КОЛИ СПЕКТАКЛЬ НАБУВАЄ ДРУГОГО ДИХАННЯ

У квітневій афіші Національної опери знову з’явився «Князь Ігор». За час свого існування цей спектакль зазнав цілої низки труднощів — бракувало то одного, то іншого виконавця, деякі представники «старої гвардії» поступово вибували зі спектаклю. Постало питання про введення нових виконавців із-поміж молодих солістів чи стажистів. Але де знайти «баса-первача» для партії Кончака, повноцінне контральто для Кончаківни, тенора для партії Володимира Ігоровича? Адже тут замало самої лише майстерності. Потрібна особлива акторська «фактура» співаків — на тлі половецьких танців є розгорнута любовна сцена Кончаківни та Володимира Ігоровича. Молодість, сценічність, акторський досвід — усе це не лише бажані, а й необхідні якості для виконавців таких партій. А про Кончака годі й говорити — тут потрібен бас із розкішними нижніми нотами і мальовничою зовнішністю. Як-не-як, а Кончака на сцені нашого театру співали лише одиниці (і то — не завжди вдало). І ось, квітневий «Князь Ігор» став своєрідним «вечором дебютів», оскільки відбулося введення відразу кількох молодих співаків на три головні партії в цій опері. Шедевр Бородіна набуває другого дихання, і тепер можна бути впевненим, що цей твір і надалі прикрашатиме репертуар першого театру країни, уже не відчуваючи браку вокальних ресурсів.

Зауважимо, що в нинішній редакції вистава йде в повнішому варіанті. Відкрито купюру в третьому акті — нині глядач уже може побачити сцену втечі Ігоря з полону, яка раніше не йшла зовсім. Таким чином, «логічний ланцюжок» сюжету набув цілісності. Зате у фінальній картині зроблено додаткову купюру (у партіях Скули і Ярошки). Можливо, це лише надмірна економія сил і глядацького часу. Але з такою купюрою погодитися легше, ніж із пропуском цілої сцени з участю заголовного персонажа, як це було раніше.

Тепер про найприємніше — про дебютантів. Довго тривав пошук оптимальної кандидатури для нової виконавиці партії Кончаківни. Можна сказати, що він нарешті увінчався успіхом. Наталя Кисла, яка співала того вечора, продемонструвала високий рівень вокальної майстерності. Попереднім її успішним введенням була Любаша в «Царевій нареченій». У Кончаківні молода співачка продемонструвала стабільні навички позиційно високого співу. Інколи, міркуючи про специфіку «російської школи», ми заходимо так далеко, що готові виправдати багато вокальних прийомів, насправді далеких від професійних і естетичних критеріїв вокалу. Тому не говоритимемо тут про школи. Досить сказати, що в співі Кислої відчувається ідеальна вирівняність усіх регістрів. За такої вокальної виучки сміливо можна співати і Бородіна, і Чайковського, і Вагнера, не ризикуючи потрапити під вогонь критики. Звужувати рамки шкіл властиво лише тим, чиї вокальні здібності обмежені. Для Кислої не існує проблеми школи і стилю, вона — універсальна співачка. Підтвердженням того можуть служити її виступи в ролі солістки у Восьмій симфонії Малера чи у фінальній сцені «Кавалера троянд» Ріхарда Штрауса (у концертному виконанні). Наталя Кисла впоралася і з цією контральтовою партією, вдало обійшовши всі «підводні рифи» у вигляді крайніх нижніх нот у каватині і тессітурно високих місць у тріо зі сцени втечі. Передача характеру в звуці і пластичне вирішення образу теж були на висоті. У тому, що стосується школи й репертуару, співачка йде стопами своєї матері — заслуженої артистки України Світлани Кислої.

Володимир Ігорович постав у виконанні стажиста театру Дмитра Попова. Дмитро приїхав із Харкова і вже показав себе в трьох партіях у «Війні і мирі» Прокоф’єва (у тому числі — на гастролях у Швейцарії). Він має цінний комплекс артистичних даних — ставний, високий і чудово навчений. При всьому цьому йому всього лише 22 роки, і він ще перебуває в статусі студента Національної музичної академії ім. П.І.Чайковського. Тембр його голосу дуже впізнаваний. Поки що цей співак, швидше за все, може бути названий ліричним тенором. А його справжнє амплуа ще покаже час. Символічним виявилося те, що Володимира Ігоровича Дмитро співав у сорочці від сценічного костюма Анатолія Солов’яненка. Можливо, такі збіги не бувають випадковими. Попову потрібно багато працювати. Очевидно, найближчим часом він зможе показати себе в партії Альфреда у «Травіаті».

Кончак — Олег Сичов запам’ятався своїм особливим підходом до сценічного трактування образу. Мабуть, ми вперше мали можливість побачити мімічно рухливого Кончака. Завмерла маска замість обличчя раніше вважалася мало не нормою прочитання Кончака на нашій сцені. Вокальне трактування теж виявилося своєрідним. Це був певний компроміс між звучанням басу-кантанте і басу-профундо. Не володіючи вражаючими низами (у тому числі знаменитим нижнім «фа»), співак усе ж таки зумів вибудувати переконливий звуковий образ. Поза всяким сумнівом, звучання крайніх нот (як верхніх, так і нижніх) у Сичова ще може виробитися. Зараз він поступово, але упевнено входить у репертуар.

З інших молодих виконавців слід відзначити Катерину Абдулліну (Половецьку дівчину). Катерина — «ветеран» стажерської групи (вона стажер уже не менше чотирьох років). Зараз вже очевидно, що час переводити її в статус солістки.

Поруч із молодими співаками на сцені працювали визнані майстри. Особливо хотілося б відзначити народного артиста України Романа Майбороду. Його князь Ігор став справжнім потрясінням. Майборода звик працювати на найкращих майданчиках світу. Тому він не відчуває необхідності якось спеціально прилаштовуватися до небездоганної акустики залу нашої опери. Він просто дозволяє собі використовувати щонайширшу палітру динамічних нюансів — від піано до фортіссімо. І при цьому не перебуває в полоні горезвісного принципу штучно культивованої «політності» звука, що розуміється як безперервне «репетування». Голос Майбороди, безперечно, наділений політністю. Але наразі хочеться уточнити, що саме «летить» у зал. У Майбороди це не стихійна маса звуку, а філігранно відточена музична тканина, в якій знаходиться місце для всіх побажань автора, вказаних у нотному тексті. Як справжній майстер Майборода ніколи не прагне «пристосовувати музику під себе», він завжди, умовно кажучи, «пристосовує себе під музику». І в цьому сила його обдарування як інтерпретатора.

На жаль, головний диригент театру не зацікавився дебютними роботами молодих солістів і так і не почув їх у нових партіях. Попри те, що саме він, Володимир Кожухар, був свого часу диригентом-постановником «Князя Ігоря» (до поновлення). Зараз спектаклем постійно диригує народний артист України Іван Гамкало, який відродив його у 80-х роках. У роботі з дебютантами він присвятив чимало уваги музичному та сценічному розкриттю образів (репетиційний час, на жаль, був вкрай обмежений). У співпраці з Іваном Гамкалом і за його підтримки відбулося головне — київський «Князь Ігор» отримав струмінь свіжої крові і здобув право на тривале й успішне перебування в афіші театру.