Казка про знайдену ніжність

У мелодрам і сентиментальних комедій шанувальників зазвичай із надлишком. Тому новому спектаклю Національного театру російської драми ім. Лесі Українки глядацька увага забезпечена. Удруге театр звертається до творчості італійського драматурга Альдо Ніколаї. Після спектаклю «Повернення в Сорренто», який користується успіхом, та сама постановочна група (режисер — Ірина Дука, сценограф — Олексій Вакарчук) здійснила новий — «Трохи ніжності».

Тема спектаклю виграшна зверненням безпосередньо до почуттів глядачів. Та й кого залишить байдужим історія про долю стариків, змушених доживати свій вік у пансіонаті для престарілих? Так красиво називається богадільня. Вона там, звісно, пристойна, італійська, із затишними кімнатками, хоч і на трьох, із квітниками на просторих балконах, із яких можна й заходом сонця, і зірками помилуватися, але все-таки — старечий притулок. Проте саме з духом такого визначення їхнього нинішнього пристановища намагаються боротися самі аж ніяк не схожі на одряхлілих представників літнього віку герої цієї комедії-гротеску. Сюжет п’єси невигадливий, ходи його легко прочитуються, але автор, очевидно, й не прагне занадто закручувати інтригу, йому важливо подивитися на психологію своїх героїв та їхню поведінку в придуманих ним обставинах. Звідси й маловиражена динаміка п’єси, уся дія «відбувається» в розмовах, діалогах, монологах персонажів. Режисер І.Дука слідом за автором зосереджується на психологізмі того, що відбувається.

Великий підлоговий годинник, який стоїть на сцені, безпристрасно відбиває час. Його, нещадного, не зупинити й не повернути назад. Немало пошарпані життєвими бурями «дрейфуючі кораблі старості» кинули свої якорі в цій вимушеній пристані й єдиною радістю мешканців шляхетного притулку залишається, забувши про час, згадувати минуле, тішитися спогадами, доводити собі й оточуючим, що життя не було марним. Але ось у пансіонаті відбувається подія, що розбурхала всіх: серед мешканців з’являється новенький, і вкотре підтверджується фраза «Любви все возрасты покорны». Так, так, між старими людьми, котрим, що називається, про Бога вже думати треба, спалахує кохання, і таке ніжне, зворушливе й самовіддане, що можна лише позаздрити. Ця любов змінює все навколо, передусім закоханих, їхнє ставлення до навколишнього світу, їхніх сусідів, котрі немов відігріваються в променях призабутого почуття, змінює розмірений перебіг подій.

Кожна роль цієї малонаселеної п’єси — виграшний, бенефісний матеріал. І нехай ці образи вкладаються в упізнавані схеми характерів, актори надають їм яскравих барв, насичують цікавими знахідками, індивідуальним ставленням, що викликає співчуття, розуміння, навіть ніжність. Як по-різному поводяться в цьому «нещасті — старості» три сусідки по кімнаті пансіонату. Нанда (Тетяна Шеліга) — сувора, найрозважливіша. Актриса робить свою героїню мудро-іронічною, котра змирилася з перебігом подій, пристрасті не обминули її життя стороною, їхній відгомін бушує у душі, але що поробиш, якщо все вже в минулому... І вона старанно в’яже довгий шарф. Але коли ми бачимо цей шарф на Бату (Олег Комаров), розуміємо, у душі Нанди для почуттів є місце, і вона чекає їх. Кумедний герой О.Комарова — танцівник у минулому, який зворушливо демонструє свої таланти, продовжує культивувати колишній оптимізм і хоче створити в цьому невеселому місці подобу свята. Щирий, добрий у своїй недоладності, уважний до друзів, незлобивий Бату завжди прагне допомогти. Усім зберегти б таке ставлення до життя в старості. Яскравий, колоритний образ створює Надія Кондратовська (П’єра). У цієї дами характер непростий. Феєрверк емоцій, каскад випадів, непередбачені психологічні перепади настрою. Зі склочної заздрісниці П’єра, котра вічно скаржиться, перетворюється на жагучу помічницю й захисницю закоханих. Із розповідей ми дізнаємося про її нібито благополучне минуле життя, але в озвучених мріях та ілюзіях — така туга й надія на можливе щастя.

Закохана пара — Ромео та Джульєтта пенсійного віку. Не менш романтично виражають свої почуття Мімі (Лідія Яремчук) і Неніл (Валерій Зайцев). Він каже їй, що вона ніжна, як промінь заходу, і береться протистояти істині, що дерева не квітують узимку. Яремчук-Мімі — мрійлива й романтична, має дорослу доньку (Олена Стефанська) й онучку, але ніколи не мала чоловіка. Інтересами доньки вона й живе, але нерозтрачена любов виривається назовні, щойно вона знайомиться з новим мешканцем пансіонату. І в ньому немов пробуджуються нові сили від цього кохання, лише в перших сценах Неніл-Зайцев зображує зовнішню дряхлість, а потім почуття дозволяють йому стати бадьорим і навіть відкинути тростину. І нехай над ними іронізують — «старі й облізлі голубки», вони, утім, так не виглядають, і зовнішньо, і завдяки костюмам (К.Корнєйчук), Мімі й Неніл доводять, кохаючи, можна гори зрушити, і пізня любов чи не найсильніша. А боротися закоханим довелося, хоч як це дивно, із власними дітьми, котрі вирішили, що поведінка батьків абсурдна.

Психологічні переживання героїв розбавлено влаштованим святом, карнавальними танцями (балетмейстер А.Рубіна), музикою (В.Шпаковська), яка навіває їм приємні спогади. Загалом, глядачі зможуть разом із героями посміятися й посумувати, зарядитися оптимізмом і злегка заспокоїтися при думці про старість, що наближається чи вже настала. Вона, запевняють творці спектаклю, не така жахлива, коли не забувати, що в старості можна надолужити непрожите в молоді роки.

Побоюючись, що діти їх розлучать, Мімі й Неніл вирішують утекти з пансіонату. Друзі допомагають їм здійснити це сміливе рішення. Глядач схвильовано завмирає, сентиментальні дами в думках приміряють на себе долю щасливої Мімі. Хоча, зрозуміло, що йти закоханим, взагалі-то, нікуди, і нічого в них, окрім любові, ось цієї останньої й найсильнішої, немає, але ж у казці має бути щасливий кінець.