Книжки на озброєння

Приймати на свята гостей — наша добра слов’янська традиція. Гості бувають бажані, довгоочікувані, ті, які гірші за татарина. А ще бувають гості, яких хочеш залишити в себе назавжди. Нинішнього року у Києва на його традиційному весняному святі, не виключено, буде принаймні один такий гість. Це — Львівський форум книговидавців, який у рамках святкування Дня Києва проведе Міжнародний книжковий «Форум книговидавців у Києві». Основні події форуму відбуватимуться у мистецькій галереї «Лавра» 22—25 травня, в останні два дні також очікується великий книжковий ярмарок на Хрещатику. Про перший крок експансії Львівського форуму видавців на Київ розповідає президент Форуму Олександра Коваль.

— Пані Олександро, чому раптом Київ? Ми вже так звикли зустрічатися з видавцями у Львові. Чи є сенс стягувати всі значні культурні події країни в одну — вона ж адміністративна — столицю?

— У нас чомусь звикли вважати, що справжні всеукраїнські акції проводяться тільки в Києві. Ми з цим постійно зіштовхуємося — зокрема коли намагаємося вести переговори з потенційними спонсорами: хоч би що ви робили, хоч би які масштаби були у вашої акції, якщо вона відбувається не в Києві — вона залишається чимось «регіональним».

Взагалі, наша нинішня київсь­ка акція — це експеримент. Київ заслуговує на добре організований повноформатний книжковий ярмарок. Тут начебто наявні всі передумови для такого ярмарку, і чому його досі немає — незрозуміло. Для нас це поки що експеримент. Це не буде такий повномасштабний ярмарок, як у Львові, але, сподіваюся, для першого виступу — вистачить.

— Ваша акція збігається зі святкуванням Дня Києва та виборами мера.

— Не просто збігається. Наш форум проводиться у рамках святкування Дня Києва. Ми тут — на запрошення Управління культури КМДА. Щодо виборів: так, ми спочатку побоювалися, що нас спробують залучити до якихось агітаційних справ, але поки що, на щастя, на це немає жодного натяку.

— Ви начебто планували скористатися приміщенням «Мистецького Арсеналу». Чо­му відмовилися від цієї ідеї?

— Насправді дуже важко знайти приміщення, яке б нас задовольняло. Виставкові центри на кшталт Лівобережного чи Єкспо-плази надто дорогі, аби видавці могли їх оплатити. До того ж видавці без великого ентузіазму ставляться до цих холодних, бездушних залів, — люди неохоче йдуть у них на книжкові ярмарки. Так, мені хотілося організувати першу нашу київську акцію саме в «Мистецькому Арсеналі», з яким товаришуємо. Тим більше що ми вигадали чудову назву для нинішнього форуму: «Книга —це зброя». Але, на жаль, поки що це приміщення не готове. Шкода — мені дуже хотілося розпочати саме там.

Отже, ми зупинилися на галереї «Лавра». Це не ідеальне приміщення — ані для ярмарку, ані для літературного фестивалю, оскільки там замало місця. Втім, окрім галереї «Лавра», ми домовилися ще з двома музеями — Музеєм книги і Музеєм Івана Гончара: багато наших акцій проводитимуться там. Усі ці приміщення розміщені поряд, тому ми можемо забезпечити велику програму і сподіваємося влаштувати великий фестиваль.

— Сподіваєтеся успішно конкурувати з київськими книжковими виставками, які вже існують?

— Я не хочу коментувати того, що роблять мої колеги. І поки що передчасно казати, яке місце займемо ми. Але насправді працювати в Києві — непросто. Ми вже мали прикрий досвід: проводили тут дитячі ярмарки, проте одного разу керівництво Українського дому відмовилося від співпраці. Просто тому, що Державний комітет телебачення і радіомовлення вирішив проводити свій власний ярмарок. Український дім підвищив ціни на оренду площі. Нам нова ціна була не по кишені, а ось бюджетна організація, як з’ясувалося, змогла заплатити такі гроші іншій бюджетній організації. Втім, навіть якби в нас і були такі кошти, я не вважаю, що ми мусимо платити Українському дому, який є державною структурою, за комерційними розцінками.

— Спостерігаючи рік у рік за українським книжковим ринком, як ви оцінюєте його розвиток?

— Доволі нудна справа. Бо ринок розвивається дуже повільно. Вже протягом багатьох років виходить близько 50 млн. книжок на рік. З невеликими коливаннями ця кількість утримується досить тривалий час. Ледве-ледве зростає кількість назв — зовсім не тими темпами, які хотілося б мати. Але треба радіти, що ринок хоч так розвивається — незважаючи на всі зусилля з боку держави припинити навіть це незначне зростання.

— Держава докладає до того зусиль?

— Роль держави у розвитку книжкового ринку мала би зводитися до того, щоб забезпечити однакові можливості для всіх суб’єктів книжкового ринку і не створювати непотрібного дисбалансу, нездорової конкуренції. Натомість державне втручання у вигляді виділення видавцям коштів на програму «Українська книга» нас роз’єднує. Цю програму постійно критикують, усім відомо, як не прозоро кошти розподіляються. Чим більші бюджетні інтервенції у ринковий простір, тим менше сподівань на саморозвиток. Видавці не зацікавлені орієнтуватися на споживчий попит — вони зацікавлені отримати державні гроші за видання книжок, які потім підуть у бібліотеки і, не виключено, там помруть, жодного разу не розгорнуті. Боротьба за споживача перетворюється на боротьбу за увагу чиновника. І це тоді, коли дер­жава взагалі не повинна втручатися у справу книговидання. Що вона може зробити корисного у цій сфері — то це підтримати споживача. Насамперед — мережу бібліотек, перепідготовку та інформування бібліотекарів: рівень їхньої кваліфікації не відповідає сучасним вимогам. Державні кошти мають підтримувати інфраструктуру, йти на створення та реалізацію програми підтримки читання.

Окрім того, якщо держава хоче витратити гроші на книжки, могла б допомогти вирішити проблему з обіговими коштами. Є видавництва, котрі працюють під кредит: під бізнес-план береться кредит, повертається, береться наступний — так можна і треба працювати. Однак банківські відсотки надто високі, аби видавець міг реально працювати за такою схемою. І якщо в держави є кошти на книжки, то вона могла б витрачати їх на компенсацію банківських відсотків для видавництв на кшталт «Академ­видав», «Нора-друк», «Теза». Видавництв, котрі добре працюють і могли б розширювати свій асортимент, якби держава бодай частково компенсувала їм відсотки. Таким чином, вони могли б збільшити пропозицію удвічі-втричі.

— Отже, прогноз щодо розвитку українського книжкового ринку невтішний?

— Мені здається, що позитивні зрушення є. Видавців, котрі зрозуміли, що їхнє щасливе майбутнє залежить від якості та вміння донести свою продукцію до споживача, у кожному сегменті ринку стає дедалі більше. Але, знову ж таки: треба підтримувати не видавця, а споживача. Споживачеві має бути надана можливість повсюдного доступу до книжки. Якщо в Україні всього 500 книгарень, то це означає, що близько 60 відсотків населення України не має доступу до книжки. Трохи рятує ситуацію «Книжковий клуб» — доносить книжки у будь-який куточок країни. Але рятує дуже мало. Кількасот назв — дрібка. Втім, це чудовий приклад того, що люди читають, готові платити за книжки гроші — треба лише зробити їм правильну своєчасну чітку пропозицію.

Це ключове питання. Бо коли розвивається художня література? Коли споживач зацікавлений у цій літературі. В нас, як зазначають видавці, критики, закордонні колеги, дуже потужний потенціал у галузі саме художньої літератури. Але тираж української художньої книжки — 2—3 тис. І, як випливає з досвіду ринку, — цього достатньо. Це сигналізує про те, що треба щось робити з розповсюдженням продукції та інформуванням споживача. Адже коли на Заході виходить нова вдала книжка — вона відразу потрапляє у культурний обіг: про неї починають говорити.

— Бо там про це дбають видавці, які дають можливість оперативно ознайомитися з книжкою ЗМІ, критикам. Ті ж вводять цю книжку в культурний обіг. Наші ж видавці — таке враження — не дуже про це дбають.

— Це делікатна ситуація. Я розумію, чому вони не роблять того, про що написано в підручнику з маркетингу. Так, треба просувати свою продукцію, — про це всі знають. Але в нашій ситуації найчастіше такі спроби безплідні. Бо хоч би скільки ми дали рецензій, реклами і всього решти, якщо в людини у місті немає жодної книгарні — вона книжки не купить.

Медійна ситуація також складна. Так, видавництва повинні налагоджувати співпрацю зі ЗМІ. Я сама намагаюся це робити. Звертаюся куди тільки можна і маю стабільну відповідь: нас це не цікавить. Наші ЗМІ не цікавляться книжками. Так само як політики не цікавляться книжками і всім, що з ними пов’язано. Більшість людей із шоу-бізнесу це теж не цікавить. То з ким говорити? До кого звертатися, щоби привернути увагу до становища книжки і читання?

Отже, не слід покладати відповідальність за відсутність інформації виключно на видавців. ЗМІ у даному випадку не виконують своєї суспільної функції. Скажімо, на Заході в ході інтерв’ю для журналіста нормально запитати в політика чи шоу-зірки про книжки, які він чи вона читає. Чи про якусь окрему книжку, яка стосується розмови. Чи просто про останню модну книжку. Наші журналісти майже ніколи цього не роблять. Не цікаво? Чи вони самі не читають? А якби якийсь політик хоч раз потрапив у ситуацію, в якій би його запитали про книжку, — до наступного інтерв’ю він би вже мусив готуватися, зокрема з «книжкової» тематики — про всяк випадок. Це потрібно — нав’язувати такі розмови, щоби змінити ситуацію. Я спілкувалася з багатьма людьми, котрі впроваджували програми підтримки читання у різних країнах. І вони казали, що вдавалися до стратегій журналістської змови: журналісти домовлялися між собою обов’язково запитувати в кожних інтерв’ю про книжки.

— Тобто наша проблема — виключно інформаційного штибу? Варто лише почати запитувати всіх і кожного, що він читає, — і наш національний книжковий ринок стане великим і сучасним у всіх аспектах?

— Звісно, проблема складніша. Річ у тому, що в сучасному світі більшість книжок, які заповнюють ринок, робляться, так би мовити, технологічно. Це масові книжки, чтиво для масового читача. Їх створюють своєрідні фабрики, на яких працюють психологи, маркетологи, соціологи, рекламісти. Вони випускають книжки, як шкарпетки: досліджують попит, з’ясовують, яка тематика, які образи, який конфлікт потенційний споживач хотів би бачити. Після чого розроблюють сценарний план — таку собі матрицю, яку передають автору, а той заливає у цей шаблон свій текст. Це технологічне рішення, що дає змогу заповнити ринок продукцією, яку гарантовано купуватиме масовий читач. Таким чином на цей ринок залучаються гроші, за які видавці мають можливість час від часу видавати серії справді талановитих книжок для невеликої кількості читачів — не надто переймаючись при тому питанням прибутку. В нас подумати про те, що перед написанням серії книжок треба провести соціологічне дослідження, — це смішно. В нас також не розроблена інша суто споживацька ніша — нехудожня ілюстрована книжка. Всілякі путівники, кулінарні книжки, порадники на кшталт «Сам собі ветеринар» і таке інше, що люди зазвичай охоче купують.

— Так працює, зокрема, російський книжковий ринок. Це і є та причина, з якої наші видавці так бояться конкуренції з боку російської книжки?

— І це теж. Утім, тут українські видавці мають чудову перспективу — кількість читачів, котрі надають перевагу українській мові у читанні, зростає. Молодь уже охочіше читає українською. Тобто найближчим часом баланс помітно зміниться на користь української книжки — тільки б вона була. Українська мова є тим бар’єром, який захистить нашого видавця від глобальної конкуренції. Треба розуміти, що, з огляду на обсяги російського книжкового ринку, росіяни завжди матимуть певну перевагу. Але нам є чим загородитися — мова. Присутність російської книжки мусить звужуватися.

— Ви кілька разів згадували у розмові про державну програму підтримки читання. Вона працює в Україні?

— Наразі є розпорядження Кабміну про розробку державної програми підтримки читання. Сподіваюся, що наша організація до цього долучиться. Бо впродовж кількох років ми були єдиною інституцією, яка цілеспрямовано займалася саме підтримкою читання. Такі програми працюють в усіх нормальних країнах. Бо рівень читання знижується, і з’являється велика кількість людей, які не мають або втрачають навик систематичного читання. Це призводить до функціональної, чи вторинної неграмотності. Людина знає букви, складає їх у слова, але не може критично, по суті осмислити текст. Це загроза для розвитку країни — і гуманітарного, і економічного. Адже для того, щоби нормально жити в сучасному світі, треба вміти опрацьовувати великі масиви інформації. Ми не розглядаємо проблему тільки в контексті читання художньої літератури. Йдеться взагалі про вміння читати і розуміти будь-який текст. Це складна проблема, яка охоплює і питання, пов’язані з книговиданням, і перетворення бібліотек на сучасні інформаційні центри, і проблеми освіти. В сучасній українській школі вчать складати букви в слова, слова — у фрази, але не вчать розуміти, думати. Як навчитися працювати з підручником? Вчителі інколи самі не можуть цього пояснити дітям, — їм треба допомогти. А ще є проблема родинного читання. У Британії, скажімо, у пологовому будинку молода мама отримує у подарунок дитячі книжки. Пелюшки і вату вона й сама купить. А ось книжку — невідомо. Це питання не просто книговидання, не проблема купки видавців — це питання дер­жавного розвитку. Тому ми сподіваємося, що держава впровадить програму підтримки читання і її дії щодо розвитку книжки стануть нарешті зваженими та конст­руктивними.