Книжка з супермаркету

І не кажи, що тебе не попереджали, — так я подумала, прочитавши чергову книжку Володимира Козлова «Варшава». «Що добре може прийти із суперmarket’а?» — адже саме в цій серії видавництва Ad Marginem вийшов цей роман.

То що ж добре може з’явитися з супермаркету? Стандартний товар зі знижкою, наприклад, за участь у певній акції. Саме таким я побачила цей твір — банальний продукт плюс патріотична ідея як знижка під час розпродажу.

Головний герой — хлопчик із Могилева, який переїхав у Мінськ, вступив до інституту іноземних мов на англійську мову, шукає, де б підробити, — інакше йому просто не вижити («ми живемо на три «д»: доїдаємо, доношуємо, доживаємо»). Робота в нього найчорніша і навіть небезпечна: то пивце в підворітті перепродати, то до Варшави з’їздити вітчизняну горілку продати, то у фірмі підхалтурити — своєрідний роман-виховання у старому доброму ХIX столітті, тільки антураж інший.

Соціальним тлом становлення душі отрока служить, як читачу повідомляють в анотації, «ранні роки дикого (біло)руського капіталізму». І відбувається в супермаркеті створення та вдалий продаж ефектного бренду — недалеке постперебудовне минуле, первісне нагромадження капіталу в пострадянському суспільстві. Правда, є одна особливість описаної Білорусі — «незалежнасть», яка на сторінках книжки постає, швидше, як невдалий маркетинговий хід.

Мова героїв скупа, як у розмовнику з іноземної мови для початківців, і беземоційна... Тут я не знайшла не те що бурхливої розмови, а й бодай трішки живого діалогу, тут панує емоційна й розмовна кастрація. Таке саме культурне оскоплення постигло і образ міста Варшави. У романі столиця Польщі — це золота жила для човників і... все!

Не можу погодитися з характеристикою нового твору Володимира Козлова, яку, звісно, за всіма правилами супермаркету, винесено на обкладинку: на думку «Независимой газеты», це сучасний роман, міцний проект, чудовий письменник. Але визнаю, що це супернатуральний опис нашої недавньої дійсності 90-х, і... все! Як же не хочеться мені такої дійсності. Як же тоскно! Так і хочеться заволати: не потрібен мені такий світ — сонця мені, сонця! Чогось яскравішого, добрішого, веселішого, без горілки й матюків і... без солодкавості. Приміром, як наприкінці роману, коли наш герой автостопом приїжджає до Берліна й на вмовляння подружки залишитися там («тут затишніше, чи що») флегматично відповідає: «А кому я в цій Європі потрібен?» І під теплу прощальну усмішку варшавських дівчат повертається на батьківщину — вчити англійську, напевно...