Казус нерівності, або Ігри дорослих людей у кінематографічному просторі

Кінофестиваль — завжди радість. Нові зустрічі і старі дружби, ностальгійні спогади ретроспектив і яскраві спалахи нових зірок. А якщо це літо, море, сонце і доброзичливо налаштовані бездіяльні глядачі, котрі прагнуть видовищ, то фестивалю автоматично забезпечено успіх. І за списком учасників і гостей, і, відповідно, в публіки. Міжнародний фестиваль продюсерського кіно «Кіно-Ялта — 2005» відзначав цього року п’ятиріччя, хоча визначення «продюсерський» набув лише три роки тому. Горде ж звання Міжнародного дістав через те, що країни наші — Україна і Росія — стали окремими, хоча й сусідніми державами. Озвучена ідея фестивалю — збереження єдиного кінопростору — куди як гарна. Шкода лише, що Україна виробляє фільмів дедалі менше й менше, тоді як сусідня кіноіндустрія щороку набирає бали як щодо їх кількості, так і щодо якості.

Окрім того, щира й відкрита демонстрація кінодружби допомогла росіянам міцно вкорінитися на благословенній землі ПБК: працівникам ялтинської студії одержати право на улюблену працю: ми ж, як завжди, входимо таким чином у світову кіноспільноту. Не можна ж вважати переможну участь українських одинаків-кінематографістів у великих міжнародних кінофорумах (згадаймо нещодавні Кан, Берлін, Карлові Вари тощо) яскравими досягненнями «ручного управління», яке так шанує наше міністерство.

Потужна делегація росіян, із цілою обоймою вже визнаних у прокаті глядачем і показаних (нерідко з переможним результатом) на інших фестивалях картин, яку підтримував потужний журналістський десант із Москви та Пітера на чолі з екстравагантним Віктором Матязеном, майстром парадоксального мислення і пера, підкреслювали серйозність підходу Росії до ялтинського форуму і бажання надати йому резонансу. Поза конкурсом на відкритті було продемонстровано переможця недавнього Московського МКФ — фільм Олексія Учителя «Космос як передчуття». В цій картині тремтливо-щиро показана наша недалека історія. Показана так, що нинішньому поколінню стає зрозумілим духовне начало і батьків-романтиків, і дисидентів, і конформістів. Окрім цієї стрічки, в позаконкурсній програмі ще 15. Серед них торішнє «Довге прощання» Сергія Урсуляка (за мотивами однойменної повісті шанованого інтелігенцією останньої третини ХХ століття Юрія Трифонова); комедія Марини Мигунової «Прощавайте, докторе Фрейд» із Юлією Рутберг у головній ролі; романтично-комічні пошуки дами серця Євгеном Стичкіним у фільмі Олександра Стриженова «Від 180 і вище»; цьогорічний режисерський дебют Віри Глаголєвої «Замовлення»; трилер Єгора Кончаловського «Втеча», що вже зібрав у прокаті неабияку суму, тощо.

У конкурсній програмі, якщо не рахувати «Настроювача» Кіри Муратової, який був представлений торік у Венеції як російський фільм, а на цьому фестивалі несоромно представляє Україну, — сім стрічок. Причому з дебютним «Нічним продавцем» Валерія Рожнова сусідять увінчані численними лаврами «Свої» — військова драма Дмитра Месхієва з Богданом Ступкою, володарем «Ніки» за цю роль; політичний детектив за романом Бориса Акуніна «Статський радник» Філіппа Янковського (із володарем призу за найкращу чоловічу роль на останньому «Кінотаврі» Микитою Михалковим) змінюється сучасною мелодраматичною історією Володимира Потапова «Ми помремо разом» і кримінальною комедією Олексія Балабанова «Піжмурки». Список можна подовжувати, але, зверніть увагу, чого варте саме лише жанрове розмаїття запропонованих росіянами картин. Не кажучи вже про те, що левову частку фільмів, які в чистому вигляді є продюсерським кіно, знято за фінансової підтримки держави. А імена продюсерів, які керували процесом, уже давно добре відомі далеко за межами Росії — Микита Михалков і Рубен Дишдишян, Сергій Сельянов і Наталя Іванова, Олена Яцура й Олексій Учитель. Фестивальне журі очолював керівник Гільдії продюсерів Росії Микола Досталь.

На цьому розкішному тлі українська делегація виглядала набагато скромніше. Кілька конкурсних стрічок, не рахуючи «Настроювача» Кіри Муратової, кілька — позаконкурсних. Заступник міністра культури і туризму пан Віталій Корнієнко. Знавець протоколу, радник міністра пані Оксани Білозір — Оксана Мельничук (яка, напевне, за тим-таки протоколом, постійно сидить у президії). Колишній чиновник, а нині вільний продюсер Микола Мазяр і... цілковита відсутність журналістів, якщо не вважати такими керівника Гільдії критиків України, головного редактора часопису «Кіно-Театр» Лариси Брюховецької і кінознавця, який не працює у ЗМІ, — Ірини Зубавіної. Ані великих, ані дрібних, ані спеціалізованих видань, викреслених чиновниками від культури зі списку. І це при тому, що пан заступник міністра, чесно дивлячись у залу на прес-конференції, говорив про важливість широкої популяризації цього гідного всілякої підтримки фестивалю. «ДТ», яке всі роки поспіль детально висвітлювало роботу Ялта-фесту, вважало неетичним приєднатися до російської делегації й акредитувалося саме по собі. Прес-центр фестивалю, очолюваний незмінною Ольгою Володченко, з незмінною люб’язністю надав усі умови для роботи.

До конкурсної програми ввійшли: фільм Олександра Муратова «Татарський триптих» (про який «ДТ» уже докладно писало) і ще не зведений, привезений просто з жару на двох плівках «Секонд хенд» Ярослава Лупія за сценарієм Олександра Жовни. Я зацікавилася творчістю цього письменника після того, як його розповідь лягла в основу фільму Романа Балаяна «Ніч ясна», і синопсис «Секонд хенду» виглядає цікаво, та оскільки картина демонструвалася наприкінці фестивалю, не встигла її переглянути — в силу робочих моментів моя присутність на фестивалі обмежувалася першими днями. Гадаю, ми ще повернемося до цієї картини після її прем’єри в Києві.

У позаконкурсній програмі претензійно закручена відеоісторія (продюсер Влад Ряшин) «Ігри дорослих дівчат» Сергія Ляліна й кіноваріант телесеріалу, так і не переведений на плівку, — «Украдене щастя» Андрія Дончика. Якби ця картина була на плівці, вона, як на мене, цілком пристойно могла б представляти Україну не лише на українсько-російському фестивалі. Щоправда, вона датована 2004 роком, час минає, і питання про переведення на плівку запросто може відпасти саме собою.

Вже на прес-конференції, що передувала відкриттю, ледь було не трапилася дипломатична сутичка. Поки пан Віталій Корнієнко довго й розлого розповідав гарною українською про світлий шлях перетворень українського кіно на кіноконцерн, армія російських і взвод кримських журналістів занудьгували, попросивши його перейти на робочу мову цього міжнародного фестивалю — російську. Заступник міністра відмовився у досить категоричній формі, запропонувавши замінити її на загальноприйняту англійську. Тоді толерантна Ольга Володченко виступила в ролі перекладача-синхроніста. На жаль, не настільки твердим був пан Корнієнко у відповідях на конкретні запитання щодо стану та перспектив національного кінематографа. Йому більше вдавалися загальні слова. Конкретика, напевне, є закритою інформацією. Керівник управління кінематографії Федерального агентства з культури та кінематографії Сергій Лазарук оперував конкретними цифрами, розповідаючи про російський кінопроцес і кінопрокат, про те, як спеціальна комісія відбирала фільми на фестиваль. Злим жартом для українського вуха пролунала відповідь одному з журналістів про систему відбору українського кіно: «Так само, як і в Росії». З чого ж, пробачте, вибирали — два з двох?

На фестивалі було проведено кілька круглих столів, у яких зазвичай зацікавлені ті, хто серйозно займається кіновиробництвом, а не його хронічним ручним управлінням шляхом реорганізацій. Повернувшись до Києва, з подивом дізналася, що круглий стіл із представником EURIMAGES, який готувала насамперед Гільдія продюсерів Росії, а потім — інші засновники «Кіно-Ялти», був семінаром, проведеним з ініціативи нашого міністерства.

Цей фонд, заснований 1989 року при ЄС, підтримує виробництво і прокат європейського кіно, а також будівництво кінозалів. Маючи виробництво, протекціоністську політику країни в галузі кіно, відповідні закони, є сенс вступати до нього, платячи щороку 300 тис. євро членських унесків, можна сподіватися на цивілізовану і затребувану копродукцію, на бажання сусідів вступати в партнерські відносини. У протилежному випадку на гроші, настільки необхідні рідному кіно й узяті з бюджету держави в жаданому фонді, представництвуватимуть окремі особи.

На фестивалі головне — численні перегляди і бажання глядача на ці перегляди потрапити. Майданчиків у «Кіно-Ялти» було чимало — кінозал у готелі «Ялта», на Ялтинській студії й у Приморському парку, на площі біля кінотеатру «Сатурн». Шкода, що організація показів на площах і загальна якість їх залишається досить низькою. Якщо фестиваль планує серйозно розвиватися, про це потрібно думати і вкладати в це кошти.