КОФМАН КАМЕРНИЙ

Безапеляційне твердження, нібито Київський камерний оркестр під керуванням Романа Кофмана часто виступає на столичній сцені, було б очевидним перебільшенням. Точніше сказати, що він з’являється перед київською публікою регулярно, але не настільки часто, як того хотілося б. Втім, а чи має хорошого бути надто багато? Чи не пересичує одноманітність розкоші? Це як сказати. Сьогодні ж можна цілком правомірно стверджувати, що виступів Київського камерного та його диригента завжди з нетерпінням очікують шанувальники їхнього мистецтва. Тим паче що нові програми колективу щоразу цікаво сформовані, чудово підготовлені й добре виконані.

Так було й на останньому виступі кофманівського оркестру в Колонному залі ім.М.Лисенка Національної філармонії України. У програмі — симфонія №3 Івана Карабиця, вокальний цикл Бенджаміна Бріттена на тексти Артюра Рембо «Les Illuminations» і малерівська версія Квартету №14 Франца Шуберта «Дівчина і смерть». Всі три твори перебувають в емоційній сфері романтичного мистецтва — чуттєво-повновагого, експресивного, витриманого в лірико-драматичних, а часом і трагедійних тонах. Концерт був вибудуваний ретроспективно; слухача «вели» від музики двадцятого століття до музики століття дев’ятнадцятого, тонко та ненав’язливо пов’язуючи різні епохи спільними (і, очевидно, вічними) ідеями: щирого переживання, безпосереднього емоційного сприймання, глибокого роздуму. Всі три виконаних твори пов’язувало й інше — драматургічна вибудуваність цілого, яка поєднується з відточеністю кожної деталі, стилістичною точністю та рафінованістю.

Третя симфонія Івана Карабиця для струнного оркестру — твір, досить добре відомий у професійних колах, хоча рідко виконуваний, особливо останнім часом. Створена 1978 року тридцятитрьохрічним композитором, вона відбила чимало прикмет того часу. Це — і спільні тенденції розвитку жанру, які переживали етапи дестабілізації канону (звідси — «стисненість» традиційного чотиригодинного циклу в одночастинну композицію, робота з камерним складом). Це — і відчутний вплив драматичного симфонізму Шостаковича та Лятошинського. Це — і прагнення молодого тоді композитора заявити про своє право на трагедію; «ліричний» же варіант утілення трагедії — з домінуванням кантиленного тематизму, хвилеподібністю розгортання цілого, співвідношенням кульмінаційних точок, примушує почути у «спільному» — й індивідуально-карабицівське, неповторне, навіть — вистраждане. Втім, останнє особливо прояснилося саме в кофманівському прочитанні — до речі, першому публічному виконанні музики Карабиця після того, як композитор передчасно пішов з життя... Гадаю, що твори Івана Карабиця — не тільки оркестрові (симфонії, концерти), а й хорові, вокальні, камерно-інструментальні ще чекають свого часу та своїх виконавців. Тоді постать Карабиця-композитора, яку останніми роками частіше «закривала» іпостась Карабиця-організатора, менеджера, голови журі і т.п. (на Київ Музик Фесті, фортепіанному конкурсі пам’яті Володимира Горовиця), постане у своєму справжньому масштабі. Виконання Третьої симфонії Романом Кофманом, сподіватимемося, започаткувало цей процес.

Вокальний цикл Бенджаміна Бріттена на вірші А.Рембо для сопрано та струнного оркестру в Києві, здається мені, ще не звучав. Бріттен постав тут як тонкий майстер психологічної мініатюри, точного емоційного штриха, що дає підстави говорити про перегукування з музикою романтичної епохи. Від романтизму — і принцип циклізації мініатюр, які становлять велике ціле. Так само, як і симфонія І.Карабиця, цикл був чудово виконаний. Успіх Романа Кофмана та Київського камерного оркестру по праву розділила співачка з Німеччини Франциска Хирцель. Її чисте, рівне, дивовижно точне сопрано ідеально відповідало і композиторському, і виконавському задуму.

Кульмінацією концерту стало виконання знаменитого квартету ре-мінор Франца Шуберта в оркеструванні Густава Малера. Названий «Дівчина і смерть» за темою пісні, яка лежить в основі варіацій другої частини, квартет цей, як багато хто вважає, розвиває бетховенські традиції драматичного письма. Оркестрування Малера тут — це не просто «обробка», «перекладення», яке механічно «збільшує» камерне звучання до масштабів оркестрового. Це, швидше, діалог Малера-композитора пізньоромантичної епохи зі своїми попередниками: за напрямом (романтиком Шубертом) і типологічним руслом (драматургом Бетховеном).

Виконаний на біс твір сучасного польського композитора В.Кілара «Орава» — блискуче оркестрове скерцо, з запаморочливими вимогами до синхронності, єдності штриха, ансамблевої культури, вміння вибудувати хвилю наростання ефектно, «на одному подиху» — підтвердило: Київський камерний оркестр під керуванням Романа Кофмана — унікальний виконавський колектив, який достойно наближається до свого сорокаріччя.