Кіно для президента. Польоти над «Укртелефільмом» — уві сні та наяву

Чи буде фінал у цьому «фільмі»? Чи розплутає хтось зрештою цей зловісний абсурдний клубок? Надія-то ніби і зникає останньою. Але оскільки у багатьох героїв цієї давньої одіозної колізії вже зникли і совість, і глузд, і громадянська позиція, і хоча б відносні критерії «прекрасного-потворного», то, виходить, все так і триватиме далі? І от знову — безкінечні судові засідання, постійні «слухання справи». Апеляції, судові виконавці, рейдерські атаки. Котрий рік тягнеться цей кафкіанський судовий процес. Котрий місяць жевріє ця неоголошена війна за маленьку українську кіностудію — за «Укртелефільм». Змінюються судді, ротується телевізійне керівництво. Незмінними ж лишаються три сюжетні лінії — 1) митці, котрих уже майже зацькували; 2) приватні комерційні інтереси, які у нас обов’язково переможуть мистецтво; 3) і… власне, президент, який, очевидно, живе у «іншому кіно».

Мене часто переслідував цей сон: ніби приїжджаємо ми всією знімальною групою на майданчик, а там... порається інша знімальна група... наші зйомки летять у «трамтарари...» Шах!

Прокидався і тої ж миті згадував, що цей нічний кошмар колись мав реальне підґрунтя: влітку 1980 року на зйомки у середньовічному замку Курессааре (що зберігав свою семисотлітню автентику на далекому естонському острові Сааремаа) претендували одразу три знімальні групи! «Ленфільм», Ризька кіностудія і наш Укртелефільм. Брати-естонці, розкішним жестом надали перевагу нам, бо, по-перше, сприймали нас, як і себе, «жертвами радянського режиму»; по-друге, з великої поваги до нашої студії (а й справді, Укртелефільм року народження 1965-го став першою серед «братніх» республік СРСР ластівкою зі створення національного телепродукту). А по-третє, кіногрупа з України там, в Естонії, екранізувала класичну італійську оперу маестро Г.Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» з великою Євгенією Мірошниченко в головній ролі.

Завдяки саме цій обставині, охочих зніматися в масовці ніколи не бракувало — всім хотілося бути свідками дійства, коли на їхніх очах народжувалось диво, і це диво, звичайно, було на ім’я Мірошниченко. І, зазвичай, кожний фрагмент, мить її перебування в кадрі завершувалася такими щирими, безпосередніми оплесками.

Напевно, це і ще багато чого пригадується не випадково, адже припадало на «кляті застійні часи», які ми несамовито лаяли, презирливо відкидаючи «компартійну ідеологію», «совдепівський режим», враз забуваючи, що серед тих 60-70 фільмів, які рік у рік продукувалися на студії, частка того, що і справді працювало на «гіп-гіп-ура!», була мізерною.

І «Лючія ді Ламмермур» була в репертуарі Укртелефільму не випадково, були і «Фауст», і «Борис Годунов» з неперевершеним А.Кочергою, «Наймичка» з блискучою співачкою й актрисою Л.Забілястою. А сотні фільмів-вистав, які навічно зберегли на плівці еталонні постановки українських театрів за життя корифеїв сцени; тисячі фільмів-концертів за участю тоді ще молодих А.Солов’яненка, Є.Мірошниченко, А.Кочерги, М.Стеф’юк, Г.Циполи, К.Огнєвого, Н.Матвієнко, Р.Кириченко...

На цій дивній студії Укртелефільм було колись започатковано таку рубрику, як «Свої вірші читають поети» (щороку без особливих творчих пошуків фіксувалося на плівку не менше десяти годин такого «телепродукту»). Андрій Малишко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Леонід Вишеславський, Павло Тичина — класики української поезії без ревнощів поступалися місцем перед камерою молодим М.Вінграновському, І.Драчу, Б.Олійнику, Д.Павличку, П.Мовчану...

І, до речі, і вшановані вже класики і тодішні початківці залишили на плівці не тільки панегірики вождеві світового пролетаріату і «партії, що веде», але й безцінні рядки вишуканої поезії у щемливому виконанні Геніїв.

Та не лише генії жили на екрані. Та держава, що зникла з мапи світу, дбала, аби левова част-
ка екранного часу була віддана життю і турботам простих земних людей. Цей фоліант з облич, доль, мук і радощів сьогодні є унікальним зібранням, пам’яткою епохи, що пішла назавжди, перервавши зв’язок часів і поколінь, бо кому сьогодні спаде на думку зафіксувати на плівці буденне життя того, кого ми нарекли таким дивним словосполученням — «пересічний українець»? Риторичне запитання...

Я вже чую, як дехто з неприхованим роздратуванням закидає мені «ностальгію» за «благословенними совдепівськими часами».

Ну що ж, починайте... я витримаю, як витримував у ті часи докори в ідеологічній неблагонадійності, обстоюючи право на свій погляд, стиль, думку... щоправда, ці закиди народжувалися саме тут. Місцеві ідеологічні керманичі ревно оберігали Україну від будь-якої самостійності, бо в тому вбачався натяк, і, не доведи Господи, прояв націоналізму.

Знімаю один із перших фільмів «Хор народний». «Дивіться, — кажуть «відповідальні» люди, — ні-ні Ніну Матвієнко!» (мало не хрестяться)... І щоб у Москві не подумали чогось не того, фільм про Український народний хор має бути просякнутий духом інтернаціоналізму... російські й білоруські пісні, щоб обов’язково, та ще й «танец русский» неодмінно! І щоби молодий і норовливий режисер Бійма не ослухався цих «рекомендацій», виділяють на зйомки емісара, аби простежив як належить.

Каюся, і пісню російську і танок «з гармошкою» відзняв, та рука на Ніну Матвієнко не піднялася. «Вирізати», — відповідальні особи вже стоять напоготові з ножицями (а назавтра їхати в Москву представляти фільм на Центральне телебачення).

Під пильним наглядом «ріжу» Н.Матвієнко. Як тільки цензори за двері, повертаю все на круги своя.

На ЦТ усі в захваті від фільму, особливо вразила «эта ваша потрясающая» Матвієнко, про цю співачку треба окремий фільм зробити (після такого «вердикту» Москви наші доморощені чиновники ослухатись не посміли). Єдине, що в білокамінній не сприйняли — російські пісні і танок у виконанні українського колективу. («Нащо дублювати наші національні колективи, які з цим справляються краще?!»).

Ох, уже ця ідеологія! З її перекосами, часом маразматичними проявами, які зв’язували вільних художників по руках і ногах. І тільки лінивий не жбурляв каміння, насипаючи погребальний курган на її, ідеології, ще живе тіло...

* * *

Три роки тому, тихо, без сурм відзначаючи студійний 40-літній ювілей, якось пригадалося і радісне, і сумне (як же інакше — 35 років життя промайнуло відтоді, як уперше переступив студійній поріг ваш покірний слуга, — наймолодший на той час в СРСР дипломований режисер).

Усіх тоді «стращали» Українською студією телевізійних фільмів — вона ж бо — телевізійна, а ТV потужно витісняло кінематограф з п’єдесталу «головного ідеолога і пропагандиста».

І в часи тотальних переслідувань усього, що хоч натяком асоціювалося з ознаками національного ухилу, гоніння на «вороже» поетичне кіно, напевно ніхто не замислювався, кому в цій ортодоксальній вірнопідданій радянській Україні спало на думку зафундувати Українську студію телевізійних фільмів (першу на теренах СРСР національну телестудію).

І вже через рік після її створення чарівний і далекий від будь-якого (крім суто гуманістичного) ідеологічного навантаження фільм Віктора Греся «Сліпий дощ» виборює у швейцарському Монтре Гран-прі найпрестижнішого в Європі фестивалю телевізійних фільмів (щоправда, ще до цієї відзнаки місцеві «цінителі прекрасного» вліпили фільму третю — найнижчу — категорію саме за «безідейність»). І такої «без-
ідейщини» з року на рік знімалося більше і більше, бо і ревнителі «партійної лінії» таки розуміли, що людям біля екрана тут, в Україні, і там «за бугром» цікавим і цінним є те справжнє, самобутнє, неповторне, чим завжди багата була земля українська.

Самобутні народні колективи й екранізація української класики: виконавці світового рівня в класичному жанрі, художники і майстри сцени, поети і космонавти — це і сьогодні золотий фонд нашої культури, те «ретро», що не підвладне віку.

* * *

Одного дня ми всі прокинулися в іншій країні. На хвилях ейфорії від такого подарунку, як незалежність, не відразу збагнули, що в іншій країні і цінності зазнають змін.

Боже, з яким завзяттям узялися ми позбавлятися «усього мотлоху», що так чи інакше асоціювався з монстром ненависної Радянської імперії.

Була воля... воля на усе і над усім. З фанатизмом комсомольців 20-х років і молоді і сиві кинулися руйнувати стіни і мури, змітаючи, наче порох, у якомусь диявольському екстазі минуле і сьогодення.

Воля, як та монетка, обернулась у повітрі і стала номінальною вартістю у вседозволеність.

Привид ринку (яким нас ще недавно лякали) на перший погляд видавався симпатичнішим за привид комунізму. Вже з часом, трохи протверезівши, збагнули: яку потвору впустили до нашої хати.

Але попервах наша хата здавалася такою ж білою і незайманою. Навколо буяли такі звичні для нашого ока мальви і соняшники.

І так мило і любо фільмувалося на цьому тлі, — хочеш знімай ментально-характерні «буколіки», а як заманеться, — еротику, заморську дивину.

І окрилений цією свободою, вирушаю до тодішнього керівника Держтелерадіо України Зиновія Кулика (царство йому небесне!). У руці клаптик із заявою на фільмування супереротичного Українського Декамерону. «Зараз, — думаю, — пан Кулик мене пожене куди подалі з моїми еротичними фантазіями для нашого цнотливого українського глядача».

— «Ну що ж, класна ідея. Творіть!».

Спантеличений таким розвитком подій, вибігаю з кабінету. Ура! Свобода!

Чи міг я тоді подумати, що скоро ця ефемерна свобода кане в Лету. Бо Держава, яка на той час з легкістю поховала стару радянську ідеологію, зовсім не поспішала з народженням нової... бо це ж яка відповідальність!

Заштормило, загуло на всіх студіях країни. Кіно втратило свою актуальність, тавро вождя всіх пролетарів про «найважливіше з усіх мистецтв» поставило на ньому великий хрест.

А як відомо, святе місце порожнім не буває, і під кінець минулого тисячоліття деякі розумники збагнули, що ці нікому не потрібні кіностудії мають одну симпатичну деталь — землю, багато землі. І кільце стало стискатися...

Бідною, босою, за крок до банкрутства зустрічала студія Укртелефільм 2000 рік.

І тут я прокинувся.

— Хочеш урятувати свою студію, бери керівництво на себе, — без зайвих преамбул, проходячи повз мене, сказав Іван Федорович Драч, Голова телерадіокомітету і просто великий поет. (Цікаво, що ця фатальна для мене розмова відбулася на роковини з дня смерті геніального Анатолія Борисовича Солов’яненка, в Козині, біля його могили).

Я прокинувся (даруйте за повтор) і з переляку ствердно кивнув головою.

* * *

Отже, 2000 рік, ера уряду Ющенка. Нові надії і сподівання.

І — о, диво! Щедрою рукою держава презентує Укртелефільму на відновлення «недобитого» телефільмовиробництва півтора мільйона справжнісіньких гривень.

Ренесанс! Студія, як кажуть, цвіте і квітне: у роботі десятки фільмів, кожний третій з яких здобуває призи на престижних телеконкурсах. На кінець 2001-го студії дістається почесна місія — створення на її базі українського телеканалу «Культура», з чим наші фахівці успішно впоралися.

Кипить робота в павільйонах і монтажних. Кожна друга картина, що зафільмована в Україні — наша. В 2006 році студія вперше за свою історію виходить на самоокупність, — а це нова високоякісна апаратура, нові цікаві проекти, які ми здатні реалізувати без дер-
жавної підтримки. У тому ж 2006-му подаємо пропозицію щодо створення на базі Укртелефільму кіностудії дитячих і юнацьких фільмів, і сам президент благословляє нас на цю звитягу...

Ох, уже цей фатальний 2006-й...

* * *

Кавалькада розкішних іномарок, як у якомусь вестерні, в’їжджає на студійний двір. І сам Едуард Прутнік, новопризначений голова Держкомтелерадіо України, царствено ступає на асфальт.

Висипає з машин і його свита.

— І така територія пропадає під якимось Укртелефільмом? — я розумію, це риторичне запитання не до мене.

Мене дивує, яким чином у сутінках (а й справді смеркалося) голова міг оцінити все одним махом.

— На те він і голова, — підказує мені внутрішній голос.

— У нас (читай Держкомтелерадіо) є земельна ділянка за містом, туди ми і переселимо Укртелефільм, і студію Довженка, і «Хроніку», і цю, як її там?.. — запитання знову не до мене.

— Національну кінематику, — хтось із супроводу підказує голові.

— І її теж...

(Напевно, коли б не моя присутність, поважні чиновники мали б зааплодувати «мудрому» рішенню голови).

— А це що таке? — голова ніби помітив мене, бо я саме стояв на тлі ще недобудованого житлово-офісного комплексу, в якому студії належить значна частка.

— Там був пустир, тепер завершується будівництво, на зборах колективу студії ми вирішили використати належні нам кошти на модернізацію студії, ремонт, добудови ще двох павільйонів, запуск у виробництво кількох цікавих дитячих проектів...

— Вирішувати держава доручила мені!

(Вже не пригадаю, чи справді ця ґрунтовна розмова закінчилася знаком оклику, та крапка на цьому не була поставлена).

* * *

Не вперше за часи мого керування олігархи клали око на ласий шматок — студію Укртелефільм. З фатальною періодичністю раз на два роки над нами нависала загроза прихватизації. Вистояли.

Щоправда, попередні «зазіхальники» були представниками приватного капіталу, а так, щоби державний чиновник сунувся на нашу землю?.. Абсурд!

Внутрішній голос із якоюсь оперетковою інтонацією наспівував: «Менеджери з великої дороги» слів на вітер не кидають... ».

* * *

За класичними законами рейдерського жанру атака починається з залпів чорного піару. А ще — шантажу і погроз. Під гучний акомпанемент бруду і брехні підвладних (чи просто дружніх) Держкомтелерадіо мас-медіа на студію посунули танки перевіряючих і контролюючих органів, які, хоч як дивно (бо працювали однозначно на замовлення того ж Держкомтелерадіо), негативу не накопали.

І тоді високочолі мужі видають на-гора наказ про реорганізацію (читай — ліквідацію) студії Укртелефільм «шляхом злиття з підприємством «Фотон» (для довідки — давно збанкрутіле підприємство, що колись виробляло освітлювальні прилади).

Шлюб «Укртелефільму» з «Фотоном» за єзуїтськими задумами чиновників призведе до того, що Укртелефільму залишиться або накласти на себе руки, або здатися ворогам на милість...

Звичайно, колектив відмовився підписуватися під своїм смертним вироком. І за два дні новим наказом мене звільняють з посади гендиректора (цю звістку отримую, перебуваючи на операційному столі).

На трон коронували «менеджера нового покоління» (а його діяння на студії, як ми потім з’ясували, заслуговують на почесне звання «кілера») І.Кошару.

Тричі доблесні вояки з Комітету з підкріпленням охоронців із приватних фірм штурмували студію. 1 серпня минулого року о 6-ій вечора (за аналогією «О 6-ій вечора після війни») захопили студію. Ламали двері, автогеном розрізали сейфи, всю студійну документацію, включаючи трудові книжки студійців, машинами вивезли за межі Укртелефільму.

І досі невідомо, куди. Відомо, що з 2 серпня нікого з нас на територію студії не допускали.

Почався перший етап новітньої «операції «Вісла»...

* * *

Десять місяців страшного сну під стінами Кабміну, Держкомтелерадіо... боже, з яким роздратуванням приймали нас чиновники різних рангів.

На колектив, викинутий на вулицю, байдуже дивилися високопосадовці з вікон розкішних машин. Кінооператори відвертали від нас камери, газети відмовлялися публікувати матеріали про події на Укртелефільмі.

Тільки дві українські газети й підтримали нас, не злякавшись осуду чиновницького корпусу... простягнули нам дружню руку. І це незабутнє...

Чесно, за ці десять місяців можна було б зневіритись, проклясти країну, де панує беззаконня, бандитизм, якби не колектив.

Мені нині важко повірити, що ми це витримали. Але поряд були мої колеги, студійці... низький їм уклін...

* * *

Та був і світлий сон...

Ніби до нас на гелікоптері прилетів президент. Ласкавий, усміхнений, як святий на іконі.

Стоп-стоп!

І зовсім не сон. Щоправда, не на гелікоптері.

Але президент, ласкавий і усміхнений Віктор Андрійович завітав на студію.

— Знаю про ваші проблеми і покладу їм край! Я не дозволю руйнувати студію. Це мій наказ!

(А було це травневим ранком, цвіли сади, гули хрущі, і небо було ясним і блакитним).

* * *

Не поспішаю з висновком, чи виконують наказ президента законослухняні чиновники. Може, для президента вони знімають якесь зовсім інше «кіно»? І йому саме цей фільм більше подобається? У кожнім разі розмова в Секретаріаті відбулась, і, як кажуть, на найвищому рівні.

Запрошеному з Держкомтелерадіо України першому заступникові голови А.Мураховському текст президента виклали в повному обсязі.

— А що, хіба існує студія Укртелефільм? — наївно перепитав чиновник, — за моєю інформацією ані студії, ані людей, які нібито там працюють, не існує.

І я тут же поспішив ущипнути себе, аби переконатись, що я ще не фантом.

Хтозна? Бо чиновники знають, про що говорять. І знають, що роблять.

Їм усе дозволено... От вони й ігнорують судове рішення, що визнало нечинними їх, чиновницькі, накази про реорганізацію студії і заборонило її ліквідацію.

Заборонило, а вони роблять свою справу. Для них уже не існує студія, її колектив... тепер дійшло і до телеканалу «Культура», бо ті теж займають приміщення на Укртелефільмі, якого вже нема.

Отже, мають виселятися.

Бо як заповідав великий Прутнік, — не гоже такій території дарма пропадати під якимось Укртелефільмом.

І тоді сниться страшний сон.

Страшний-страшний сон, в якому я ніби рейдер, і вкупі з такими ж невстановленими особами (тільки в масках) вдаюся до захоплення студії Укртелефільм, чим зухвало завдаю державі колосальної матеріальної шкоди...

І з усіх куточків України телефонують друзі, знайомі, жахаються:

— Ніколи б не подумали, що ви такий злодій!

Прокидаюсь.

З радіоточки голосом Левітана озвучується офіційна заява Держкомтелерадіо України.

— Люди добрі! — хочу гукнути до всіх, — чи ви в це повірите? Бо насправді, на виконання судового рішення щодо поновлення мене на посаді, в супроводі державного виконавця я законно повернувся на свою рідну студію. А групою з «невстановлених осіб у масках» були мої одностудійці. Тільки не в масках, їм нема чого ховати свої обличчя...

Ми повернулися.

* * *

Не буду вдаватися до опису тих жахів, які ми побачили, щойно переступивши студійний поріг.

Кіно і звукова апаратура, яку «нові менеджери» перетворили на брухт, апаратні і монтажні, які орендарі перекроїли для своїх потреб (унікальні за своїми акустичними можливостями тон-ательє після варварського втручання відновленню не підлягають).

Звичайно, це трагедія.

Та ми повернулись. Аби працювати, створювати фільми. І нам до снаги впоратися з будь-якими труднощами.

Сьогодні в роботі на студії великий проект — 26-серійний фільм про легендарного Петра Калнишевського (двосерійний кіноваріант фільму знімає за власним сценарієм відомий кінорежисер Володимир Савельєв).

Реалізація цього проекту є дуже принциповою для колективу студії, адже робота над фільмом стартувала ще торік. Фільм має бути цікавим і яскравим, бо В.Савельєв створив блискучий сценарій.

У роботі п’ятисерійний документальний фільм «Зворотний відлік», що базується на подіях, коли Україна відмовилася від статусу ядерної держави. Режисером фільму є Костянтин Крайній.

На стадії завершення ще шість стрічок, робота над якими була припинена внаслідок подій, які я вже згадував.

І коли дехто мене питає, чи не збираюся я зняти стрічку (фільм жахів) про війну студії з варварами, то, звісно, хрещуся. І інколи думаю: щиро не хотів би, щоб у саме такому «кіно» колись опинився і він — наш головний глядач з вулиці Банкової…

З досье

Бійма Олег Іванович – український кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України, лауреат Національної премії України імені Т.Шевченка (1996).

У 1972 році закінчив Київський театральний інститут. Відтоді працює на кіностудії «Укртелефільм», а у 2001 році став її генеральним директором Фільмографія: «Образи» (1978), «Лючія ді Ламмермур» (1980), «Нехай він виступить» (1981), «За ніччю день іде» (1984), «Хочу зробити зізнання» (1989), «Гріх» (1991, фільм відзначено золотою медаллю на кінофестивалі в Саратові), «Пастка» (1993, 5 серій), «Злочин з багатьма невідомими» (1993, 7 серій), «Острів любові» (1996, 10 серій). Також здійснив авторський цикл документальних фільмів про українських митців (від 1997 року — під назвою «Немеркнучі зірки»).