Коли закінчився театр? Саулюс Варнас: «ні» — акторській режисурі

На запитання в назві цього матеріалу відомий литовський режисер Саулюс Варнас відповідає досить упевнено: «...театр закінчився тоді, коли почалася акторська режисура!» У цього майстра, мабуть, є свої аргументи на користь такого висновку.

— У Львові ви давали майстер-класи на основі однієї з п’єс класика абсурду Ежена Йонеско…

— Це тому що Йонеско належить до числа авторів, які не знаходять сталого сценічного життя. Як на мене, його «Спрага і голод» — одна з найкращих п’єс. Це сучасний «Фауст», котрого можна інтерпретувати по-різному.

Я завжди кажу, що мужчина йде по великому колу, його завжди вабить те, що далеко — у небі. Це мрії ведуть його так далеко. А от жінка знаходить те ж саме у своєму колі. І щастя, яке вона шукає, — у близькому колі: в сім’ї. Я намагаюся створити «свій світ», обравши з тексту п’єси всього кілька речень, які запали в душу.

— Ви вже багато років у так званому вільному плаванні, у вас немає постійного театру?

— У Литві практично всі режисери у вільному плаванні. Всі ми колись були керівниками. Зокрема я був президентом Асоціації режисерів. І всі ми думали над тим, як можна усталити зручну для нас структуру. Не вийшло! Тому перейшли на договори, роз’їжджаємо по світу, ставимо спектаклі.

На моє глибоке переконання, литовські театри багато від цього втратили. І щоб відновити все втрачене, знадобиться років із 20, а то й більше! Тому що, коли почалася акторська режисура, закінчився і сам театр. Практично в усіх литовських театрах керівниками є актори, які і грають, і ставлять. І тільки в останні роки вони почали розуміти, що такий принцип роботи — не на користь самим театрам. Нас знову запрошують у театри. Але... Подивимося, як усе складеться.

— У вас чудова освіта — Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії...

— Не тільки! Я закінчив акторську студію Мільтініса, працював актором у театрі. Паралельно, щоб не йти в армію, навчався в Технічному університеті. Потім відразу пішов у режисуру. У Ленінграді закінчив курс німецької мови. Так що освіт багато.

Для мене театр цікавий тоді, коли закінчується література. Саме тоді й починається мова театру. Коли ми чуємо зі сцени текст — це література, мені це мало цікаво. Звичайно, це може бути органічно, але це рівень другого курсу, і нічого більше.

Дідусь мені казав: «Якщо хочеш бути всебічно освіченою людиною, мусиш закінчити і гуманітарний, і технічний інститути». Я тихо і довго про це думав, і здійснив-таки... Вдячний Мільтінісу, оскільки він дав мені добру французьку школу Шарля Дюлена.

Мільтініс — талановитий, суворий, освічений майстер, який вивів литовський театр із провінційного мислення. Те, що литовський театр привертає увагу й сьогодні, — багато в чому його заслуга. Він заразив нас своєю хворобою — вічним голодом пізнання й пошуку.

Крім того, Мільтініс більше вимагав, ніж давав. Він з нас дуже суворо запитував, контролював, що ми надбали, що забули. Він був деспотичний. Напевно, суто в педагогічних цілях. Але я цього прийняти не міг. Наприклад, перед прем’єрою Мільтініс міг сказати: «Ні, ти цього не гратимеш! Посидь у залі або взагалі йди геть!». Звичайно, був шок. А в день прем’єри, наче нічого й не було, Мільтініс казав: «Виходь на сцену!». І це знову шок.

Жорстокими були й інші речі, суто особисті, котрими він міг морально знищити. Тобто стресові ситуації, які він створював, мали нам слугувати тренінгами.

До мене він застосував таку терапію тільки один раз. Але й цього було достатньо, щоб я дав собі обітницю: ніколи в житті не дозволю собі такого ставлення до людей! Я вирішив, що буду облаштовувати собі абсолютно інший театр-світ. На той час я був дуже захоплений Стріндбергом...

У мене було 20 томів Стріндберга, читав їх німецькою, знав майже напам’ять. Тобто хоч би про що мене запитували, я завжди повертався до Стріндберга...

До речі, самого Стріндберга ставив усього один раз. Тому й кажу: у житті все випадково, але всі випадковості не випадкові.

— Де і що в останні роки ви ставили?

— У мене цікавий досвід з англійськими акторами і режисерами в Лондоні. Сподобалося працювати в академічній драмі в Єкатеринбурзі (там Варнас ставив комедію-жарт «Афера» за п’єсою Олександра Сухово-Кобиліна. — Т.К.). У тамтешньому театрі велика, але дуже дієздатна і спрагла нового трупа. Зустріч була цікава: це хороша російська академічна школа... У них залишилися основи психологічного театру.

У мене у Вільнюсі була лабораторія з акторами різних шкіл — англійської, російської, литовської. Вони грали в одному спектаклі різними мовами. Думка така: люди в житті, попри те що говорять однією мовою, не чують і не розуміють один одного... Вони чують тільки себе. Тому у своєму спектаклі я робив ставку на обмін енергетикою. Також мені цікаві варіанти, коли тексту на одну хвилину, а ми граємо всі десять. Наприклад, таке робить Лінас Зайкаускас у Новосибірському театрі...

«Майстер і Маргарита» Булгакова, «Діти сонця» Горького, тричі «Смерть Тарєлкіна» Сухово-Кобиліна... Причому версії були абсолютно різні. Найцікавіший для мене — оперний варіант в Єкатеринбурзі. Мені важливий досвід Стреллера, який шість разів міг ставити одну й ту саму п’єсу.

— Як правило, режисери розраховують спектаклі на акторів, із якими працюють багато років.

— Приїжджому режисерові помилятися нема коли! У тому-то й весь інтерес! Ти повинен так сконцентруватися, щоб ні в якому разі не схибити. Отут вмикається підсвідомість: інформація витає в повітрі, її просто потрібно прочитати.

— Ваші батьки були пов’язані з театром?

— Мама була дуже обдарована. Мала чудовий голос, співала сольні партії в костьолі, грала на кількох музичних інструментах. Батько теж був творчою людиною — викладав, проектував, сам виготовляв меблі. З дерева міг зробити будь-що.

— Син пішов вашими стопами?

— Ні... Мені дуже хотілося, щоб він став кінорежисером. Мало того, я всіляко намагався розвинути в ньому асоціативне мислення. Він багато займався музикою. Навіть озвучив кілька моїх спектаклів. Зараз зайнятий міжнародним бізнесом.

— Щось, крім театру, цікавить?

— Театр містить у собі абсолютно все. Коли ти твориш цей світ, намагаєшся збагатити його всім, що є в повсякденному житті.

— Чи є у вас кумири в режисурі?

— Так, Еймунтас Някрешюс — за мисленням, поетикою, складністю, цілісністю. Після того як він поставив «Фауста» Гете... Причому я не певен, що це має подобатися всім глядачам — це складно, задовго... Але для мене як для режисера це — шедевр. За останні п’ять років нічого кращого не бачив.

Я сповідую принцип, що нікуди не потрібно поспішати: душа вічна й завжди одного віку.

З досьє

Режисерові Саулюсу Варнасу — 60. Випускник акторської студії Юозаса Мільтініса в Паневежиському театрі драми. У 1977 році закінчив Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії за фахом «Режисура драми». Працював режисером у Театрі драми в місті Шяуляй, керував Театром драми ім. Ю.Мільтініса в Паневежисі. Вже понад десять років — вільний художник.