрішні війська в повному бойовому екіпіруванні готувалися рушити на розгін Майдану. Як стверджує фестивальний каталог, «автори фільму поставили собі мету — виявити переломний момент протистояння влади й опозиції». Авторам фільму це вдалося. І глядач сповна перейнявся тривогою, що таїлася за лаштунками майданівської дискотеки. Але ніякої особливої режисерської заслуги в тому, що фільм відбувся, немає. Головну роботу виконали тележурналісти «5 каналу» — автор сценарію Наталка Фіцич і продюсер Володимир Ар’єв. Їм належить ідея. Вони зібрали матеріал і знайшли героїв. Режисер лише звів усе це воєдино і запустив відеоряд під увертюру з «Тараса Бульби».
Що таке режисерське осмислення в документальному кіно, наочно демонструє інший фільм на «помаранчеву» тему — «NEVSEREMOS! Люди Майдану» Сергія Маслобойщикова, знятий на замовлення швейцарського телебачення (Диплом журі в міжнародній конкурсній програмі). Зробивши серію психологічних портретів «простих людей», які стояли восени 2004-го по різні боки барикад, Маслобойщиков став ледь не першим режисером, який екранізував логічне продовження революції — її досягнення і неминучі розчарування.
Активне авторське розмірковування, щоправда, іноді має побічний ефект: воно веде режисера від «чистого» жанру документального кіно до інших берегів. Саме тонке художнє бачення не дозволило молодому режисеру Артему Сухарєву здобути Гран-прі за свій чудовий фільм «Замки України». Члени журі вважали, що ця емоційна робота є недостатньо «документальною», оскільки відтворює не історію замків, а їхню загадкову ауру.
Нинішнього року журі національної конкурсної програми не знайшло гідних у номінації «кращий повнометражний фільм», тому приз — 2 тис. дол. і статуетка — віддано «короткому метру». Там його на рівних і поділили Артем Сухарєв (він одержав також Спеціальний диплом журі міжнародної конкурсної програми) і Валентин Соколовський за фільм «Александра Естер і світова сценографія». Гран-прі дістався Ігорю Стрембицькому — за його 10-хвилинний дебют «Подорожні». Це рішення викликало неоднозначну реакцію фестивальної громадськості. Багато хто вважав, що поважні судді не витримали тиску «Золотої пальмової гілки», отриманої «Подорожніми» на торішньому Каннському фестивалі. А на «Контакті», мовляв, були картини, більш гідні головного призу.
«Рішення про присудження Гран-прі «Подорожнім» пояснюється дуже просто, — сказав «ДТ» член журі національної конкурсної програми Сергій Тримбач. — Ми відзначили кілька робіт, рівносильних за рівнем професіоналізму. Але фільм Стрембицького переважив не тому, що має нагороду Каннського фестивалю. По суті, це була єдина картина, котру можна визнати документальною. Іншим лідерам конкурсу більш властиві риси науково-популярного кіно. Сьогодні, до речі, українська кінодокументалістика взагалі дуже часто використовує прийоми науково-популярного кінематографа. А от із сирим матеріалом, як це робить Стрембицький, режисери працюють менше. У документальному кіно режисер піддається одному ризику: вибудувати зв’язковий потік реальності так, щоб він не псувався надмірно художнім авторським утручанням. У «Подорожніх» автор теж вторгається в реальність, але, однак, вона залишається реальністю, живою документальною тканиною. Що ж стосується всієї національної конкурсної програми, мені здається, цього року вона слабша, ніж торік. Може тому, що на першому «Контакті» було зібрано картини, зняті протягом двох років. Так чи інакше, але у номінації «повнометражний фільм» у нас навіть суперечок не виникло: просто немає з чого вибирати — у «повному метрі» переважає телеформат».
Крім Стрембицького, віртуозну роботу з «живою документальною тканиною» продемонстрував і 20-річний Олександр Шейко. Трагічну кінорозповідь про сучасну долю міста Жовті Води, яке колись вважалося перлиною радянської промисловості, він подає так, що «тканина» говорить сама за себе. Вибудована режисером драматургія дозволяє йому просто «перегортати» кадри, котрі відображають жахливу реальність: центральну вулицю Жовтих Вод жителі називають Нарконштрасе, радіоактивні відходи закопуються у фундамент дитсадка, всюди — прикмети сумовитого зубожіння, що позбавляє людину останньої гідності, але виступаючий із трибуни місцевий чиновник браво рапортує про те, що «наше місто розвивається, воно чисте і з водою», і після цього епізод із найпопулярнішою рекламою в Жовтих Водах — рекламою похоронної фірми «Реквієм». Олександр Шейко одержав диплом журі «За громадянську заангажованість».
Фестиваль «Контакт» хороший уже тим, що вселяє сюрреалістичні мрії: коли в Україні є талановиті документалісти, може, з часом їхній творчий розум уплине якимось загадковим і незбагненним чином на режисерів ігрового кіно?..