Кодофренія. Чому палають вогнища да Вінчі

На жаль, ще один тиждень виявився надто щедрим на «кодовані» події... У Львові через «переможну» прокатну ходу «Коду» скасовували пільгові сеанси й обмежували кількість показів картини. В Одесі активісти «Єдиної вітчизни» вимагали заборонити фільм узагалі; вони улаштували хресну ходу проти «шедевра», а потім перед кінотеатром почали спалювати на вогнищі диски і книги. У Самарі цю саму картину дуже скромних художніх гідностей теж піддали анафемі, а місцеві прокурори вирішили, що демонстрація трилера порушує... законодавство. Водночас красноярські умільці виготовили комп’ютерну гру «Код да Вінчі», а компанія Mobile Streams підписала з Sony Pictures Entertainment контракт на підготовку і розповсюдження мобільного контенту, заснованого на сюжеті стрічки (роману). Схоже, цьому «шоу» немає кінця. Фільм «Код да Вінчі» уже зібрав в Україні близько півтора мільйона доларів.

Ісус, почувши, розсміявся і сказав йому: «Перестань утруднюватися, тринадцятий біс! Але розповідай. Я потерплю тебе».

Євангеліє Юди, 43.

Навряд чи ще колись такий незначний привід породжував таку глобальну хвилю загального інтересу. Художньо убогий роман «Код да Вінчі» Дена Брауна і того ж штибу його екранізація Роном Говардом нині тріумфально йдуть планетою. Торговий бренд «Браун-енд-Говард» обіцяє закріпитися ледь чи не на рівні «Сміт-енд-Вессона». Вже анонсовано в осяжному майбутньому екранізацію цим самим тандемом попереднього роману письменника — «Ангели і демони». Тим часом мало хто сумнівається, що справжня формула всього наміру має приблизно такий вигляд: ...000...= 1000... Де у лівій частині рівняння — креативний потенціал проекту, а в правій — його рентабельність. Коди в моді. Нумерологія на марші. Так, чергова світова прем’єра «богопротивного» голлівудського опусу «Знамення», цього разу безпосередньо присвяченого Антихристу, відбудеться не коли-небудь, а днями — саме 06.06.06. Ура сучасним піар-технологіям, які блискуче довели свою здатність зрівнювати порожнечу з множиною. Сором масам, які виявили справжні безодні несмаку і податливості перед маніпулятивними впливами ЗМІ. Піддаючись загальній кодофренії, розглядаю свій квиток на «Код да Вінчі» у кінотеатр «Київ». Дата мого перегляду (після відкидання нулів) симетрична: 26.05.2006. Причому очевидно, що центр симетрії — п’ятірка — яка, за Брауном-Говардом, символ жіночого начала, історичну гідність якого нібито і відстоює «Код». Цур мені!

Боротьба із сенсами і сенс боротьби

Чесно кажучи, хотілося б думати про людство краще. Однак ситуація занадто абсурдна і схожа на загальнопланетний психоз. Стрічки інтернет-новин повідомляють, що в КНР «Код» нібито наново закохав мільйони китайців у європейську культуру і місцеві туристи просто рвуться до Лувру. Тоді як в Індії та у мусульманських країнах фільм проклято і заборонено. Мітинги протесту наростають і в християнських країнах при тому, що тут збори від показу б’ють рекорди. Неймовірно, але таки так: у самому епіцентрі вітчизняної іронічності, у сміхотливому місті Одесі, цього тижня релігійні фанати улаштували справжнє вуличне автодафе роману Брауна за формулою «Фаренгейт’451»: книги+бензин= душевний спокій.

На жаль, останнім часом це для України вже другий приклад боротьби із смислами за допомогою екзекуції над поліграфією. Нещодавно в Києві російське друковане слово, навпаки, «мочили» на порозі Українського дому. А й справді, що ще з ними робити — із безпосередніми носіями всіляких «єресей»? Відповідь здавна відома: «мочити» і палити! Невідомо лише, звідки і коли виникне у вітчизняному середовищі терпимість як прикмета жаданої європейської ментальності, а не позначення для «будинків», які задовольняють інші потреби (тема останнього ток-шоу Анатолія Борсюка на «1+1»).

Отже, проект «Коду» спрацював як пилосос: хоча сам по собі є інтелектуальним і естетичним вакуумом, роман-фільм почав потужно втягувати у себе всілякий сусідній треш, на який така багата сучасна масова культура. У тому, гадаю, і пояснення грандіозної хмари пилу — того глобального галасу і метушні навколо непоказного опусу Брауна-Говарда. Не києм, то палицею — вони домоглися свого. Відігравши роль справного банкомату, їхня науко- і релігієподібна «залипуха», як у ній і було обіцяно, коли не перевернула засади сучасної цивілізації, то принаймні поставила її на вуха. «Код» мимоволі став дзеркалом для розхожих стереотипів наших вір і забобонів. Масштабно апробував світ на толерантність і агресивність. І вже точно став випробуванням для церковної догматики і засвідчив наростаючу піар-могутність мас-медіа. І цей досвід, вважаю, треба не стільки висміювати і викорінювати, скільки вивчати і враховувати.

Код «Коду»

Це так, «Код да Вінчі» — кітч і попса. Але також і явище, яке міцно вкорінене у своєму часі. І «Код», мабуть, не настільки простий, як здається. Тому і викликав такий світовий відгук. Тут помітні власні внутрішні ходи-коди, розраховані на уловлення читачів. А в інженерному сенсі річ досить вправно зібрана з типових деталей, котрі вже довели свою працездатність. На жаль, багато з «інгредієнтів» Браун, анітрохи не вагаючись, щедро черпав в інших авторів. Зокрема, як твердить петербуржець Анікін, котрий вже подав у суд на Брауна, саме словосполучення «Код да Вінчі» належить саме йому і використане раніше в книжці «Леонардо да Вінчі, або Богослов’я у фарбах» (2000). Є й інші заявники про плагіат. Однак яке це має значення, коли «код» спрацював лише у Брауна, а про анікіних ніхто не відає?

Генеральна тема роману підказана (на це є прямі вказівки в тексті) настанням третього тисячоліття Христової ери. Коли спритний журналіст м-р Браун сів за роботу, всі тільки й говорили про міленіум. Його автор «Коду» і зробив стрижнем, на який почав послідовно нанизувати інші типові деталі-мотиви, які мають масовий попит. От вони.

1. Модернізована христологія. На зламі століть і з нагоди ювілею відтоді і понині Ісус «у моді». Однак що сенсаційного можна сказати з цього приводу, щоб привабити широку публіку? Для неї не збрешеш — не здивуєш, а решта — теологія для обраних. От Браун і взявся вимітати чужі засіки христологічної облудливості.

2. Сцієнтизм. А як же у новітню епоху і без науки? От м-р Браун і ставить у центр сюжету мотив перевірки міфу про Спасителя і самого Його образу нібито глибокодумним ученим аналізом і найсучаснішими технологіями. Схожу операцію з аналогічним результатом тоді ж провели і з цілком світського приводу: було нарешті знайдено і прокоментовано вченими підводну могилу трагічного символу ХХ століття — «Титаніка». А потім він був нещадно, але дуже вигідно екранізований. На екрані глядачі побачили водночас і реальне мертве «тіло» корабля-легенди, і новий міф про нього. Хіба в «Коді» ми не бачимо схожу парадигму розповіді? Тут і пошук мощів Магдалини, і «правди» про неї та її стосунки з Ісусом, і реальні історичні пам’ятки, і довільний вимисел, і фінальна заспокійлива кода, яка зводить усю трагічну колізію до рятівної сили цілком земних почуттів легендарних персонажів.

3. Фемінізм. Це не просто мода, яку варто врахувати, щоб бути успішним у продажу «продукту». Бурхливий розквіт жіночої самосвідомості і суспільної ролі жінки в новітні часи — реальний факт. І не враховувати це в специфічній гендерній політкоректності сюжету — отже, апріорі втратити більш як половину майбутніх глядачів. Браун пішов далі і, напевно, одержав за це більше. Літератор по-джентльменськи, але воістину маревно відписав фактично всю християнську доктрину прекрасній половині, а саме вчення і сенс жертви Ісуса навіть не згадує. Більш того, антиномію духу і плоті, яка проповідується Христом, і ідею Вічності, якої можна досягти лише шляхом перемоги невловимого над тілесним (… Смертю смерть здолавши…»), бравий Браун підміняє на прямо протилежну, але дуже втішну для дамської частини аудиторії думку про безсмертя у формі сексуально-фізіологічного відтворення роду. Що ж, не посперечаєшся, але Жан Кокто якось зауважив: «Секс — це вічність, доступна пуделям». Може, й грубо, однак теж беззаперечно…

4... Антиклерикалізм. Цікаво, що православ’я у Брауна-Говарда навіть і не згадується, зате католицизм на чолі з великим папою Іоанном Павлом ІІ безпосередньо звинувачується у віковому перекручуванні істини про жіноче начало християнства в особі Магдалини на користь... Христа та інших непорядних речах. Єпископ Арінгароса і Сайлас, фанатик-кілер із «Опусу Деї», і в романі і на екрані подані настільки карикатурно, що викликають хвилю спогадів про радянську атеїстичну пропаганду. Чому? Хіба це такий вже комерційний хід? Можливе пояснення — у наступному блоці «Коду».

5. Американізм. Цікаво, що роман Брауна (фільм меншою мірою) просякнутий духом апології всього американського й інтонаціями неприхованого презирства до усього французького. Це розумник-янкі Ленгдон розплутує всі ці європейські підступи і хитросплетіння, а тупі французькі поліцейські лише заважають справедливому ділу. А якось у фільмі так і сказано: «Цей французький дурень...» І от уявімо, що 2002 року, коли Ден Браун дописував свій роман, а США нарощували «патріотичну» кампанію у зв’язку з планованим нападом на Ірак, автор хоче й у цьому плані сподобатися майбутнім читачам-співвітчизникам. Йому відомо, що з категоричним протестом проти агресії виступили старі європейські демократії на чолі з Францією і папський престол на чолі з Іоанном Павлом ІІ. Б’юся об заклад: саме ця політична диспозиція сил і зашифрована у сюжетному розміщенні сил зла і добра в «Коді» Брауна. У фільмі Говарда у розвиток такого «коду» авторського запобігання перед майбутнім світовим глядачем із комічною прямолінійністю у фіналі ні сіло ні впало виникає епізодичний персонаж араба-юнака, котрий допомагає героям вийти в Інтернет по мобілці. Безсумнівний «плановий» жест політкоректності авторів у бік мусульман, але вже з позиції новітнього стану справ на арабському фронті.

Загалом шифрів, тайнописів і внутрішніх кодів у «Коді» можна знайти предосить. Особливо, якщо не дуже обмежувати себе переконливими мотивуваннями, як, утім, це й роблять автори першоджерела. Наприклад, можна припустити, що суворе викриття ордену «Опусу Деї» у «Коді да Вінчі» пов’язане з тим, що Мел Гібсон, член цього ордену, поза Голлівудом тоді ж готував свій надзвичайно жорстокий авторський фільм «Страсті Христові». У єретичному «Коді» приховано знаки протистояння не цілком ортодоксальним «Страстям»?

Криптекс Брауна vs кубика Рубіка

Відомо, що на Канський МКФ творча група фільму Говарда привезла кілька діючих моделей криптексу — кодового сховища таємниці про архіви роду Магдалини й Ісуса. Власне кажучи, і всі таємниці приголомшливого успіху Брауна-Говарда, до яких ми щойно спробували доторкнутися, можна виконати на таких самих з’єднаних віссю обертових циліндрах із літерами, при умовному наборі яких циліндр відкривається, і «розумник» знаходить там свій кіндерсюрприз. Упевнений, не лише при вході в Лувр, але й в усьому світі туристи такі сувеніри розхапають, як гарячі пиріжки. Аналогічний за ідеєю кубик Рубіка після цього можна назавжди викинути на смітник історії. Закладаюся, що так воно й станеться. Адже сам процес попередньої реклами і постпродукції фільму «Код да Вінчі» був блискуче продуманий до дрібниць. І це напевно передбачили. От як це було.

Спочатку — попередня «обробка» світового медіаполя сенсацією про знахідку альтернативного писання «від Юди». І будь ласка, не дуріть мене, куме: National Geografic — промоутер цього давно знайденого, але свіжорозшифрованого апокрифа — вочевидь не випадково так довго чекав і вибирав потрібний момент для публікації. Це мало стати, так би мовити, пробою юрб «електорату» на чутливість до єресі. А потім було обумовлено участь у церемонії відкриття Кан і улаштовано стомливу паузу саспенса, пов’язану з очікуванням початку найавторитетнішого у світі МКФ. Тож і виникла скандальна колізія, яка випереджає світову прем’єру. З одного боку, ТБ і преса були переповнені репортажами з коліс агітпоїзда, який повільно йшов через Європу у Кан. А з другого боку, ще до публічного показу фільму почав підніматися шквал стовідсотково передбачених протестів і обурених заяв глав церков і парафій, які плавно переходили у вже згадані вуличні акції релігійних фанатиків по всьому світі. Навіть «фе-е-е... » високочолої критики в Кані інтригувало і вабило публіку до кас: ну як же тут кожному «мислячому» індивіду не подивитися хіт сезону, щоб потім посміти і своє судження мати. А, ви ще й жінка? Тоді бачити ЦЕ — просто ваш гендерний обов’язок. Адже сюжетна суть «Коду» саме в тому і полягає, що, як ми з вами давно і здогадувалися, дівчата, наша прекрасна стать була колись історично скривджена і несправедливо обділена цими про-отивними мужиками-клерикалами. «Шануймося» у «Коді»! І от маємо рекордні бокс-офіси картини, додатковий попит на «Код да Вінчі» у друкованому вигляді і… своєрідний масовий нав’язливий стан — «кодофренію». Тим часом усе ж таки правильно вчив нас Ілліч: «Ідеї, опановуючи масами, неминуче стають реальною силою». І усе б добре, та вже надто сила виходить нахабна і відразлива.

Від постмодерну до попсмодерну?

Вдумаймося: авторитетний і манірний Канський МКФ, який завжди вважався Меккою арт-хаусу і був притулком інтелектуалів кола Пітера Грінуея і Ларса фон Трієра, нині чомусь згодний стартувати з піар-прем’єри програмного кітчу Брауна-Говарда. Думаю, це один із багатьох інших знаків близької повної капітуляції елітного мистецтва перед маскультівською дешевизною. Причому попсова ментальність не просто кладе на лопатки арт-хаус у чесному творчому поєдинку. Попса жирує за рахунок естетичних скарбів минулого. Вона пожирає і перетравлює на свій лад досягнення традиційних мистецтв і викидає назовні вже продукт своєї, а не елітно-авторської життєдіяльності. Адже що таке по суті весь цей проект «Коду да Вінчі» за Брауном-Говардом? Це досвід «перетравлення» у мізках примітивів і творчості да Вінчі, і адекватної історії світу, і священних текстів християн. А на виході — сурогат, який ще зберігає зовнішні прикмети оригіналу, однак за суттю не має з ним нічого спільного. Як у трилерах про прибульців, які пожирають нутро нормальних людей і сіють себе в чужу оболонку. І «вони» вже поруч! Їхній світ витискує світ тих, хто колись вважав себе інтелігенцією, «спецами» і «профі». Споконвічний національний folk-and-country витісняється чимось на кшталт pop-love’ської сільської естрадки. І наші поп-політики, поп-учені і поп-кінематографісти відповідно справляють свою посаду на рівні «поп». Своєрідність культурних «кухонь» народів заміщає єдиний Макдоналдз глобального громадського харчування, й останнє «Євробачення» із його «чемпіоном» — ще один приклад цього. Майже півстоліття тому французький теоретик Жильбер Коєн-Сєа пророкував, що кіно з його прямою зображальністю, яка не потребує для розуміння майже ніякої попередньої художньої освіченості, зрештою створить у світі хаос культурних кодів низького і високого мистецтва. І виникне щось середнє між ними — замість колишньої культури — культуризм. Сталося! Навіть однойменне міністерство у нас вже засновано. І це зовсім не тому, що там працюють люди, які читали колись Коєн-Сєа. А зовсім навіть і навпаки.

У цих контекстах категорично не погоджуся з тими критиками, котрі вважають, що феномен «Коду» не вартий і виїденого яйця. Ще й як вартий. Думаю, що таку пустопорожню шкаралупу можна розглядати як своєрідний «криптекс», у котрий і справді (як і обіцяли автори) запаковано певний важковловимий, але воістину пророчий месидж про найближчі шляхи нинішньої цивілізації. Наприклад, такий: якщо сьогодні з допомогою ЗМІ з таким приголомшливим світовим успіхом можна впарити «демосу» пустушку як одкровення, то, скажіть, чого варта сама ідея такої демократичної влади, що її санкціонують ті самі медіакеровані маси?

«Код» Брауна—Говарда своїм кричущим контрастом між суттю й ефектом ніби остаточно сповістив про зміну формули світової влади. Схоже, демократія готова остаточно віддати свої владні права монстру медіакратії. Нами вже сьогодні правлять переважно добре розкручені на ТБ, а не добре освічені (у вузах) політики. Гарна коса на голові означає часом для електорату набагато більше, ніж конкретна політична програма (під косою). Тож чи є єрессю з релігійного погляду «Код» Брауна-Говарда? Безсумнівно. Однак при правильному використанні, як відомо, й отрути можуть зцілювати...