КОНСЕРВИ З АРИСТОКРАТІВ

Абсурду в нашому реальному житті — хоч греблю гати. У Київському Молодому театрі «поабсурдити» вирішили й на сцені. Точніше, пофантазувати. І поставили спільне українсько-британське fantasy «Маринований аристократ» за п’єсою американки українського походження Ірени Коваль у сценічній редакції Станіслава Моїсєєва. Він же виступив режисером-постановником спектаклю. Це друга спроба творчої співпраці художнього керівника Молодого театру з драматургом, першим був спектакль «Лев і левиця».

І ось «Маринований аристократ». Чому маринований? Головного героя в фіналі вбили й замаринували у власному соку, а можливо, й не вбили, а тільки замаринували. А можливо, просто це абсурдна ідея виникла у хворій уяві. Ну, загалом неприємна вийшла для нього історія. І стосовно аристократизму героя — історія теж темна.

П’єса писалася для головного актора Молодого театру Олексія Вертинського, він і зіграв роль горе-аристократа. У спектаклі — Актора. Скоріш за все, навіть свого рідного театру. Оскільки ситуація, запропонована авторкою, в чомусь упізнається й чудово вкладається в рамки сьогоднішнього життя й існування одного з київських театрів. І.Коваль добре знає життя й американське, й англійське, й нинішнє київське, ось і намагається поєднати в своїй драматургічній уяві два світи, чистий капіталізм західний і капіталізм, що зароджується, наш, із досі сильним відлунням соціалізму. Поєднати несподіваним чином, не умоглядно, а конкретно, помістивши нашу людину в їхній «маринад».

Погодившись із умовляннями дружини (Ірма Вітовська), Актор кидає роботу в театрі та їде на заробітки в Англію. Ясна річ, не сцена Королівського театру на нього чекає, він має прислуговувати літньому подружжю — Дідові (Валерій Легін) і Бабі (Вікторія Авдєєнко). Дивні, пришелепкуваті старенькі втягують Актора у світ своїх фантазій та пропонують йому грати придумані ними ролі. Але ж це його стихія, і тут уже він дав жару!

Сценографія спектаклю (Антон Несміянов) лаконічна. Образним її центром стають двері, в центрі сцени й розташовані. Колись наші предки «прорубали» в Європу вікно, спасибі їм. Із нього можна було туди лише дивитися. А тепер є вже й двері, у які можна ввійти й вийти, які можна відчинити й зачинити. Так образно вирішує художник-постановник ідею свободи, простору без кордонів і замків. Розчиняють і зачиняють ці двері персонажі спектаклю, який грається в жанрі гротескної комедії. Завдяки абсурду можна сформувати нескінченну вервечку метафор й асоціацій. Що й використовує режисер, адже матеріал — насичено-театральний. І проходять перед глядачем актори — вони змінюються, демонструють дива перевтілення, мають змогу показати свій комедійний талант сповна. О.Вертинський, спроможний будь-який абсурд собою прикрасити, «втілює» образ і дочки старих, і їхнього собаки, і всемогутнього режисера, котрий бере ситуацію в свої руки. Дід і Баба, — смішно, втім, так називати цих талановитих акторів, коли постають вони, гіпертрофовано використовуючи неймовірно багату палітру прикмет і рис характерів, у ролях палкої коханки, княгині Ольги, зірок шоу-бізнесу, в яких пізнаємо братів Кличків і гетьмана Мазепу. І.Вітовська в ролі дружини теж має всім на заздрість можливість «прожити» долі кількох сценічних персонажів. І ринкової торговки, і Грибочка, і Білочки, і Мальвіни, і демонічної Монро. У більшості моментів зображення цих схильних до трансформації персонажів — пластичні мініатюри, і тут відчувається рука балетмейстера Людмили Попович, яка дозволяє подати в переконливих пропорціях вербальні й візуальні компоненти спектаклю.

Дія розвивається стрімко. За ексцентрикою, буфонадою та пародійністю акторського виконання чітко вимальовується наше життя. Безладне, невлаштоване, невпевнене. І нехай з нього немилосердно кепкуємо, нехай вважаємо, що десь там, за придуманими «дверима» в світле, ні, не майбутнє, а інше, буде краще. Нехай, але хоч як дивно, цей спільний театральний продукт — спектакль «Маринований аристократ» — пробудив патріотичні почуття. Як завжди, найпереконливіші не гучні заклики й гасла. Режисер, він же автор музичного супроводу, використовує емоційне зіставлення музичних тем. І виявляється, що голос Адріано Челентано, що символізує солодке західне життя, спроможний перемогти рішення, простий задушевний спів Олексія Вертинського, котрий ностальгійно тепло відчуває віршовані рядки: «Як тебе не любити, Києве мій?»