Кому квиток до Північної Кореї?

У рамках 13-го Міжнародного фестивалю Docudays, що проходив Києві, режисер Віталій Манський показав фільм "У променях сонця". Ця місцями зворушлива, місцями - жорстка, але багато в чому показова стрічка - про природу і психологію тоталітаризму вже у третьому тисячолітті. І тут не просто фільм-ілюстрація, а й фільм-урок - фільм-попередження.

Що ми знаємо про Північну Корею? Перше, що спадає на думку, - повна протилежність Південній (і кордон між ними проведений по лінії переговірного столу). КНДР - країна, для якої практично всі цивілізовані країни - вороги. Країна, в якій страчують зрадників батьківщини на очах народу. Про те, що закони в Північній Кореї жахливі, свідчить недавній факт: американського туриста (студента) звинуватили у злочині проти держави й засудили на 15 років позбавлення волі. За що? За "крадіжку" плаката. Щоправда, з політичним гаслом, із закритої для туристів території.

Ну і як в умовах таких жорстких законах живеться звичайним громадянам? Чи нещасні вони від того, що коли заснув на роботі - розстріл? І чи здатні вони щось аналізувати?

Ці питання виникали під час перегляду документального фільму Віталія Манського "У променях сонця", який показує нібито "досконале життя в досконалій країні" (за узгодженим із північнокорейською стороною сценарієм). У результаті, фільм заборонили в КНДР.

Як зізнався режисер (який тричі побував у КНДР), він знімав тільки те, що була готова показати приймаюча сторона. Тобто - окозамилювання. Найсправжнісінький північнокорейський глянець. Щасливе дитинство, сім'я, улюблена робота, свята, а в них - захоплене поклоніння вождям.

Вочевидь, куратори не уявляли, який вигляд це матиме на екрані і що з цього може вийти.

На екрані: вилизана, безживна вбогість. Одноманіття будинків, що нагадують кінець радянських 70-х. Це центр Пхеньяна, престижний район. Серед загальної сірості величними й кольоровими здаються скульптури та портрети вождів.

Для впізнавання й поклоніння їхні образи затверджені. І знову виникає паралель із радянськими реаліями, коли в кабінетах номенклатури висіли портрети одного формату, в суворому порядку: ліворуч Ленін у чорному костюмі, краватка в горошок, поруч Сталін - у гімнастерці. Правда, ликів Кім Ір Сена й Кім Чен Ина набагато більше. Все-таки на часи цієї епохи комунізму, або мілітаризму, як означив її "верховний лідер", можливості поліграфії зросли.

Тому велетенські фотоплакати вождів переслідують жителів країни, хоч би де вони були: на вулицях, площах, перед фабриками та школами.

Ті самі портрети (але менші) - у класах, виробничих кабінетах, танцювальних залах, квартирах і навіть між сходовими прольотами.

Розпочинається документальний фільм символічно. Схід сонця. "Народна зарядка". (Сонця, правда, не видно). Фізрук показує жителям вправи. Люди різного віку повторюють за ним.

Відразу помічаєш головну перевагу фільму. Те, що зміг передати режисер попри сувору цензуру знятого матеріалу, - повтори.

Документаліст зумисне залишає кілька варіантів, аби продемонструвати всю награність подій. Його корейські "партнери" не тільки стежать за самим режисером, а й ставлять кадри. Їхні "вуха" стирчать звідусіль. Режисер радий, коли півобличчя, руки або спини маячать у кадрі.

Завдяки титрам і таким мигтінням, які супроводжують дійство, розумієш, що історія щасливої сім'ї фальшива від початку до кінця - місце роботи батьків, танці, якими нібито займається донька Зін Мі (восьмилітня героїня фільму), квартира, в якій нібито живе її родина. Нереальна навіть їжа, яку "щаслива сім'я" готується нібито "з'їсти", але так і не наважується, попри енну кількість дублів.

Крім того, помітно, що сім'ю вразили кількість та розмаїття страв, які з нагоди зйомок явно замовили в ресторані. Як колись радянських громадян напружували картинки у книжці "Про смачну і здорову їжу".

Та, хоч би як опікували режисера сусіди з обох боків його номера, без котрих він не міг і кроку ступити, йому вдалося з вікна відзняти і певну реальність.

Вона точно не вписується в канву того, про що готова повідати північнокорейська сторона. З постановочних кадрів, нарядно організованої масовки випадають утомлені обличчя людей, які штовхають тролейбус, і маленькі голодранці, що порпаються у сміттєвому баці.

Підмічені оператором завмерлі руки школярок, дівчинка, яка засинає на уроці. Все інше в цьому фільмі: "радісні будні", паради, речівки, покладання квітів, танці, пісні, зустрічі з ветеранами - гламур. Але який!

Легенди про північнокорейських вождів набагато фантастичніші, ніж віршики про маленького Леніна: "с кудрявой головой, он тоже бегал в валенках по пыльной мостовой". Майбутній вождь північних корейців і в дитинстві був, практично, Гераклом. Ще дитиною він скинув на підлих японців величезний камінь, буквально жбурнув з гори валун на ненависних ворогів. І "безсмертний подвиг" стає темою уроку. Щоб діти краще засвоїли, вчителька опитує клас. Запитання на рівні: "Хто скинув камінь?", "Чому скинув камінь?", "Що зробив наш любимий вождь?", "На кого він скинув камінь?".

Учениці тягнуть руки, доводячи ретельність.

Видно, що відповідати на такі запитання потрібно з придихом, протяжно улесливо закочувати очі, вимовляючи ім'я вождя.

Жителі країни старанні з дитинства. Все за них вирішено. Вони стануть піонерами, отже - маленькими частинками системи.

І ось настає важливий день у житті героїні. За ідеєю, кульмінація. Режисер ставить їй просте запитання: "Про що мрієш?" Дівчинка скисає. Сльози течуть по обличчю. Вона, моргаючи, вимовляє: "Тепер, коли мене прийняли в піонери, доведеться відповідати за свої помилки...".

Північнокорейські товариші незадоволені її станом. Просять перезняти. Піонерка має виглядати окриленою.

Тоді режисер просить дитину згадати щось веселе. Героїня, втираючи сльози, натхненно читає сонет про вождя. В очах - радість. І цей останній штрих закриває всі питання.

Думати страшно. Не варто. Простіше - поклонятися. Захоплено повторювати штампи.