"Кобзар" на окупованій території та Брежнєв на "замовних" тарелях

Поділитися
"Кобзар" на окупованій території  та Брежнєв на "замовних" тарелях Художник Петро Печорний
Шевченківський лауреат Петро Печорний розповів DT.UA про примхливі візерунки своєї долі

Національний Шевченківський комітет цьогоріч визначив три кандидатури, творчість яких гідна головної мистецької премії країни: поет Леонід Горлач, режисер Дмитро Богомазов, художник Петро Печорний. Зокрема, відзначено цикл унікальних декоративних тарелів Печорного, на яких зображено сюжети та образи з "Кобзаря" Тараса Шевченка. Про народного художника України, професора Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука - 80-літнього Петра Печорного - не знайдеш багато відомостей ні в Мережі, ні в ЗМІ. Людина він скромна, майже не публічна. І лише в ексклюзивному інтерв'ю DT.UA розповів про своє драматичне дитинство, про захоплення творами Шевченка. Згадав також майже анекдотичну історію про те, як колись "забракували" його роботу із зображенням Леоніда Брежнєва…

- Петре Петровичу, пам'ятаєте свої відчуття, коли дізналися, що стали цьогорічним лауреатом Шевченківської премії?

- Звичайно, це дуже приємний момент у житті. Сказати, що я не встояв на місці від радості - цього, звичайно, не було. Але важливо те, що в Шевченківському комітеті мою роботу оцінили. Я навіть не кажу про гроші. Мається на увазі саме творча вага. Багато хто хотів би мати цю премію. Але ж її не так просто заробиш!

- Ви самі згадали про гроші. А це майже 260 тисяч гривень. Коли президент підпише указ, коли все складеться… Як плануєте розпорядитися таким серйозним статком?

- Уявіть, знаю як… Видам свої книжки. Дві чи навіть три. Приміром - "Графіка Печорного", "Декоративний живопис Печорного"…

- Повертаючись, власне, до робіт, за які вас відзначив Шевченківський комітет… Що це за дивовижні тарелі, на яких оживають сюжети "Кобзаря"?

- Ще раніше я почав готувати сюжети на теми творів Шевченка. А оскільки наступного року святкуватимемо 200-річчя від дня народження великого поета і художника, вирішив зробити це в кераміці, в декоративному розписі. Вийшли тарелі. Діаметр - 62 сантиметри. Всього - 30 штук. Є така технологія - ангобний розпис: глина по глині. Це не новизна. Є знахідки Трипільської культури з подібною технікою. Це розпис по сирій глині. Якщо вдатися до технологічних нюансів, то складність у тому, що треба розписувати роботу "від себе" - і рука постійно на вису.

Працював близько року - технологія складна! Колір тарелі не проявляється до того моменту, поки твір не виймеш із печі. Тому скажу відверто: мій творчий рух у цьому напрямі відбувався майже наосліп. Без вогню ці витвори просто сірі! Звісно, на певному етапі можуть бути помилки... Але, хоч як дивно, я жодного тареля не перепалив.

- "Кобзар" - це майже енциклопедія українського життя, українського світобачення. Від чого відштовхувалися, коли вибирали теми з Шевченкових творів?

- Мене хвилювала насамперед рання творчість Тараса Григоровича. Не той час, коли він був на засланні, а лірична поезія. На кожному тарелі - слова з творів поета. Наприклад: "Затихло все, тільки дівчата та соловейко не затих", "Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим", "На розпутті кобзар сидить та на кобзі грає, кругом хлопці та дівчата - як мак процвітає"…

- Пам'ятаєте, коли вперше вам до рук потрапив "Кобзар"?

- Знаєте, я вже дуже літня людина… Але чудово пам'ятаю той момент. Це було дуже-дуже давно. Ще в воєнні роки. Ми тоді жили на окупованій території Чернігівської області. Якось розбирали книжкові "завали" в школі. І мені зі шкільної бібліотеки дістався "Кобзар". Почав читати… Не міг відірватися. Так і читаю відтоді. Постать Кобзаря для мене завжди була особливою - близькою за духом, філософією. В мене на шевченківську тему дуже багато робіт. У чомусь навіть моє особисте життя схоже на тяжкий дитячий період життя Шевченкового. Моя мама померла, коли мені було 11 літ. Якраз перед цим німці спалили нашу хату… Ходили селом і стріляли в копицю сіна. Хата зайнялася. А саме в цей час - наступ радянських військ. Хто ж там гаситиме ту хату! Матері довелося дуже тяжко. Вона захворіла на запалення легень і теж буквально згоріла. А батько - на фронті. Ми, семеро дітей, лишилися самі - під тином. Потім над нами взяв опіку сільський патронат. Це щось на кшталт сімейного дитячого будинку. Нас виховувала одна жінка, а їй писали трудодні за те, що нами опікувалася.

Озираючись у минуле, пригадую, що всі мої предки займались яким-небудь ремеслом. Працювали на землі, шили решета, робили хомути. Батько був годинниковим майстром. Він узагалі був дуже талановитою людиною. На весь район не було такого майстра. З дитинства в моїй голові цей звук - коли "цокають" батькові годинники…

У моїй власній сім'ї теж атмосфера творча. Дружина - художник текстилю, син - скульптор (закінчив Академію образотворчого мистецтва).

Сам я малював з дитинства. Завжди і всюди. Я й зараз малюю, незважаючи на вік. Це вже "ввійшло" в мене. Коли малюю - ніби відпочиваю. І навпаки - без малювання нудьгую. Спочатку закінчив Київське училище декоративно-ужиткового мистецтва, яке в той час було на території Києво-Печерської лаври. Потім навчався у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В.Мухіної (нині Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія). Навчання в Ленінграді дало ширше поняття про технологію кераміки. Там ми працювали з порцеляною, фаянсом, майолікою. Кераміка - те, що випалюється. Саме слово перекладається з давньогрецької як "обпалена" чи "випалена" глина.

- Ви, очевидно, спостерігаєте за дискусіями, які раз за разом спалахують навколо постаті Кобзаря, навколо його творів. Іноді таке враження, що кожен "табір" (і ті, які клянуться Шевченком, і ті, які хочуть "деміфологізувати" його) хоче мати його ім'я на своєму "прапорі". Отже, Шевченко і сьогодні - наш сучасник?

- Шевченко і його "Кобзар" - наші сучасники назавжди. Особливо в українському духовному житті, в побуті, в селах зокрема. Адже сільське життя не так швидко плине, як у містах. Думаю, що Шевченко і "Кобзар" будуть доти, доки буде Україна.

- Який етап, на ваш погляд, переживає сьогодні декоративно-прикладне мистецтво України? Це розквіт, зважаючи на відзнаку Шевченківського комітету? Чи, може, навпаки - занепад?

- Керамістам нині тяжко. Профільних підприємств майже немає. Вони зникли. Але на кафедрі кераміки в інституті Бойчука все нормально. У нас є піч, можемо працювати в матеріалі.

А багато художників не мають такої творчої можливості. Для художника-кераміста головне - це піч і глина.

- Ви прожили довге цікаве життя, бачили, як українська історія змінювала свої "вектори". Очевидно, доводилося виконувати й якісь ідеологічні замовлення?

- Багато чого було… Але якихось капітальних "монументально-замовних" робіт я ніколи не виконував. Що стосується політики? Ну ось, наприклад, виготовляв вази з певною символікою того часу... Але намагався і таке "замовлення" виконувати добросовісно. Якось було замовлення від Ради міністрів України виготовити фарфоровий таріль із зображенням Леоніда Брежнєва і Жискара д'Естена. Мені тоді дали журнал "Огонек". Там - фото, де вони поруч сидять на дивані. Я й виконав... Замовник тоді подивися й каже: "Щось ти Жискара д'Естена краще зробив, ніж Леоніда Ілліча!". - "Та я ж усе робив як воно є". - "Але ж руки французького лідера гарніші, ніж у Леоніда Ілліча!" І справді! На фото в Жискара д'Естена руки інтелігентні, красиві. Потім замовник почав присікуватися через піджак Брежнєва, мовляв, дуже грубо! І забракував ту мою роботу. А через кілька років француз-галерейник ходив майстернями наших художників. Зайшов до мене. Я показав таріль із політиками. Він подивися й відразу: "Скільки?". Кажу: "Не знаю…" - "300 доларів нормально?" - "Нормально!" Сказав, що купує для посольства.

- Багато ваших робіт сьогодні зберігається в музеях?

- Близько 30 музеїв України мають мої роботи. Лишень у Лаврі, в Музеї декоративно-прикладного мистецтва, близько ста моїх творів, починаючи з ранніх. Брав також участь у збірних закордонних виставках: Японія, США, Канада, Велика Британія, Польща, Австрія, Німеччина, Чехія, Монголія, Югославія… І в Україні моїх персональних виставок було дуже багато. Більш як сотня.

- Петре Петровичу, цікаво дізнатись як ви сприймаєте сontemporary аrt? Чи відвідуєте такі виставки, яких, до речі, в Києві дуже багато?

- Деколи буваю. Як ставлюся? Звісно, можна працювати й так, як вони… Я іноді розумію, що хотів сказати художник, але задум його підтримую не завжди. Є й сучасні роботи - справжні твори мистецтва, вони цінні, цікаві. А буває - просто епатаж заради епатажу. Для мене "ідеал" у мистецтві - класика, народне мистецтво, іконопис. Саме це мене надихає. Не хочеться малювати щось формальне - заради самої форми. Завжди мають бути художні образи, відчуття, духовність.

- Ви працювали в тоталітарний період, коли одні художники намагалися знайти себе в тому часі, а інші - не знайшовши - залишали Батьківщину. У вас ніколи не було думок емігрувати?

- Ні, що ви! Колись був у Німеччині. І так чекав, щоб повернутися! Коли ступив на нашу землю, аж видихнув - нарешті! Чи коли служив в Азербайджані, в Баку, три роки не був в Україні. Пам'ятаю, як їхав додому через Кубань. І так скучив за Україною, що коли побачив кубанські біленькі хатки, то мені сльози навернулися на очі. Так було радісно, що повертаюся додому. Та й творчість моя пов'язана з рідною землею. Думаю, що місце робіт, за які мене вшанували високою нагородою, - в музеї Тараса Шевченка, я їх просто подарую.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі