КІНЕЦЬ СТОЛІТТЯ

Якщо час — це люди, то українське ХХ століття завершилося буквально минулого тижня, 12 квітня, коли не стало Юрія Володимировича Шевельова — свідка, хоронителя, інтерпретатора. Адже навряд чи ще комусь вдалося протягом одного життя бути сучасником неокласиків і бубабістів й, осмислюючи кожне явище, щоразу демонструвати щонайглибше розуміння, неабияку проникливість та здатність вловлювати суть. Одне слово, бути завжди причетним.

Мабуть, у разі закидів щодо провінційності українська культура тепер зможе виправдатися, саме завдяки тому, що «тут був Шевельов». Натомість, ця країна навряд чи наважиться пояснити, чому «тут його не було». Ані «тоді», ані «після».

Всесвітньо відомий славіст, блискучий мовознавець, а також історик літератури, літературний та театральний критик залишив нам праці, які справді можна вважати взірцем «мислення кентавричного», як сказав би Ніцше. Це означає не лише те, що вони вражають своєю глибиною, а й те, що Шевельов демонструє в них себе як тип класичного філолога. Між іншим, перша третина ХХ століття, коли, власне, й відбувалося становлення вченого, пам’ятає немало таких постатей. Серед них й Агатангел Кримський, і Віктор Петров (Домонтович) та, зрештою, багато викладачів і випускників Університету святого Володимира, де такий інтелектуальний гігантизм культивувався. Що стосується Юрія Шевельова, то роки його навчання минули в Харкові. Там він згодом під керівництвом Леоніда Булаховського і захистив дисертацію на тему «Із спостережень над мовою сучасної поезії», чим одразу засвідчив плідність специфічного мовознавчо-літературознавчого дослідження.

На еміграції Шевельов займатиметься мовознавством і після написання кількох значних праць у кінці 40-х років він стане професором Українського вільного університету в Мюнхені, де й здобуде ступінь доктора. Список університетів, у яких викладав Юрій Володимирович, просто вражає: Гарвардський, Люндський, Колумбійський, Єльський, Каліфорнійський, Берлінський…

Не можна сказати, що в Україні Шевельова не знали. Про нього мовчали.

Багато хто згадує засідання І Міжнародного конгресу україністів в Українському домі 1991 року: коли увійшов Юрій Володимирович, усі присутні аплодували стоячи, проте то тут, то там було чути розгублений шепіт «Хто це?»

Однак сам Юрій Шевельов (якого, не надто вже й помиляючись, досі ще плутають із Юрієм Шерехом) знав достатньо добре цю країну, а на особливостях її мови та культури він розумівся посутньо краще за всіх присутніх у залі. Спокусливо навести спектр зацікавлень цього вченого бодай у межах літератури: у різний час його студії були присвячені Лазарю Барановичу, Феофану Прокоповичу, Тарасу Шевченку, Маркіяну Шашкевичу, Євгенові Гребінці, Василю Мові, Іванові Франку, Лесі Українці, Юрію Клену, Валер’яну Підмогильному, Миколі Кулішу, Леонідові Первомайському, Миколі Хвильовому, Миколі Зерову, Віктору Петрову… Це, звісно, перелік неповний. У цих дослідженнях Юрій Володимирович Шевельов перетворювався на Юрія Шереха — умовно ділячи сфери наукового зацікавлення. І якщо мовознавець пішов «до джерел», занурювався у глибини історичних змін, то літературознавець і критик «сканував» ситуацію горизонтально. Він визначав специфіку кожного явища в літературі у його контексті, завжди враховував особливості окремого автора.

Мабуть, не випадково буття alter ego Шевельова, Юрія Шереха, здається, якось дивовижно корелювало з духом часу. У кінці 60-х років цей автор вчиняє «літературне самогубство» і просто помирає, — правда, через особисте розчарування в оточенні, у своїй читацькій публіці. Проте, на щастя й на радість читачам, він знову оживає, завдяки чому маємо тепер цілу низку цікавих робіт, зокрема й недавній есей про Юрія Андруховича, у якому критик демонструє себе як справжнього Магістра гри.

Нещодавно у продажу з’явився двотомник його спогадів, де Юрій Володимирович оповів чимало епізодів свого життя часів навчання у Булаховського, вчителювання та часів війни. Цікаво, що тричі й майже дослівно повторюється у самому лише першому томі спогад про Олеся Гончара, який був учнем Шевельова спочатку у технікумі, а згодом й у Харківському університеті. Щоразу переповідається їхня перша зустріч, «добровільний» від’їзд письменника на фронт та відмова Олеся Гончара зустрітися, коли той перебував з делегацією у Сполучених Штатах. Чи були на те особливі причини?

Юрій Шерех дуже критикував радянські романи, зокрема роман Гончара «Таврія». Проте, й це помітно з тону оповіді спогадів, його ставлення до свого учня залишилося цілком приязним. Вони зустрілися вже у дев’яностих роках в Україні. Шевельов відвідував свого учня, а на той час дуже відомого, канонізованого письменника, в його помешканні. Здавалося, все гаразд. Тому тим більш незрозуміло, чому за 19 днів до смерті у щоденнику Олеся Гончара з’являється оте предивне одкровення з приводу зради вчителя під час війни, відмову в допомозі полоненому Гончару. І ще більш незрозумілим видається бажання Івана Драча не тільки опублікувати, а й двічі наголосити на цьому у вступному інтерв’ю до книги, підкреслити своє «відкриття». Як наслідок ще одне, вже останнє розчарування вченого. І його недовіра: таким нам Юрій Володимирович вирішив не передавати на збереження свій архів.

Отже, щойно завершилося наше століття — пішов великий свідок.

А мені пригадується вересень 1993 року, коли я була ще студенткою Кам’янець-Подільського інституту. Перебуваючи тоді в Україні, Юрій Шевельов відвідував Огієнківські місця і, звісно, приїхав у заснований ним інститут. Зала була повна, з передостаннього ряду я добре його не розгледіла. Пам’ятаю лише голос, який жартував, що йому не вісімдесят, а всього лише чотири рази по двадцять…