КНИЖКОВІ СКАРБИ ФРАНКФУРТА

Письменник Ґеорґ Кристоф Ліхтенберґ одного разу сказав: «Більше, ніж золото, світ змінив свинець. І не той, що в рушницях, а той, що в набірних касах». У часи цифрових технологій немає потреби в набірних касах, але потреба в книзі не відпала. Це демонструє і найбільший у світі Франкфуртський книжковий ярмарок. Заснований 55 років тому біржовим товариством німецьких книготорговців і кількома великими західнонімецькими видавцями, він давно вийшов за межі однієї країни й рік у рік демонструє максимально представницький міжнародний рівень. Участь у ньому вважається надзвичайно престижною. Незважаючи на спад світової кон’юнктури, він посідає важливе місце в річному плані більшості видавництв світу.

Вражають і цьогорічні масштаби ярмарку: 171 тисяча квадратних метрів площі, 6611 експонентів зі 102 країн, 336 тисяч назв книг, понад одну тисячу авторів, 289 тисяч відвідувачів.

Думка, блиск, гроші...

На 6 днів Франкфурт-на-Майні з біржового міста перетворюється на місто книги, в якому йдеться не лише про гроші. А може, першою чергою, все-таки про них, бо навіщо ж тоді ярмарок? Адже книговидавнича галузь — це насамперед вигідний бізнес. Навіть нині, коли книжку не поспішають купувати. Скажімо, в Німеччині, порівняно з попереднім роком, прибуток від продажу книг зменшився майже на п’ять відсотків. За результатами проведеного біржовим товариством аналізу продажу книги, лише 21% книготорговців очікують зростання, 28% вважають, що ситуація погіршуватиметься, а 52% сподіваються на середній рівень розвитку. Крім того, підприємства торгівлі харчовими й промисловими товарами зорганізували потужну кампанію під гаслом: «Бути скупим — це класно! Купуй дешевше, купуй ще дешевше, купуй лише те, без чого не можеш обійтися!». Для багатьох людей книжка не є предметом першої необхідності. Менше стало продаватися фахової літератури й навіть бестселерів. Загалом торік у Німеччині книг видано на 7,3% менше, ніж у 2001 році.

Зниження купівельної спроможності, зростання безробіття й загальний спад німецької економіки позначились і на діяльності Франкфуртського книжкового ярмарку — кількість його учасників та відвідувачів почала зменшуватися. Втім, на це вплинуло не лише погіршення кон’юнктури: з року в рік ціни на проживання в готелях міста зростають, підвищують їх і власники ресторанів, кафе, барів. На ярмарок почала насуватися загроза збитковості. Активізувалися конкуренти, кожен з яких пропонував «переселити» ярмарок до свого міста. Особливо наполягав на цьому багатий Мюнхен. Проте ярмарок — не просто приватне підприємство, а й обличчя Франкфурта, частина його візитної картки. Тому керівники ярмарку, розробивши нову концепцію діяльності, звернулися по підтримку до маґістрату. Результатом проведених переговорів стало, зокрема, те, що під час ярмарків ціни в готелях залишатимуться стабільними.

Ярмарок міг вижити, лише запровадивши принципово нові підходи до організації. Домінантою, як запевняють його керівники, стали не гроші, а насамперед думка й блиск. Книги тут завжди були «розумними», а нині до них додалися ще й ефектні автори: популярні співаки, актори та інші відомі люди. Знаменитості відкрили для себе книгу, а книжкова галузь — знаменитостей. Такі перетворення у світі сучасних засобів масової інформації відбиваються і на книжковому ринку. Тому ярмарок з його новою концепцією, вважають організатори, — це адекватна відповідь на потреби людей, ЗМІ та ринку: більше авторів, більше заходів для відвідувачів. Скажімо, торік популярний співак, композитор і продюсер Дітер Болен видав книгу про жінок у своєму житті й заробив на ній близько 30 мільйонів євро. Цього разу він презентував свій новий твір «За лаштунками» з багатьма пікантними подробицями «залаштункового» життя. І хоч критики кажуть, що це зовсім не література, книгу Болена розкуповують миттєво. Її презентація під час виставки привернула увагу десятків тисяч відвідувачів.

Проте це була не єдина розвага для тих, хто прийшов на ярмарок, заплативши 30 євро за вхід. Скажімо, нобелівський лауреат Ґюнтер Ґрасс читав свій новий поетичний цикл «Останні танці» під супровід музики та справжніх танців. Утім, йому не вдалося «перетанцювати» іншого популярного в Німеччині автора — еміґранта російського походження Владіміра Камінера. Після читання уривків свого «Руссендиско» він влаштував справжню російську дискотеку. Новинкою стали концерти популярних виконавців на відкритих майданчиках і різноманітні шоу, що приваблювали відвідувачів. Здається, розрахунок на те, що ці заходи дозволять на 15% збільшити кількість відвідувачів, був правильним. Поза тим, нинішнього року учасникам ярмарку вперше дозволили продавати книги відвідувачам.

Одначе в центрі уваги ярмарку все-таки залишалися письменники та їхні книги. Можна було з ними поспілкуватися, сфотографуватися, взяти у них автограф. А бразильський письменник Пауло Коельо ввійшов до книги рекордів Ґіннесса: за один день на ярмарку він підписав усі видання своєї книги «Алхімік», перекладеної 52 мовами світу.

Велика книга під назвою «Росія»

З 1976 року на Франкфуртському ярмарку запроваджено традицію обирати центральну країну-учасницю. Серед таких країн були Великобританія, Японія, Австрія, Греція, Польща, Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, скандинавські країни, Бразилія, Мексика, Австралія, Угорщина тощо. Торік героїнею свята була Литва. Почесній гості на пільгових умовах надається павільйон — 2300 кв. м виставкової площі в найвигіднішому місці, а її заходам — перевага в програмі ярмарку. Почесну гостю обирає рада директорів і наглядова рада ярмарку з-поміж поданих заявок. Нинішнього року центральною країною-учасницею стала Росія, наступного року це право буде надано арабським країнам, а 2005 року — Кореї.

Щоб стати почесною гостею, замало самих лише фінансових можливостей. Чи не головні вимоги — це сприятливі умови та сучасний рівень книговидавничої справи в державі. Росії це вдалося сповна: такий розмах виставкової програми навіть Франкфурт не часто бачить. Свою продукцію представили понад 200 видавництв: від «Веселих картинок», підручників, словників і детективів — до розкішних мистецьких фоліантів. Сто російських письменників приїхали на ярмарок, і кожен мав свою презентацію. Серед них і уславлені метри на кшталт Євґєнія Євтушенка, Андрєя Вознесенського, Анатолія Пріставкіна, Владіміра Маканіна, чиї твори знані в Німеччині, і плеяда молодих письменників, чимало з яких уперше виїхали закордон. Цей проект, що ним завершується рік Росії в Німеччині, має назву «Росія: нові сторінки».

Втім, Росія на ярмарку вражає не лише презентаційними масштабами. Можна лише по-доброму позаздрити цілковито новому підходу до експозиції. Господарі сподівалися, що її відкриватиме президент Росії Володимир Путін — зазвичай так робиться, коли держава виступає у ролі почесного гостя. Путін не приїхав, що не зашкодило великому інтересу до росіян. До їхніх стендів було не проштовхнутися, на концертах — аншлаги. Німці не приховують емоцій, а голова «Клубу трьох» Лорд Вайденфельд так вітав участь Росії у ярмарку: «Вітаємо тебе, російський генію!». Вищі посадові особи Німеччини з легкістю цитували не лише російську класику, а й молодих авторів і шкодували, що німецькою їх видається недостатньо.

Маємо те, що маємо...

До української експозиції я приходжу щороку. І щороку відзначаю, що її площа стає дедалі меншою, не додається там і книг. Практично не змінюється склад учасників, не з’являються нові видавництва. Безумовно, якісна продукція таких київських видавництв, як «Перун», «Либідь», «Мистецтво», «Знання», і харківського «Фоліо» — це добре, але чи лишень на це спроможна Україна? Та й автори, представлені у Франкфурті, хоч і цікаві, але переважно відомі. Нові імена можна перелічити на пальцях однієї руки. Причина, мабуть, уже набила оскому: немає фінансів. А хіба Румунія, Македонія чи Словаччина, чиї експозиції поруч з українською, не мають цієї проблеми? Однак вони виставляють книжкову продукцію на рівні з країнами ЄС чи США, а подекуди й на порядок вище. Та й виставкову площу мають значно більшу за українську.

Я запитала у літературознавця і відомої перекладачки української літератури німецькою мовою Анни-Галі Горбач про її враження від експозиції:

— З українського стенду відразу видно, як держава підтримує національну культуру, й зокрема книгу. Я щороку буваю на ярмарку, біля стенду з українською книжкою, і бачу, що зміни відбуваються, але не на краще. В перші роки перебудови книжок не було більше, але їх якість — і змісту, і поліграфічного оформлення — була значно кращою. На Заході за видання книжки беруться люди, котрі вміють це робити, добре знаються на пропозиції та попиті. На жаль, українська книга часто не витримує жодної критики і в змістовному, і в поліграфічному плані. Це несмак, крикливість. Так зараз уже не роблять книжку. Але не тільки через це Україна так погано представлена на міжнародному ринку. В Україні добру книжку важко видати через сильний податковий тиск. Хто таке витримає? А може, люди у владних структурах, від яких залежить розв’язання цього питання, заповзялися шкодити українській літературі та культурі?

Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України Іван Чиж, який один день перебував на ярмарку, бачить українську експозицію по-іншому:

— Тут представлено 20 видавництв, приватних і державних. І наша книга нічим не поступається зарубіжній. Звичайно, хотілося б, щоби це було ще краще. Але є об’єктивні економічні реалії, з якими слід рахуватися. Потрібно вкладати кошти, потрібне розуміння того, що держава сприймається через гуманітарну сферу, через книжку. Але позитивно те, що Україна дебютувала в потужному і єдиному національному стенді. Представлена також картографія, до речі, вона в нас чудова. Й поліграфія у нас одна з кращих. Але нам треба змінити ставлення до книжки. Бо досі більше про неї говорилося, ніж робилося. Треба більше видавати її в регіонах, більше адаптувати для зарубіжного читача. Цьому сприятиме закон про державну підтримку книговидавничої справи в Україні, який почне діяти з нового року.

Чи справді всі проблеми розв’яжуться, коли цей закон набуде чинності? Про це я попросила розповісти президента Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна:

— Всіх проблем цим законом не розв’язати, але він дасть більше можливостей працювати. Якщо, звісно, набуде чинності. Адже негативне ставлення до нього влади не змінилося. Фінансово-економічний блок Кабінету міністрів намагається протягнути свій закон, який анулював би той, на який чекають усі видавці. Наразі цього ще не вдалося зробити. В Україні на душу населення припадає одна книга (за часів СРСР їх було понад чотири). Закон про підтримку книговидавничої справи в Україні підняв би книгу, але люди, які чинять цьому опір, не розуміють, що їхні методи — це не шлях розв’язання проблеми. Адже нині видавець, який працює не за державним замовленням, а на ринку, має рентабельність у межах п’яти відсотків. Це дозволяє виживати, а не розвиватися. Видавець не може взяти кредит, бо в нього немає для цього застави і немає змоги виплачувати відсотки, не може випускати іншомовну книгу для міжнародного ринку, бо українське книговидання перебуває на дуже низькому рівні. Серед виставлених у Франкфурті книжок лише 5—7 видань мають середній європейський рівень якості. Не можна навіть сказати, що вони на рівні російських чи польських видань. Тому бачення реалій урядом і тими, хто випускає книгу, кардинально відмінне. Ми можемо працювати і самостійно, і з зарубіжними інвесторами. Але їх зупинено на кордоні.

Ось таке неоднакове бачення проблеми книги в Україні різноманітними гравцями, які, втім, грають на одному полі.