КІНОРЕЖИСЕР ВІКТОР ІВЧЕНКО. ПОДВІЙНА ЕКСПОЗИЦІЯ

Уже минуло чверть віку, як немає серед нас українського режисера кіно Віктора Іларіоновича Івченка. Випускник Державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, на студію Довженка прийшов з Львівського театру імені Заньковецької. В кіно зняв 14 повнометражних художніх картин. Був удостоєний Державної премії імені Тараса Шевченка. Один з ініціаторів створення в інституті кафедри кіно, де і випустив перших режисерів та артистів кіно.

Дозволю собі зупинитись на трьох різних за жанром картинах Віктора Івченка. Це «Надзвичайна подія» — частий гість телеекрана, «Іванна» та екранізація за однойменною повістю Олексія Толстого «Гадюка». В державі, в якій працював Івченко, існував один-єдиний творчий метод під назвою «соціалістичний реалізм», поняття «комерційне кіно» не існувало, глядача потрібно було виховувати. Я добре це знаю, бо на факультеті кінознавства Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого моя ідея писати дипломну роботу за творчістю Івченка не знаходила підтримки. Нині є можливість порівняти міфи 70-х з дійсністю: чому фільми режисера Віктора Івченка продуктивні сьогодні.

Двосерійну картину «Надзвичайна подія» знято 1959 року. Цей динамічний психологічний трилер одразу сподобався глядачам. З успіхом йшов і за кордоном, що тоді був «на замку». Та й прокатники до радянських фільмів ставились обережно через їх плакатну тенденційність. Інтригу змодельовано за типовими ознаками жанру з «промиванням мізків» та «розв’язуванням язиків». Не вистачало хіба детектора брехні. У фільмі задіяно плеяду зірок радянського кіно з майстерно розробленими образами. Чанкайшистського контррозвідника Фана зіграв блискучий характерний артист Володимир Дальський. Кияни ходили на вистави до українського драматичного театру імені Франка, щоб подивитись виставу з Дальським. З боку жертв йому протистояв артист героїчного плану — синьоокий красень Михайло Кузнецов. Вони й вели своєрідну шахову партію інтелектуалів. Молодий В’ячеслав Тихонов у ролі Райського ніби зіграв увертюру до Штірліца з класичного радянського шпигунського серіалу «Сімнадцять миттєвостей весни». Можна тільки пошкодувати, що в радянському кіно шістдесятих детектив був не у фаворі. І кіно втратило потенційного майстра цього жанру.

В європейському контексті 60-ті — «золотий період» кінематографу. Знімають свої унікальні фільми Федеріко Фелліні, Мікельанджело Антоніоні, Рене Клер, Інгмар Бергман, Золтан Фабрі, Анджей Вайда… Кінокритика ледь встигає знаходити терміни, щоб визначати стилі та напрямки. А в радянському кіно, і зокрема в українському, сперечаються про «традиції» та «новаторство». Так, тогочасний теоретик кіно О.Роміцин доводив існування ланцюжка спадкоємності, в якому йдуть О.Довженко, В.Савченко та В.Івченко. Такий собі сумнівний комплімент, що деіндивідуалізує три особистості .

На мій погляд, у творчості Віктора Івченка є так званий епатажний фільм. Це «Іванна». До речі, у 2000-му картині виповнюється 40 років. Ідеологи тоді навдивовижу легковажно не розгледіли підводної частини айсберга. Боролись проти «попівства» та українських націоналістів. Тому доля дівчини з гарної інтелігентної родини, котра потрапила під перехресний вогонь взаємовиключних, знову ж таки, ідеологій — до того ж, ще й у період війни, сприймалась як патріотичний внесок до радянської моралі. Але в основі конфлікту — аморальність і нехтування правами людини. Ми простежуємо процес нищення ще несформованої особистості. З різних боків і з непримиренною жорстокістю на неї тиснуть «совєти», релігія, в лоні якої виросла, та так звані бандерівці. Врешті-решт, Іванна заплутується. Адже всі вимагають служіння та відданості. Відтак роль катів віддається фашистам.

Інна Бурдученко, красива, з яскравою зовнішністю та обдарована драматичним талантом артистка, на жаль, загинула у вогні під час зйомок зовсім іншого фільму. І до картини та імені Віктора Івченка абсолютно не причетна. Хоча. Вона зіграла одну головну роль. Подейкували про накладене на неї прокляття Папи Римського. Коротше, ідеологічна «фабрика брехні» пекла свої версії. «Кинословарь» 1966 року подає сутність картини так: «Ф. «Іванна» (1960) проникнут воинствующим отрицанием религии, он разоблачает пагубное влияние религиозного дурмана на умы и сердца людей (премия 3 Всесоюзного кинофестиваля, 1960, в Минске)». Проте тут доречніша асоціація з майже одночасно знятим французьким режисером Жаном-Люком Годаром фільмом «На останньому подиху», про який згадувалось вище. Тільки в ньому кримінальний сюжет має чіткіші ознаки. У Годара дуже симпатичний герой Мішель гине, бо також грубо порушив закони суспільства.

Характерно, що і героїня фільму «Гадюка» Ольга Зотова напочатку проходить через руйнацію особистості. Гімназистка з купецької сім’ї, у якої під час більшовицького терору на очах знищили всіх родичів. Отже, Ольгу викинуто на смітник громадянської війни. Тиф, брудні солдатські теплушки. Рятівне кохання до командира червоних кіннотників, його загибель. Що залишається героїні, вирваної з соціуму, де існували інші принципи та мораль? А нічого. НЕП — новий економічний період. Служба в якійсь совєтській установі і кімнатка в комуналці. В житті трапляється несподівана радість — Ольга знову закохується. Тепер це доволі випещений совчиновник, або просто «совок» у першому поколінні. Суперниця — примітивна секретарка, знову ж таки, істота зовсім не її кола. Ольга, на мою думку, стріляє у пухкеньку інтриганку Лялечку Варенцову не через ревнощі. Вони — лише привід. Як гідний «уламок імперії», вона вдається до терору, щоб не збожеволіти. Що вона бачила від моменту, коли стала свідком убивства всієї родини? Нескінченний терор і війну. Безперечно, психіку її зломлено. Жертвою Ольга була. З неї перетворилася на месницю. Револьвер у її руках, що залишився у спадок від війни,— єдиний спосіб зберегти гідність. Це не боротьба з міщанством, як хотіла бачити критика. Жорстокість Зотової — самозахист від булгаковського шариковізму. Не можна забувати, що автор повісті Олексій Толстой сам належав до категорії таких самих «уламків», як і героїня написаної ним повісті. Це дуже важливо — з погляду психології розкриває мотивацію вчинків. Питання: чому радянський режисер звертається до екранізацїї такого неоднозначного твору? Навіть якщо змушений зробити незначні цензурні корективи. Драматургія дозволяє «розв’язати руки» і все-таки висловитись. Резюме просте — жорстокість породила зворотну реакцію.

Маніакальний синдром соціальної некрофілії, розгорнувшись у часо-просторі, вразив і Зотову. Її протест — постріл в обличчя Варенцової — водночас і визнання власної поразки. Таким чином, за Фрейдом, виникнув конфлікт між несумісними вимогами «Воно» та «Понад-Я». Інстанція «Я», на яку покладено функцію прилаштування до реальності через створення механізмів захисту, знайшла за єдино можливе розв’язати ситуацію з допомогою терористичного акту.

Роль Ольги Зотової зіграла московська артистка Нінель Мишкова. Холоднувата, з оригінальними зовнішніми даними, вона вправно вписалася в образ елегантністю та аскетичною замкненістю на собі. Власне, в подальших своїх фільмах В.Івченко знімав її на перших ролях. І знайдений образ великою мірою тиражувався. Тут набули сили особисті мотиви. Згодом Н.Мишкова та В.Івченко одружились.

Кінорежисер студії імені Довженка Віктор Івченко залишив після себе гідні уваги проблемні та професійно зняті художні фільми. Вони і живуть своїм європейським, а не хуторянським життям.