Кіно — це потужний канал комунікації зі світом

Перед зустріччю з українським кінорежисером Валентином Васяновичем я прочитав в Інтернеті інтерв'ю з ним, що вже відбулися, але вони стосувалися переважно його гучного фільму «Атлантида», який здобув букет призів на різних кінофорумах, зокрема приз Венеційського кінофестивалю в категорії «Горизонти» і Гран-прі Мінського кінофестивалю. А про самого Валентина як про особистість — майже нічого.

Переказувати всю біографію Валентина не хочеться — вона доступна в Інтернеті. Однак є в ній людина, котра розгорнула особистість Валентина у бік мистецтва (музики), — батько. Микола Максимович Васянович тривалий час керував Житомирською обласною філармонією та й був одним із натхненників міжнародного фестивалю майстрів мистецтв імені великого житомирянина — піаніста Святослава Ріхтера.

У розмові зі мною Валентин Васянович промовив дуже важливу фразу, суть якої в тому, що закони творчості – єдині для всіх її видів, у тому числі для музики й кіно, і, в цьому сенсі, він не дуже відхилився від шляху, обраного під впливом батька…

Це не повною мірою інтерв'ю журналіста з відомим кінематографістом. Швидше, десь у районі Хрещатика майже випадково зустрілися двоє не дуже близько знайомих вихідців із Житомира й розговорилися за горнятком кави…

«Для мене не проблема – схопити суть, придумати форму, почути історію й розповісти її»

— Ваш батько — музикант, мама — інженер. Як вийшло що в сім’ї музиканта й інженера виріс режисер?

— Як в анекдоті: мені просто пощастило. У житомирське музучилище я вступив без особливих зусиль. Річ у тому, що я перебував у кільватері тата, й тому, маючи прізвище Васянович, вступити в житомирське музучилище було не дуже складно. Мріяв стати житомирським Шопеном, але особливих талантів не проявив. Однак я вдячний училищу та його педагогам за те, що вони допомогли мені набути відчуття форми. А форма, взагалі-то, в усіх видах мистецтва однакова: що в музиці, що в літературі, що в кіно. Училище мені дало загальнокультурну основу, яка допомагала в операторстві, кінодокументалістиці та ігровому кіно. Тобто для мене не проблема — схопити суть, придумати форму, почути історію й розповісти її.

— Але спочатку треба було зробити крок у кіно, а потім ще один крок — у велике кіно.

— Я не був особливо обдарованим музикантом і в певний момент зрозумів це. Тато теж це розумів. Він бачив, що я віддаю перевагу фотографії перед музикою, — я захоплено фотографував усе, завжди й скрізь. Одного разу тато привіз із Києва умови вступу на операторське відділення факультету кінематографії Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Я помчав у Київ, показав свої фотографії професорові цього інституту Олексію Юхимовичу Прокопенку. Він їх розкритикував, звісно. Я запитав, що не так. Він пояснив. Через місяць я приніс йому ще два десятки своїх праць, серед яких виявилися зо дві, на які він звернув увагу: «Не шедеври, але — може бути». Я зрозумів, у якому напрямі рухатися далі, а приблизно через півроку став розуміти, що таке творча фотографія.

— Кінорежисерові мало вміти добре фотографувати…

— Вступивши в КДІТМ, я мав із однокурсниками-операторами та майбутніми режисерами з паралельного курсу знімати курсові проєкти. З тихою гордістю бачив: непогано розумію, що відбувається в кадрі. А ще зрозумів, що не хочу як оператор втілювати маячню, яка народжується в чиїхось головах, — значно цікавіше втілювати на кіноплівці свою власну маячню. Потроху став дрейфувати в документальне кіно. Цьому посприяла чудова людина — відомий документаліст і прекрасний педагог Олександр Іванович Коваль. Він саме набирав курс документалістів, і я зрозумів, що хочу в нього вчитися. Таким чином, закінчивши операторський курс, я вступив до Коваля на курс режисури документального кіно.

— А далі — зовсім невеликий крок у бік кіно ігрового. Скільки фільмів на вашому рахунку?

— У Вікіпедії, взагалі-то, все є, а я можу щось забути. Повнометражним дебютом в ігровому кіно був фільм «Звичайна справа» (2012) з Тарасом Денисенком у головній ролі. Потім, 2014-го, було знято у Львові сумно-різдвяну історію «Креденс». Потім — «Рівень чорного» (2017). Цей фільм ми зняли абсолютно без бюджету з моїм другом-фотографом Костею Мохначем у головній ролі (Гран-прі Фрібурзького міжнародного кінофестивалю (Швейцарія), між іншим. — В.К.) Я цей фільм дуже люблю. Потім — «Атлантида», ну й тепер знімається фільм «Відблиск». Плюс кілька документальних фільмів.

— Яка з нагород вам найдорожча?

— Приз журі дуже престижного кінофестивалю у французькому Клермон-Феррані за знятий 2004 року короткометражний фільм «Проти сонця». Цей фестиваль ще називають «Канни короткого метру»...

«Артхаусне некасове кіно — це потужний канал комунікації з усім світом»

— Скільки призів заробила «Атлантида»?

— Ой, 10 чи 15. Останній приз — Гран-прі Єрусалимського міжнародного кінофестивалю. Фільм продовжує жити фестивальним життям, і це дуже приємно.

— Щось мені згадалися великі режисери середини минулого століття: іспансько-мексиканський Луїс Бунюель і південноафриканський Джеймі Юйс, які могли знімати оскароносні фільми практично без бюджету, виконуючи одночасно функції продюсерів, постановників, операторів, освітлювачів і монтажерів. Схоже, українське велике кіно, зокрема ваше, теж змушене створювати й підкорювати різні олімпи на кишенькові гроші його творців?

— Це чудова форма самовираження! Я саме так, без бюджету, знімав «Рівень чорного». Це абсолютно прекрасний досвід: ти відчуваєш повну свободу, на тебе не тиснуть чиїсь гроші, за все відповідаєш тільки ти й нікому нічим не зобов'язаний. Ти перебуваєш у творчому польоті, і це чудово!

— Який бюджет ваших фільмів, не враховуючи одного безбюджетного?

— Приблизно один мільйон доларів кожен. Це середньоєвропейський рівень або трохи нижчий.

— Тобто не завжди стомільйонний бюджет гарантує високий творчий рівень…

— Абсолютно правильно. Але окупитися в прокаті навіть наше недороге кіно не може. Тому інвестиції в українське кіно — це іміджеві вкладення. Артхаусне некасове кіно — це потужний канал комунікації з усім світом. Наприклад, приїжджаю я на фестиваль у Венецію. Показую там фільм «Атлантида». Починається обговорення. Перше, що я кажу: «Друзі, Росія все ще веде війну проти України». Всі дивуються: «Правда?! А ми думали, що це внутрішній конфлікт…» І все тому, що Росія вкладає у свої медіа величезні гроші й нав'язує усьому світові свій порядок денний. А ми зі своїм фільмом їздимо й розповідаємо, що насправді відбувається. Для цього й треба вкладатися в артхаусне кіно.

— Українське велике кіно (не беручи до уваги телесеріали) доволі похмуре, часто з зануренням у філософію й історію. А чому б не зняти мелодраму чи комедію? У фільмів легкого жанру і глядачів більше, і екранне життя довше, та й імена їх авторів запам'ятовуються краще.

— У нашій країні знімається дуже багато комедій та мелодрам. Питання до їхньої якості. Кіно має бути різним. Має бути драма, мелодрама, комедія, дитяче кіно, мультфільми. Воно так і розвивається. А якщо всі помчать знімати комедії або мелодрами, почнеться деградація кіноруху в принципі. Без драми, без артхаусного кіно не буде прогресу.

— Дуже традиційне запитання: які плани, найближчі й більш віддалені?

— Я, практично, закінчив фільм, який англійською називається Reflection, українською — «Відблиск». Після успіху «Атлантиди» цього фільму вже чекають. Уже дуже багато пропозицій від фестивалів, від sales-агентів, від важливих людей у кіноіндустрії. Ми щасливі.