Коли королі слабші від почту

Перший концерт 2006 року серії «Міжнародний джазовий абонемент» пройшов у Великому залі консерваторії. Склад на сцені був справді різноплемінний: двоє американців — вокаліст Ті-Боун і барабанщик Кім Плейнфілд, двоє росіян — піаніст Володимир Нестеренко і бас-гітарист Аркадій Овруцький і двоє наших — тенор-саксофоніст Дмитро Александров та гітарист Олександр Павлов.

Грали і співали гучно й довго, повні два відділення, майже три години. У американця сильний голос, але, як буває у вокалістів, котрі упиваються власним звучанням, його часто заносить не туди, через що він нерідко співав фальшиво (не плутати з джазовими blue notes, коли навмисно неточно інтонують окремими ступенями джазового звукоряду, що надає звучанню особливої екстатичності). Хоча слід віддати належне — мелодійних заготовок і сценічних примочок співак зібрав у своєму арсеналі чимало.

Слухачі радісно зустріли стандарти від Beatles, які давно стали популярним імпровізаційним матеріалом, до Чіка Коріа. І хоча до сцени музикантам не звикати, їм можна поспівчувати: слухати себе в такому гуркоті нелегко, гучність дуже сильна. Працювали в стилі «нібито фанк» (на фанк не потягли через еклектику), що вимагає відповідних децибелів, але в стінах музичної академії він звучить і діє буквально руйнівно. До пари вокалісту був барабанщик (восени, коли він уперше грав у Києві, а відбувалося діло не десь, а в Колонному залі філармонії, слухачі періодично поглядали вгору, побоюючись, що люстра впаде під дією акустичної вібрації). Плейнфілд — міцний музикант, але його перефорсована манера справляє враження постійного прагнення це довести: не треба, чуємо.

Гарний вигляд мав Овруцький, котрий бере участь у кожному концерті циклу. Він не тільки дуже впевнений бас-гітарист, який набив руку у своєму умінні на батьківщині джазу, а й до того ж чудовий менеджер-організатор. Завдяки його заморським контактам весь абонемент, власне, і відбувся. У рамках циклу восени йому вдалося, наприклад, привезти до Києва таку величину, як піаніст і композитор Марк Соскін, автор музики до дуже популярного у нас серіалу «Секс і місто». У залі Лисенка з Овруцьким грав і чудовий польський саксофоніст Збігнєв Намисловський. Ці майстри завжди показують дуже високий рівень, якість котрого буквально безпрограшна, і у нас найчастіше неможливо знайти їм гідних партнерів.

Річ у тім, що наші музиканти, які працюють у джазі, досягають успіхів майже виключно завдяки особистій активності, природній обдарованості, самостійним зусиллям у розумінні секретів джазової майстерності. У нас немає налагодженої якісної освіти в цій галузі, сталих виконавчих і педагогічних традицій: програм, методичних розробок, посібників, технічної бази, інструментарію, нічого! На відміну від Росії, де джаз освоюють у другому за значенням музичному вузі країни — Російській академії музики ім. Гнєсіних, а ще в петербурзькому училищі ім. Мусоргського, консерваторії Петрозаводська, Ростові-на-Дону (від знаменитої ростовської ДМШ ім. Кіма Назаретова до консерваторії), і не тільки. У нас же — вакуум, а коли щось із методичних матеріалів і є, то старанно засекречено від цікавих очей (мабуть, щоб шпигуни з американської джазової Берклі-скул, на методику якої спирається весь світ, на мікроплівки не перезняли і не скористалися).

Гадаю, несправедливо було б не відзначити двох граючих із Ті-Боуном молодих і водночас досить зрілих музикантів з акомпануючого складу: московського піаніста Нестеренка і нашого Александрова. Вову і Діму, як їх відрекомендував американський соліст. Нестеренко звучить типовим міцним представником джазового фортепіанного мейнстриму. Це дуже якісний технар із ідеальним ритмом, звуком і артикуляцією, чудовим дотиком. Він володіє багатим «словниковим» запасом, почерпнутим не тільки з джазового лексикону, а й як прийнято нині у європейській фортепіанній джазовій манері, з академічної музики: у його сольних виходах відчуваються мотиви Рахманінова, Дебюссі. Для кожного слухача, незалежно від стилістичних уподобань, його вступи й інтермедії стали справжніми оазами гарного смаку і високої якості. У Києві мало музикантів такого рівня, як правило, це вихідці з провінції. Наприклад, талановитий педагог, керівник чудового київського дитячого оркестру Little Band Academia Віктор Басюк, випускник Одеської консерваторії, запрошений до столиці з посади диригента знаменитого криворізького дитячого джазового оркестру. У Кривому Розі, оплоті українського джазу, ще 35—40 років тому проходили величезні джазові фестивалі. Там Басюк свого часу замінив за диригентським пультом іншого знаменитого джазового «провінціала» — Олександра Гебеля, котрий емігрував до Німеччини. Є досягнення в джазовій освіті Одеси, Херсона, Донецька.

А партнер Нестеренка у концерті Ті-Боуна тенор-саксофоніст Александров кілька років тому переїхав до столиці у складі однієї з найсильніших українських інструментальних груп Схід-Side із Харкова. У Дмитра дуже гарний наповнений густий і рівний звук, чудове дихання, запальна манера. Саме фортепіано і саксофон звучали в програмі Ті-Боуна професіонально і фактично витягли її на собі, завадивши розвалитися на очах (точніше, вухах) слухачів. Усі ми, звісно, люди, але резонне бажання «зрубати капусти», себто заробити, не може стати головним мотивом. Тому організаторам циклу хочеться побажати перебірливості, щоб королі не виглядали слабшими за почет.