КИЇВ ЯК СТОЛИЦЯ МУЗИЧНОЇ ПРОВІНЦІЇ

Ми гарячково дошукуємося комплексу критеріїв, за якими нас можна вважати або не вважати цивілізованою європейською країною. Але деякі з цих критеріїв не пов’язані ні з забезпеченістю ковбасою, ні з хитромудрою казуїстикою міжнародного законодавства. Є такі показники, що об’єктивно відбивають певну державну ментальність України в гуманітарній сфері і свідчать про нас не менш красномовно, ніж економічна статистика.

Однією з найважливіших умов культурного життя будь-якої столиці є достатня забезпеченість концертними залами. Сторонньому спостерігачеві це відразу говорить про значну кількість соціокультурних пріоритетів держави, як-от: наскільки розвинена в цій країні музична культура (не лише академічна), наскільки великим є попит громадян цієї країни на певний тип естетичних послуг, наскільки важливі для держави міркування, пов’язані з просвітництвом, гуманітаризацією, зрештою, престижем. Аби спробувати оцінити переваги України в цьому відношенні, дозволимо собі невеличку екскурсію концертними залами її столиці. Відразу ж доведеться визнати, що кожен зал у нас є дбайливо збереженим пам’ятником архітектури, святинею, значним винятком із правил. Кажу це не заради того, аби пробудити в душі щемливу гордість. Справа зовсім в іншому. Кожний із нечисленних більш-менш повноцінних концертних залів Києва виник за незапам’ятних часів, до Першої світової війни. При цьому він був розрахований на зовсім невелике місто, а найчастіше й не вважався явно концертним залом. За останні сто років, у тому числі за весь час радянської влади і державної незалежності, жодного концертного залу в Києві побудовано не було.

Якщо сучасне приміщення Колонного залу Національної філармонії і було призначене для концертів, то виникло воно в місті, де проживало на декілька порядків менше населення, ніж тепер. Але сталося так, що й на сьогодні воно залишається головною офіційною філармонічною площадкою міста. Чудова акустика й інтер’єр, традиції і кадровий склад — усе це свідчить на його користь. Але скільки розчарувань і невситимих прагнень приносило воно київським меломанам у кращі періоди свого існування! Читаючи якусь сенсаційну афішу, багато хто заздалегідь усвідомлював, що не зможе потрапити на цей концерт. І зовсім не через дорожнечу квитків (за радянських часів ціна будь-якого квитка у філармонію не перевищувала двох рублів). Слухач-невдаха заздалегоди змирявся з тим, що йому просто не вдасться опинитися в числі щасливчиків, які протиснуться до зали, котра ледь нараховує кілька сотень місць. Спробуймо спеціально пригадати «навскидку» бодай один приклад, аби відразу стало зрозуміло, про що йдеться. Майже двадцять років тому в Києві пройшло два останніх, історичних для нашого міста сольних концерти Святослава Ріхтера. Як це відбувалося?

Квітневий вечір. Музиканти всю ніч обдзвонюють один одного, повідомляючи, що завтра в Києві грає Ріхтер. Марно було вивішувати афіші — надмірна реклама не призвела б ні до чого, крім людських жертв (і в переносному, і навіть у буквальному значенні). Програма теж залишалася в таємниці. Перший концерт було призначено на 11 годину ранку. В розпал робочого дня філармонію штурмувала величезна кількість людей. У юрбі ображено пересуджували: «Квитки були лише для ЦК!». Концерт розпочався, і протягом усього виступу Ріхтера народ юрмився біля дверей і з усіх боків філармонії, серйозно загрожуючи вуличному рухові. Хрясь! — і тріснуло одне з величезних матових стекол, що прикрашали вхідні двері. (Відтоді його замінили на скло іншого кольору й аж до ремонту філармонії ця загадкова колірна асиметрія безмовно нагадувала про колишні штурми.) Як потрапляли на цей концерт — загадка. До залу продовжували заходити протягом усього виступу. Через півгодини відчайдушного пильнування я, прогулявши школу, проскочив на балкон (який мав свій обмежений запас міцності). Довелося стояти за спинами не лише сидячих, а й уже стоячих щасливчиків, котрі прорвалися раніше. Ввечері діялося несусвітне. Два кордони міліції. Повністю оточено нинішню Європейську площу. Про зайвий квиточок запитують ще біля виходу з метро (хоча відкіля взагалі бралися ці «квиточки», для мене й дотепер лишилося загадкою). Збуджена юрба щільним кільцем оточила всі стіни філармонії. Пробратися до входу, навіть маючи квиток, надзвичайно проблематично. Декілька безумців лізуть по якійсь пожежній драбині, що починається на висоті трьох метрів і веде на дах Колонного залу. В останню хвилину навіщось вивішують рукописну афішу з програмою — дві сонати Гайдна, прелюдії Дебюссі. Як тільки концерт розпочався, я вирішив, що втрачати нічого, і з допомогою гіпнозу в поєднанні з оптичним обманом подолав обидва кордони міліції. Виявляється, стражі порядку дивилися лише на дату, позначену на квитках. Тому я ризикнув пред’явити їм спеціально куплені в останню хвилину вхідні квитки на «Лебедине озеро», котре йшло того вечора на сцені Жовтневого палацу. На щастя, колір квитків збігався, дата також.

До цієї затягнутої, але дуже повчальної розповіді можна було б додати багато інших подібних історій. Висновки з викладеного залишаються актуальними й донині. Як-от: приїжджий гастролер світового рівня (якби такий з’явився у наших пенатах) міг би дозволити собі виступити хіба що в будинку Колонного залу Національної філармонії. Адже його акустика справді є не просто задовільною, а унікальною, бездоганною, мало з чим порівнянною. Та й інструментарій там чудовий. Але за два кроки від Колонного залу знаходиться Український дім. Саме в його стінах проходили філармонічні концерти під час ремонту Колонного залу. І що ж? Деякі закордонні гастролери з неприємним відчуттям виходили до публіки й усно попереджали перед концертом, що знімають із себе усяку відповідальність за жахливі акустичні умови залу!

Ще одна проблема спіткала нас нещодавно. Всі ми звикли до того, що одним із найоригінальніших і найнеповторніших концертних залів столиці вже довгий час є Національний будинок органної і камерної музики. Специфіка діяльності цієї концертної організації не повторює репертуарну політику жодного з інших концертних залів. Усе, пов’язане з цим залом, привертає увагу меломанів — гастролери, що виступають тут, єдині у своєму роді фестивалі органної музики, а також увесь штат цієї концертної організації, до складу якого, між іншим, входить унікальний ансамбль старовинної музики, заснований маестро Іконником. І ось тепер цей зал опинився перед клубком нерозв’язних проблем, пов’язаних із майновими претензіями на храм із боку релігійної общини римських католиків. Виявляється, мирне співіснування концертного залу та культової споруди, настільки характерне для сучасної Європи, комусь почало заважати. Нині здійснюється ремонт будівлі за державний кошт, і, схоже, в організаційному відношенні компроміс майже знайдено. Але акустика та інтер’єр готичного храму мають свої особливості, і далеко не всякий репертуар може там виконуватися. Шана і хвала трудівникам органного залу, але й він не вирішує усіх проблем, пов’язаних із браком концертних залів у столиці.

Що ж іще у нас залишається? Концерти відбуваються і в костьолі Святого Олександра, і в Андріївській церкві, і в невеликих залах на кшталт Будинку вчених або Дому актора, в музеях. Зал «Золоті ворота», на жаль, припинив своє існування. Зникла традиція проводити філармонічні концерти в Кирилівській церкві. Великий зал Національної музичної академії має акустичні вади, та й так завантажений спектаклями оперної студії (нині іменованої «Молодою оперою») та іншими вузівськими заходами. Іноді для важливих концертів надається приміщення Національної опери. І все! Не порівняти з Прагою або Віднем — найближчими прикладами інших центральноєвропейських столичних полісів. Там ви не пройдете і двох кварталів, аби вам не вручили рекламки якогось концерту, що відбудеться сьогодні ж у найближчому маленькому залі. А великі державні концертні зали мають багаторічні традиції і відпочатку виникли саме для свого основного призначення. Чехія теж була соціалістичною. Але подивіться на празькі зали... Пройдіться від Вацлавської площі до залу «Сметанови сін» (зал імені Сметани). Або, прогулявшись набережною Влтави, загляньте до «Дворжакови сін» (залу імені Дворжака). Обидва зали (далеко не єдині великі зали Праги) виглядають як величні пам’ятники музичного мистецтва, вони продовжують традиції, що виникли ледве не за часів Моцарта. Нічого подібного в нас не було і немає. Мимохіть постає питання — але чому ж цього й не буде на нашому віку? Чому Москва, яку так часто звинувачують у культивуванні невибагливої попси, змогла лише нещодавно побудувати колосальний Міжнародний центр музики на Красних пагорбах? А в нас подібними проектами поки й не пахне.

Завершуючи екскурс концертними залами Києва, згадаймо про палац «Україна». Це приміщення було задумане як парадний зал для компартійних тріумфів. У нього мало спільного з вимогами до сучасного філармонічного залу. Навіть оперна та симфонічна музика виконуються там із «підзвучкою» та мікрофонами. Тому палац «Україна» може бути лише годящою київською точкою для гастрольного «чосу» попсовиків, і не більше. Зараз Київ постав перед необхідністю явити світові новенький концертний зал до дня відкриття ювілейного «Євробачення-2005». Палац спорту (котрий теж аж ніяк не є концертним залом) для цього виявився непридатний. Можливо, хоча б увага з боку ЄС подвигне нас спорудити щось пристойне у вигляді концертного залу Міжнародного виставкового центру. Але це стосується лише «Євробачення». Класична музика від цього знову не виграє нічого. А отже, у нас і надалі залишаться всі шанси скніти у віддаленій провінції, у якій і чутки не чували про істинно європейські стандарти академічного концертного життя.