«Київська Русь»: Революція. Ілюзія. Перетин. Нарід

З початку 2006 року стартував проект літературно-критичного часопису «Київська Русь». Ось його зовнішні прикмети: зручний А5 формат; близько 260 сторінок під м’якою обкладинкою; стриманий дизайн; «крилатий вислів» номера, на додачу до гасла видання: «Приєднуйся до літопису нового часу та простору української літератури!». Названо часопис на честь видавництва «Київська Русь»; обіцяна періодичність — 11 номерів на рік.

Концепцію видання можна сформулювати так: це скромна всеохопність у межах сучасного українського літпроцесу. Це додатково підтверджує склад редколегії часопису, де не вистачає, здається, тільки І.Драча та І.Карпи: Б.Олійник, В.Герасим’юк, В.Єшкілєв, М.Матіос, М.Стріха та ін.

Сьогодні якось незручно говорити про те, що гуманітарних, літературно-критично-публіцистичних часописів в Україні замало. За «Всесвітом», журналом «Київ» та іншими виданнями часів СРСР у пострадянські часи стартували «Кур’єр Кривбасу», «Ї», «Книжник-Review», «Критика», «Потяг 76», «Четвер», менш відомий загалові «Єгупець», «Друг читача», вузькоспеціальні «Нота», «Кіно-Театр», «Кіно-КОЛО» тощо. Кожне з наведених видань освітлювало та аналізувало певний аспект розвитку сучасної української культури. З часом деякі зі згаданих часописів кудись зникали за браком чогось необхідного для життя — зазвичай сталого фінансування, яким, на жаль, ніколи не переймалися держструктури. Інші часописи, хоч і залишалися на «поверхні», — не могли вмістити всіх можливих нюансів українського літпроцесу.

Невеликий відступ щодо особливостей останнього. Революція, з усіма її спецефектами та недоліками, відсутністю справджених сподівань загострила питання національної ідентифікації українців. Зазначу, що з численних аспектів «вічного питання» національної самосвідомості нації варто акцентувати те, що вона є водночас чинником і результатом культурно-мистецьких рефлексій, розмов та публікацій. З кількості та розмаїтості цих публікацій рано чи пізно формується якість національної ідеї, про відсутність якої так багато і гостро говорять досі.

В цьому сенсі часописи — літературні, публіцистичні, критичні — є не тільки місцем роботи професійних літераторів, критиків та публіцистів і стартовим майданчиком для початківців. Вони перетворюються на місце перетину різних світів, де в процесі вічних суперечок народжуються — чи принаймні мусять народжуватись — очікувана істина відчуття національної свідомості, риси ідентифікації, які б об’єднали, врешті-решт, жителів великої інертної країни. В цьому контексті поява нового літературно-критичного часопису здається необхідною і, отже, цілком логічною.

Головний редактор і автор концепції видання Дмитро Стус — постать знакова в критиці сучукрліту — відомий широкому загалові, зокрема як багаторічний редактор видання «Книжник-Review». Цей, донедавна взагалі єдиний у своєму жанрі, часопис спеціалізувався виключно на огляді та аналізі українського книговидання, що надавало «Книжникові» ледь не авангардового статусу, якому бракувало одного — доброї конкуренції. У мене склалося враження, немовби концепцію «Київської Русі» створено на основі детального аналізу недоліків та переваг критики сучукрліту на основі багаторічного досвіду роботи «Книжника» і більшості інших українських літературно-публіцистичних часописів.

Якою є структура видання? Кожен номер часопису має додаткову назву, яка визначає його основну ідею: №1 — «Революція»; №2 — «Ілюзія»; №3 — «Перетин», №4 — «Нарід (піпл)». Вріз (або, якщо хочете, вступ) детальніше окреслює «приватну концепцію» номера.

В подальшому огляді рубрикації видання дозволю собі не називати всіх надрукованих в «КР» творів, обираючи найбільш характерні публікації.

«КР», як сказано, орієнтовано на всеохопність літпроцесу, тому тут друкуються твори будь-яких жанрів сучасної літератури — від провокативних культурологічних рефлексій до фантастики. У розділах «ПРОза» і «Поезія» публікуються не лише твори відомих сучасних прозаїків, а й переклади всесвітньо відомих митців (№4 — переклади віршів Т.С.Еліота, зроблені І.Андрусяком і К.Борисенко) і перспективних літераторів, відомих невеликому колу читачів. Розділ «Культиватор» підпорядковано творам, опублікованим у «ПРОзі» та «Поезії»: тут публікуються короткі огляди-рецензії, а радше — коментарі до них.

«Переоблік» складається з рецензій на нові україномовні видання української та світової літератури. В цьому розділі, до речі, фігурують не тільки рецензії досвідчених критиків: тут мають змогу стартувати студенти гуманітарних вузів, які тільки пробують свої сили в критичному аналізі сучукрліту. І це актуально, правильно, а отже, приємно.

Рубрику «Барабан» відведено знаменитостям. Тут може йтися про київські контексти М. Врубеля, приурочені до київської виставки його творів («КР», №2), роздуми О. Забужко щодо літературних журналів («КР», №4), інтерв’ю з Р.Чілачавою («КР», №1), а також розмови щодо сьогоденних проблем українського книговидання (розмова з куратором книговидавничої галузі В. Шевченком, «КР», №3).

Цікаво вирішено дизайн розділу «Заборонена зона»: тут, за прикладом книжок початку ХХ ст., а також деяких сучасних видань, матеріали сховано під нерозрізаними сторінками. Звичайно це есей або уривок з великого прозового твору: «КР» №2 — «24:33:42» Л.Денисенко; «КР» №4 — «Звичайна історія» Л.Таран; «КР» №3 — уривок з роману С.Процюка «Руйнування ляльки»; «КР» №1 — «Тінь» Т. Каплунової. Цікавий дизайн розділу справляє приємне враження, нагадуючи про часи суто індивідуального ставлення, чи й, не побоюсь цього слова, поваги до книжки.

Розділ «Апокрифи» містить як стилістичні вправи пасіонаріїв вітчизняної літератури («Світло між головами» В.Єшкілєва («КР» №1) і його ж «На узбіччі всесвітньої змови» («КР», №3)), так і різноманітні культурологічні рефлексії («Масонство і музика» М.Ходоровського, «КР» №4 ); «На перетині крові й духу» С.Процюка («КР» №4); «Мені здається, що все це дуже по-радянськи» Л.Плюща, «Певні аспекти уявлення» Катерини Бабкіної («КР» №2) тощо.

Розділ «Всяке таке», як зрозуміло з назви, в мініатюрі уособлює концепцію видання: роздуми про все потроху в довільних форматах. Від невимушених рефлексій щодо світу відкритих кордонів («КР» №2 — А.Стасюк, «Перетинаючи кордон») і напружених варіацій на тему непростої української дійсності загалом («КР» №4 — «Омен-5» І.Роздобудько) до глибокодумної ретроспективи щодо місця іноземних мов в житті українського гуманітарія («КР» №2 — «My fucking English» В.Павліва).

Розділ «Робітня» існує тільки в другому номері видання. «Робітню» присвячено мистецтвознавству. Всі матеріали «КР» №2 знайомлять читача з контекстами творчості М. Врубеля. Але цей розділ видання поки що не має жодної концепції. Невідомо, чи продовжить він своє існування в наступних числах, бо в №3 та №4 образотворчому мистецтву не приділялося жодної уваги.

Електронної версії «Київської Русі» поки що, на жаль, не існує. Інтернет-сторінка видання www.kiev-rus.com.ua перебуває в стадії розробки. Це погано для сучасного видання і незручно для тих, хто цікавиться українською культурою, живучи за кордоном. З огляду на те, що проект «КР» стартував не так давно, залишається сподіватися, що йдеться про тимчасові технічні проблеми.

Особисто мені концепція деяких розділів «КР» здається розмитою і несталою, що є цілком природним для нового видання. Зрештою, відсутність сталості є ознакою життя, що в контексті літературно-критичного часопису є просто подарунком долі.

Чи можна сказати, що «Київська Русь» — видання корпоративне? Окрім публікацій, цікавих найширшому колу читачів, тут вистачає герметичних розмов про герметичні тексти, детально розглянуто вузьколітературну кухню того чи іншого письменника. І це чудово — оскільки будь-яке професійне середовище мусить мати можливість публічно висловитися, тим паче коли йдеться про літературне середовище, для якого робота «в стіл» є ознакою професійної фрустрації.

Тож можна стверджувати, що цільова аудиторія «Київської Русі» найперше складається з її потенційних дописувачів: літературознавців, театрознавців, мистецтвознавців, публіцистів, критиків, літераторів і, ясна річ, журналістів. «КР» у такому контексті, окрім цікавої інформації, дає комфортне відчуття наявності професійного середовища, що надзвичайно актуально саме для українських гуманітарних контекстів, які зроду не грішили чимось подібним до цілісності «цехових» об’єднань.

Проте не слід вважати «КР» часописом «для обраних». Концепція видання передбачає максимальну відкритість, його адресовано саме широкому читацькому загалу.

Тому люди, зацікавлені питаннями, проблемами, процесами розвитку сучасної української літератури, на сторінках «Київської Русі» матимуть все необхідне для комфортного відчуття наявності власне сучасного літературного процесу в Україні. На мою думку, в часописі не так багато вузькопрофесійних публікацій, не зрозумілих широкому загалові. Але для поглибленого аналізу проблем розвитку сучасної української літератури існують наукові конференції. Принаймні відчуття «пульсу» літпроцесу тут є, публікації йому адекватні, і актуальність задіяних на сторінках «КР» питань не підлягає сумніву.

Зрештою, всеохопність концепції «КР» є спокійною спробою поєднати сталі стереотипи щодо української літератури з аналізом авангардних виявів сучукрліту. «Шкільні» уявлення про українську літературу як фатальне уособлення трагічності, інфантильності й пафосу, спровокували нову хвилю гостроепатажної прози та поезії. Представники «нової хвилі» свідомо протиставляють себе «класикам», користуючись усіма відомими засобами формування нової течії в мистецтві — маніфестами та культурними провокаціями.

Спокійне, розважливе і методичне поєднання під обкладинкою одного часопису рефлексій класики і сучасності — завдання насправді дуже складне й несамовито цікаве. Тому, на мою думку, рекомендувати цей часопис варто широкому читацькому загалові: стежачи за діалогами «батьків-дітей», можна дізнатися багато цікавого і про новітні течії в українській культурі, і про себе самого. Звісно, якщо читач, як і дописувачі «Київської Русі», — людина небайдужа до проблем особистої культурної ідентифікації.